Лицар духу

Cпостережено цікаву закономірність: чомусь саме на історичних руїнах з’являються постаті, які, підносячись над реальністю, торують шлях до не завжди зрозумілої сучасникам мети. І лише з відстані часу можна скласти ціну їхнім зусиллям.

1974 року вісімдесятидворічний кардинал Йосип Сліпий замислився над збігом паралелей власного життя з паралелями долі його народу. Він народився в селі, яке територіально належало до Австро-Угорської імперії, а навчався в гімназії Тернополя, що відійшла до царської Росії. Імперія «татунця цісаря» розпалася; 1918 року, коли Сліпий став митрополитом, відбулася злука між Західно-Українською Народною Республікою та Українською Народною Республікою, проголошеною в Києві. Однак держава, як казали в народі, «не прищепилася», й незабаром Галичина стала частиною Польщі. Далі — договір поміж Радянським Союзом і гітлерівською Німеччиною про ненапад, і Львів залишився за демаркаційною лінією. Німецька окупація, війна, вступ радянських військ до столиці Західної України...

І Йосип Сліпий запитує себе, чому один із найдавніших народів Європи приречений існувати на історичних маргінесах? Це випадок? Чи закономірність, яку належить усвідомити, щоб її здолати?

Він народився 17 лютого 1892 року біля містечка Струсова в Теребовлянській окрузі в селі, що лежить на високій рівнині поміж Збручем та Серетом і має дивну назву — Заздрість. Сліпий — то прізвисько, яке пристало до роду Коберницьких, де були і греко-католики, і римо-католики. Мати ж палко сповідувала традиції східної духовності. Навчався в українській школі, хоч ходити до неї довелося далеко, пізніше опанував інші мови — польську, німецьку, латину... Рано зрозумів, що стане священиком, от тільки, як соромливо в тому зізнавався, парохом йому бути не хотілося — краще науковцем, аби компенсувати притаманний східній Церкві брак ученості. Йому судилося стати, за висловом котрогось із сучасників, «парохом для цілого світу».

Життєвий шлях Йосипа Сліпого визначила зустріч із митрополитом Андрієм Шептицьким, аристократом, зразком християнської простоти у стосунках із людьми. Він став для нього духовним батьком, натхненником, дороговказом, зразком для наслідування... А через багато років Сліпому доведеться пережити поширювані КДБ плітки про те, що це він отруїв Андрія Шептицького, аби посісти його місце. Брат митрополита Галицького спробував юридично оформити їх спростування через свідчення медиків, однак нотар не зважився взяти на себе такий акт.

На долю Йосипа Слі­пого випало винятково багато випробувань. Живучи пізніше в Римі, із гумором, який ніколи не полишав його, він скаже перед вірними, що його переслідували і поляки, і більшовики, і німецьке гестапо; коли унікальну бібліотеку Богословського товариства почали нищити німецькі бомби, то Радянська Армія довершила це малопоштиве діло. Попри все Сліпий ніколи не втрачав із поля свого духовного зору основну мету життя — знайти місце українського народу в історичному процесі через місце церкви. Насамперед він запротестував проти терміну «рутенці», який однаково застосовувався б і до білорусів, і до росіян, і до українців. А ще, посилаючись на літописи, не втомлювався розтлумачувати, що церковносло­в’янське поняття «Русь» є синонімом до поняття «Україна».

Йосип Сліпий замислювався над місією церкви, яка перебувала поміж Сходом і Заходом, поміж Європою і Візантією, над її особливостями — і позитивними, і негативними. У ній, можливо, занадто багато уваги приділялося обрядовості, зате менше було авторитаризму, який сковує творчість. Вона розвивалася, органічно вбираючи культуру своєї землі, яку часто рятувала від занепаду. Однаковість практики аж ніяк не означає єдності — і чи так уже вона бажана? Вивчаючи ситуацію в діаспорі, він доходить висновку, що «американізація» церкви неминуче призводить до денаціоналізації спільноти. Такого бути не повинно.

Духовник із науковим мисленням, він інтуїтивно відчував, що прояв Божої волі — це те, що пізніше буде визначено як закон генетичної неповторності всього сущого. Згідно з його вченням, кожна нація мала зробити власний внесок у скарбницю світової культури, щоб вижити за будь-яких умов. Сліпий доходить висновку, що саме українська церква, яка сформувалася на кордоні між Візантією і Римом, нагромадила унікальний досвід, який допоможе здолати одвічну проблему поєднання універсальності й помісності. I він послідовно захищає неповторність українських традицій від вторгнення чужих, хоч би які вони були — «болгарські, російські, візантійські чи будь-які інші». Перебуваючи в екзилі у Римі, він боротиметься з «латинниками», щоб утвердити ідентичність української культури. За такої умови він бере для себе гасло: «Чи хтось це розуміє, чи ні, чи комусь це подобається, чи ні — єдність Церкви мусить бути досягнена». На основі національної неповторності.

Йосип Сліпий вивчає внесок Кирила й Мефодія у світову культуру — маючи їх за втілення сили, яка зв’язала слов’янські народи в єдине ціле. Під впливом його листа Папа Павло II назве слов’янських апостолів, разом із святим Бенедиктом, божественними опікунами Європи.

Завдяки популяризації Йосипа Сліпого духовний світ зацікавиться вмінням українців поєднувати церковну універсальність із національними особливостями, цей досвід дістає назву «галіканізму».

Найважливіше — здолати давню неприязнь поміж західною і східною церквами. Як? Раніше найзручнішим способом було завоювання, військове чи політичне. Сліпий глибоко розумів хибність такого шляху. Він часто цитував свого улюбленого поета Горація: «Греція, колись переможена Римом, перемогла свого дикого переможця й принесла мистецтво для латинянина». Найбільшою ганьбою, на його думку, було плюндрування християнського Константинополя учасниками IV хрестового походу 1204 року. З цього приводу він любив розповідати анекдот:

Римський кардинал відвідує грецьке село в товаристві єпископа.

— Хто це такий? — запитують віряни, що зібралися біля церкви.

Єпископ пояснює, що це представник самого Папи Римського.

— Ага, це той, що знищив Константинополь! — прозвучало у відповідь.

«Хай Господь милує від того, щоб свої поборювали своїх же!» — повторював Сліпий. Шлях до єдності — творча дискусія і щоб жодного лихослів’я. Необхідно шукати компроміс.

Йосип Сліпий завдяки сприянню Андрія Шептицького отримав блискучу освіту в Інсбруку й Римі. Шептицький заснував низку духовних установ для підготовки священиків, які б не тільки дбали про порятунок власної душі, а й були б «добрими трудівниками у винограднику Божому». Сліпий став першим ректором Греко-католицької Богословської Академії. Турботою всього його життя були пошуки золотої середини поміж побожністю і наукою: з одного боку, він застерігав проти зверхності, яку несе надмірна інтелектуалізація навчального процесу, з другого — проти сліпої віри, яка відмовляється від розуму. Шептицький таємно висвятив Сліпого в сан єпископа.

1 листопада 1944 р. митрополит, який зіграв виняткову роль у духовному формуванні українського народу, помер, і Йосип Сліпий, уповноважений Папою Пієм XII, взяв на себе обов’язки управління Церквою. «Скільки хрестів спаде на цього молодого митрополита! — вигукнув один із представників світської влади. — І як він може нести їх усі?» 11 квітня 1945 року близько сьомої вечора Йосип Сліпий вийшов на балкон свого помешкання, щоб подивитися на Марс, який тоді наблизився до Землі, і побачив, що площа перед кафедральним собором святого Юра заповнилася конвоями... Через кілька хвилин поріг переступив радянський полковник із повноваженням арешту митрополита. Розпочалося майже вісімнадцятилітнє поневіряння Йосипа Сліпого по сталінських тюрмах, таборах та «зонах».

Що ж Йосипу Сліпому інкримінували? Співпрацю із нацистами.

«Ні, — відповідав митрополит. — Це не я співпрацював із нацистами, а міністр закордонних справ Молотов, який підписав німецько-радянський договір про ненапад 23 серпня 1939 року з міністром закордонних справ ні­мецького рейху Йоахімом Ріббентропом і з Адольфом Гітлером».

«Ваша Церква має великий вплив, — підходили до нього з другого боку. — Чи ви як митрополит не могли б тиснути на Шухевича, щоб він не боровся проти нас?»

Сліпий відповідав, що він не політик, що церковні справи не вирішуються на мітингах і агітація не є в колі його зацікавлення.

Вже будучи на свободі, він із притаманною йому іронією казав, що потребував трохи часу, аби зрозуміти, «чому в Москві керівництво міністерства бажало мати мою історію Вселенської Церкви в Україні і в СРСР як цілість».

Перебуваючи на примусових роботах, Йосип Сліпий не припиняв працювати як учений-богослов, створив цю капітальну працю. Власне, від Сліпого вимагалося одне — офіційно зректися верховенства Папи і Католицької Церкви. За це йому обіцяли місце митрополита Православної Церкви в Києві. Однак Сліпий від того відмовився категорично.

То був час, коли держава, яка довела атеїзм до рангу релігії, заходилася обстоювати інтереси Православної Церкви — тієї, яку переслідувала від часів Жовтневої революції. В одному з листів до тодішнього головного ідеолога Підгорного Йосип Сліпий просить як «безбожникові» пояснити, чому він узяв на себе «обов’язок патрона православ’я проти католицтва»? Чому, питав він, Греко-католицька Церква візантійського обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? То були риторичні запитання, але сам Сліпий причину знав: Церква, яку він представляв, дотримувалася східної літургії, відтак і української національної традиції.

Греко-католицьку церкву було ліквідовано, її священиків у масовому порядку змушували «підписувати православ’я», а тих, хто відмовлявся, репресували.

За відгуками табірних наглядачів, Йосип Сліпий був незвичайним в’язнем — витриманий, урівноважений, допитливий... Коли його спитали, сподіваючись на згоду співпрацювати, чим він може бути корисним радянській владі, той цілком щиро відповів:

– Можу працювати в бібліотеці.

До бібліотек і колекцій він мав особливий пієтет: навіть у таборах зібрав колекцію екзотичних рослин, яку привіз до Риму. У Ватикані оборонив папську бібліотеку від охочих її продати, а гроші роздати бідним. Книжки, пояснював він, — це те, що зв’язує в єдине ціле три часові виміри, й віднімати їх у Вічності не можна.

У таборах Йосипу Сліпому часто пропонували послухати атеїстичні лекції. Ніколи не відмовлявся, але завжди дивувався невігластву «фахівців», які доводили, що Бога немає. Він мріяв створити європейського значення навчальний заклад, де науково підходили б до цього питання — і здійснив її, ставши фундатором Українського Католицького Університету в Римі. Цей навчальний заклад об’єднав у собі Наукове товариство імені Шевченка, Українську Академію Наук і Українське Наукове Богословське товариство, які раніше діяли окремо. Головне — то було логічне продовження традицій Духовної Академії в Києві, яку створив митрополит Петро Могила, така собі «майстерня», де проходили вишкіл нові покоління священиків та мирян — борців за правду й науку. Це буде згодом, а наразі, відбуваючи примусові роботи, Йосип Сліпий не припиняв виконувати на засланні пасторські обов’язки: приймав сповіді, висвячував у духовний сан, рятував в’язнів від гріха відчаю. «Головне — завжди зберігати рівновагу духу» — таким було його кредо. Діставши доступ до бібліотеки імені Леніна, опрацював там чотири томи «Історії Вселенської Церкви в Україні», яку КДБ згодом знищило.

1961 року на запитання КДБ, які в нього максимальні прохання до радянського уряду, він відповів: «Повернення до того статусу, який був у мене перед арештом». А відповідь на запитання, які мінімальні прохання, була такою: «а) усунути заборону щодо Східної Католицької церкви в СРСР; б) повернути кафедральний храм св. Юра та митрополичу палату й дати свободу духовенству». Жодне з цих прохань не було виконано, але в березні 1963 року його звільнили під тиском громадської думки й необхідності нормалізувати дипломатичні стосунки з Ватиканом.

«А Церква теж вільна? — так відреагував Сліпий на цю радісну для нього звістку. Він не хотів виїздити з України, але мусив — до Риму, де став кардиналом. Другою умовою було «не робити з власної долі політичної справи» — і Сліпий дотримувався даної обіцянки, всіляко уникаючи розповідей про той період, коли він «карався, мучився, але не каявся».

Попереду було двадцять років життя в екзилі — задля блага рідної України. Йосип Сліпий був не перший, хто почав розвивати ідеї Володимира Соловйова щодо екуменізму — об’єднання всіх християнських церков, і тоді особливого розуміння він не зустрічав.

Йому належить щемкий вираз «екуменізм страждання» — таємне братство всіх, готових жертвувати собою задля власних переконань, навіть коли вони не є однодумцями. Сам він був у цьому дуже послідовний: так, натерпівшись від нападок одного зі своїх опонентів, негайно надіслав до уряду телеграму протесту, коли того заарештували. А тому доречно згадати добрим словом тих його послідовників, які відмовилися «підписати православ’я» — не тому, що мали щось проти нього, а тому, що не хотіли ламати даної Богові присяги. Одного з таких я знала, і то був мій давно вже покійний свекор Іван Кулиняк, батько поета Данила Кулиняка. У минулому стипендіат Андрія Шептицького, він працював поштарем, повернувшись на Львівщину з Херсонщини, куди був засланий зі своєю великою сім’єю. Тільки дуже довірені люди знали, що він читав лекції в «катакомбній» церкві й потай сповідував поранених упістів у їхніх схронах. Розумів, що за це зашлють уже не на південь, а туди, «де білих ведмедів пасуть», однак не уявляв, як можна зректися своїх обов’язків. То був типовий екуменіст, який не сприймав поділу християн на православних, католиків та протестантів, бо ж «усі ми діти єдиного Бога».

Від редакції. Автор статті користувалася дослідженнями доктора філософії Чиказького університету Ярослава Пелікана, зокрема його працею «Ісповідник віри між Сходом і Заходом».

Наталя Околітенко