Життя в затінку атомних реакторів

Ода сонцю

Кожного, хто прийшов на цей світ і топтав земний ряст, ніщо так не поїло животворним теплом, як сонце. Аналогів немає. Тільки, ми, пригнічені, не сонце, а катів та узурпаторів прославляли. Часпокаятися, з вдячністю пошанувати сонце, схилитися перед ним, бо вся енергія землі, за винятком атомної, бере свій початок від його променів.

Сонце в нашому бутті — незбагненна могуть і велич, перед якою бліднуть навіть наукові винаходи й відкриття, котрі, хоча й приносять користь, але й створюють загрозу. Нині легше земну кулю перевернути сторчма, ніж вберегти її від жахних катаклізмів, причиною яких є людська діяльність. Та ми ніби й не чуємо лиха, байдужі до сонця, не горнемося до нього. Воно не стало для нас культом святості, поклоніння. Завжди привітне, щедре й добре, радіє: кожному з нас, зігріває чесного і грішника, звіра й гада, листочок і квіточку. Здається, що ще було потрібно людині? Берегти, плекати живу гармонію природи, цей дивний і солодкий витвір життя.

Хоча таємниці Всесвіту ще не розгадані, але знаємо, що всі види палива створені зеленими рослинами, які, поглинаючи енергію променів, виробляють органічні речовини. Цей процес, як відомо, називається фотосинтезом. З його допомогою щороку рослини засвоюють 467 трильйонів кіловат-годин сонячної енергії!!! Це в 170 разів більше від світового виробництва електро-енергії.

Трильйонна цифра гідна подиву. Вона вражає як Божественний незбагненний дар, коли безперервним потоком ллється на землю живодайна енергія. Усім створінням на Землі, в морських глибинах вистачає її, щоб жити й відтворюватися. Лише людині не поталанило. Вона, аби дружити з сонцем, постійно брати від нього живе тепло, почала змагатися з ним. Мудрувала, вигадувала й забрела в атомні нетрі, завдавши собі й землі глибоких ран. Атомні реактори, мовби потворні привиди, заслонили сонце, а чорнобильський — приголомшив нас і висмоктав з України 40 мільярдів «зелених». І це не край. А чим зміряти тривоги й страждання? Нема таких приладів. Якщо б й були такі — вони зашкалювали б. Не від радіації, якою напакували нас, — від болю людської душі.

Ми мали вибір, але через свою зачовганість духовно не усвідомили суті небесного світила, без якого пітьма й холод задушили б нас. Проте щасливих, хто любить сонце, я мало бачу. Вони звикли до нього, як до одягу, що носять влітку чи взимку. Та й зайві клопоти навіщо: когось любити або й думати про таке? Світ, наповнений матеріальними спокусами, бурлить, розгублюються й блукають люди. Дороги в темні хащі ведуть. Лиш небесний промінчик, ніби у віконечко, в кожну душу зазирає, освітлює її. Що там? Попіл...

Отож, хоча ми й байдужі самі до себе, але небесний конструктор не забуває про нас. Він знає що нам треба, щомиті посилаючи на Землю свою незгасну енергію. А тих марно страчених мільярдів, певен, вистачило б для науки, аби сонячні промені задіяти як вічне тепло для людини. Не збочуймо, зробімо крок до Сонця. Хвала йому!

Ода вітру

Умовно кажучи, якщо Сонце — наша Мати, то Вітер — Батько. Суворий, навіжений. Міць його ніхто не зміряв. А як її зміряти? Сьогодні він, світовий блукавець, лагідний, а завтра... Буйна його сила, але марна. Її потрібно приборкати, загнуздати, мов норовистого коня. І в шлею. Хай тягне воза.

Атом, на своє безголів’я, приборкали, а вітер — не здатні. Він, шаленець, аж проситься до наших рук. Та беремо від нього краплинку. Може, що не збагнули його сили, тому й не уклали з ним договору. Шукаючи палива, вирубуємо ліси, ліземо під землю за вугіллям, а вітер... гуляє. Дихне сердито — ховаємося в нори. А він тоді й корисний, коли дихає, виспівує свої волелюбні пісні.

Бачу у вікно, як ледве-ледве колишеться пожовкле верховіття горіхів. Осінь. А на моєму городі, аби відлякувати кротів, крутяться, мов шалені, кілька вітрячків. Простих, зроблених з дво— і трилітрових поліетиленових пляшок. Оті вітрячки щоразу нагадують мені про енергетичну кризу, яка розбурхує Україну. І думаю собі: чому б нашим заводам не випускати вітрові електро-станції і продавати їх як автомобілі? Справа ніби й проста, державна. Та горе нам, що в державі бракує державних людей.

Знаючи погоду своєї місцевості, я, коли б ще мав вітряну станцію, то певен, що вітер більше півроку працював би на мене. Я б не дав йому дуріти. Приручив би його. Тому крутіж вітрячків не дає мені спокою. То найкраща мелодія вітру. Її можна слухати вдень, вночі і вранці. Вітер не знає втоми. Взимку, бува, як загуляє північно-східний борей, то вітрячки тижнями так лопочуть крильцями, ніби хочуть злетіти чи щось сказати людині. Та люди не розуміють мови вітру. А вона чиста й проста, в ній перебуває божественний дух, пов’язаний з сонцем, з космічними глибинами. Тільки на шляхах, де зароджується могутня сила, я не бачу людини.

Натомість стиснуті безладдям і бандитським життям ми забрели у безвихідь. Точніше, нас туди затягли. Однак не каємося, самі собі робимо зло. Хочемо збудувати в Україні схов для радіоактивного сміття. Безглуздя, якого ми скоро вжахнемося, коли, як гласить Біблія, настане «хрещення і очищення землі від зла та скверни вогнем...» Той вогонь ми самі розпалюємо, заховавшись за атомні реактори. Спасіння наше не в них. Підставляємо обличчя і душу сонцю та вітру, спілкуймося з ними!

Вечоріє. Вітрячки, ніби граючись навздогінки, крутяться й крутяться. І повіває від них живим теплом, я його чую. Вітрячки — мої друзі. Я люблю їхній невтомний рух, усвідомлюю їхню силу і певен, що вона — наше майбутнє.

Коли воно прийде — тяжко сказати. Відразу не станемо кращими, муд-рішими, поки інстинкт нам слугуватиме за етику. Нині, загрузши в матеріальному багні, всі хочуть мати права, а не обов’язки. Не навчені правил моралі, ми не зладнали стосунків з природою, землею, яку не шануємо, завдаємо їй великого болю. Тому світ наш більше наповнений стражданнями, ніж добром. Щорічно на земній кулі від голоду вмирає п’ять мільйонів дітей. Сумно й невтішно.

Ми, українці, знаємо ціну горю. Воно й сьогодні шматує нас. Вибиті ним з колії життя, поопускали руки й голови на чолі зі своїм Президентом. Одного, як казали нам, Бог послав, а цього — вже самі обрали. Танцюймо, поклавши зуби на полицю. Ніби й не дурні. Наші можновладці катаються на іномарках, зводять королівські замки, палаци. У чужинських сейфах світу поховали незліченні кошти. Так, вони не дурні, а безчесні глитаї, що до кісток обікрали державу. І винних нема, всі чисті й святі.

А бездіяльна, «біомаса» тільки зубами скрегоче. Бридко бачити, коли «народні слуги» гризуться за владу, за місце біля ситного корита. Оце такі наші клопоти. А світ тим часом, відчуваючи енергетичну кризу, спішить жити й творити. В Америці, як відомо, щотижня стає до ладу завод з переробки ріпаку в біопаливо. Не дрімають німець, поляк, думають про завтрашній день, шукають шляхи порятунку. А ми, загіпнотизовані, копаємо собі могилу.

І сліпому, мабуть, видно — ми не справжні. З нами таки щось коїться, не в той бік крутяться мізки. Зурочили нас. Уже 15 років топчуть, ламають нам хребти, а ми тільки стогнемо. І не хочемо визнати, що «глобалізація України плюс дебілізація населення» вже відбулися.

Читаю в газеті, що на Львівщині агрофірма, хоч залізла в борги, але звела заводик з виробництва біопалива. І чинодрали різних рангів, приїжджаючи в господарство, дивляться на той завод, мов на первісну людину. Зиску їм там, звісно, не мати, а що Кабмін і досі не видав офіційного дозволу на виробництво біопалива, то забороняють його продавати сусідам. Дарма, що літр біопалива коштує 1,82 гривні, а літр чужої солярки — 4 гривні. Та ще дають прибуток і побічні продукти: макуха, гліцерин.

А поки що Україну трясе земельна лихоманка. Хто її зупинить? Хто розкриє очі закостенілим селянам, що вони не землю продають, а себе, дітей, онуків у вічне рабство? Та що там селяни?! Он і «слиняві патріоти», пробравшись до влади, гендлюють землею, користолюбство, захланність збурили люд, але не до праці, а до дармового збагачення. А дармове — то пастка, яку зготували для України світові шахраї. Для них чим більше руїн і занепаду — тим легше закабалити народ.

Реквієм по водяному млину

Нині водяний млин і ширококрилийвітряк стали анахронізмами. Ми забули про їхнє існування, не зберегли у пам’яті частинку свого дикого коріння. Цивілізація настільки споганила первородні стосунки з природою, що нас нічим не здивувати, не розчулити. Через моральне падіння і духовну порожнечу ми не здатні творити і зберігати корисне. Яка ціна тому млину чи вітряку, коли душа не на місці? Коли її щоденно гризуть невлаштованість, злидні. Люди, які постійно страждають, схожі на варварів, хочуть бачити біль і страждання.

Поважаючи старожитності, у 80-х роках минулого століття випадково натрапив на живий водяний млин і невимовно порадів йому. Релікт той зберігся на Житомирщині, недалечко від Радомишля. Щоразу проїжджаючи повз млин вантажівкою, зупинявся, вітався з ним, мов з добрим другом. Він спонукував на гарні помисли і, як частинка нашої історії, заслуговував на повагу. Хоча б тим, то, маючи поважний вік, ще був працездатним. Щочетверга люди з довколишніх сіл привозили збіжжя, статечний мельник відкривав заставки, вода з шумом падала на залізні лопаті — і млин, наскрізь пропахлий хлібом, оживав...

Хазяїном млина був мудрий німець, який на самісінькому початку минулого століття збудував його на безіменній лісовій річечці, перегаченій греблею. Конструкцію він мав оригінальну: вода, яка приводила його в рух, падала не горизонтально, а вертикально, ніби в глибоку яму. За молодості млин виконував багато роботи: борошно молов на кілька сортів, приводив у дію пилораму, циркулярку. Працелюб! Такого, здається, слід було любити і берегти.

Однак доля млина була тяжкою. Свого господаря втратив рано. Червоні гаспиди, прийшовши до влади, привласнили його. Але хазяї з них були ніякі, розпусні. Ні до чого не доклавши рук, — то їм ні за що й не боліло. Млин якось пережив бандитську годину. А тут і нова назріла.

Німці, відступаючи, підпали його. Не згорів, людям вдалося загасити пожежу. Переживши різні катаклізми, що відбувалися на нашій землі, млин, як і люди, постарів, став схожим на руїну. Однак, слухаючи його ритмічну роботу, я думав: хіба це не зразок перпетуум-мобіле? 3 якого боку не дивишся, — доступність і простота конструкції не викликали сумніву чи заперечення. Здалося, ніби млин збудувала не людина, а сама природа. Це був її мудрий задум, здійснений людиною. Адже за свій довгий вік млин ні людині, ні землі не завдав шкоди, збитків, клопотів. Життя його було запрограмоване робити добро.

Тоді, дивлячись на обмілілу річечку, що звивалася між камінними валунами, запитав мельника: «Скільки він ще зможе працювати?» — «Вічно! — упевнено мовив він. — Треба тільки приміщення підремонтувати».

Такого не сталося. На початку нового сторіччя я навідався до млина, але не застав його в живих. Побачив розбитий фундамент, глибоку яму, куди спадала вода, а — замість річечки зблискувало розлоге плесо ставу...

Та млин ожив у моїй пам’яті, трохи не дотягнувши до свого століття. Я сумно зітхнув і, щоб утішити себе, сказав: Бог дає, Бог і забирає... Ніби й так, бо ж нічого нема вічного. Копнувши глибше, відчуваєш що з нами відбуваються якісь негаразди. Мабуть, диявол заволодів душами і спонукає нас чинити зло та лихо. Бокому заважав млин? Людям ницим і аморальним. Привласнивши його, розтягнули, залізні деталі здали в брухт, отримавши за те якусь сотню баксів. А млину, як пам’ятці старовини, ціни не скласти. Якби він жив з нами й сьогодні, то були б і ми світлішими і кращими. Нема його. Втрата велика. А той, хто не шанує минулого, і сам не зазнає шани. Тому й з’явився у моїй душі цей реквієм по водяному млину.

Які б ми не мали погляди на своє життя, але за теперішні блага й зручності платимо невимовно високу ціну. Заради них ми не відстояли млинів, вітряків, електростанцій, коли технічний монстр під орудою сильних змітав їх зі свого шляху. А ми байдуже дивилися на той вандалізм і мовчали. Мовчимо й нині. Скоро й України не стане, як того млина.

Розумію, що водяні млини, вітряки — наше минуле. І до нього, якби й хотіли повернутися, — нема дороги. Жаль, що ми з ним легко і спішно розпрощалися. Задурманили нас, що енергія води — не рідня атому. Але й атом не всім рідня. Маленька Словаччина, де не отупіли на гігантоманію, щоб вижити, виробляє різні агрегати електростанцій. Навіть такі, що вміщуються в чемодані. Поставив таку турбінку на струмок, — є і світло, і тепло. Уповоєнний час і в нас майже в кожному колгоспі працювали вітряні водокачки. Японці — мурахи в науці — не соромляться на своїх будинках ставити вітряки. Заповзяті китайці — нічим не гребують. У будь-який спосіб «крадуть», мов Прометей вогонь, сонячні промені, відходи людського йтваринного походження перетворюють на енергію. А ми сьогодні, як і вчора, ждемо манни небесної. Коли щось і робимо, то собі на погибель. Не казатиму про Чорнобиль, розповім про славну річечку Здвиж. Коли її меліоратори осушили, почали всихати довколишні ліси, з полів позникали невеличкі водойми, а земля, позбавлена грунтової вологи, зробилася камінною. Здвиж, як і кожна річка, своїм петлянням, різкими закрутами русла, які чергувалися з ямами й мілинами, зберігав гідрологічний режим місцевості. Скрізь, де бігла річка, пульсували глибинні джерела, що підживляли її, напоювали чистою і здоровою свіжістю.

Окрім того, Здвиж чесно служив людині, коли вона того хотіла. На його берегах у недалекому минулому багато стояло млинів. А наприкінці двадцятих минулого століття було споруджено електростанцію, струм якої освітив будинки жителів ра-йону, різні установи. Річка була повноводною і багатою на рибу. Тепер вона змертвіла, заросла різним зелом, а її береги сповило жахне запустіння...

І все ж... коли чую, як у повінь у наших занедбаних ріках бурлить вода, у полі, пустуючи, гуляє вітер, а в небі нам привітно всмі-хається сонце, я вірю: ми ще не все втратили, ми ще повернемося до нього. Бо якщо захолоне чи зникне хоча б щось із цих речей, то жодні штучні витвори не порятують нас.

Іван Захарченко