ПАРТІЯ-ДЕРЖАВА: комуністичний Лаос

1975 року комуністи захопили владу в трьох країнах Південно-Східної Азії: В’єтнамі, Камбоджі і Лаосі. Увесь світ зміг вкотре переконатися в цинізмі, брехливості та жорстокості комуністів.

 Промовисті факти жорстоких політичних репресій у В’єтнамі та полпотівського геноциду в Камбоджі не потребували зайвих коментарів. Але зі сфери уваги світової спільноти практично випала третя країна — Лаос. Можливо, свою роль тут зіграли невеликі розміри території, невелика чисельність населення (трохи більш як 3 млн); можливо, події в сусідніх країнах притлумили події в Лаосі. Однак факт залишається фактом: країна, в якій комуністичний режим панує й донині, практично випала з інформаційного простору.

Лаос не заслуговує такої участі хоча б тому, що там, на відміну від В’єтнаму і Камбоджі, продовжувався збройний антикомуністичний спротив. У ньому брали участь кілька тисяч бійців, в основному представники народності кхму. 1977 року, тобто через два роки після захоплення влади, комуністичний режим бомбардував захоплені повстанцями райони і, за свідченнями біженців з країни, застосовував навіть хімічну та бактеріологічну зброю.

Спротив вдалося придушити, але дорогою ці­ною. Комуністичні будні в Лаосі мало чим відрізнялися від того, що відбувалося в сусідньому В’єт­намі: вбивства, арешти, концтабори, натовпи біженців, які намагалися покинути країну. До числа ув’язнених входили й члени родини колишнього короля. По всій країні прокотилася хвиля репресій, спрямована проти всіх верств населення, включаючи студентів, священиків та інтелігенцію.

У 50-ті роки минулого століття в Лаосі розгорнулася боротьба проти Франції за національне визволення. Колонізація Лаосу тривала з 1863 року. Спротив досяг особливого піку після Другої світової війни. 1951 року загони національного визволення увійшли до В’єнт’яну, а через два роки французи визнали незалежність Лаосу. В липні 1954 р. було підписано Женевські угоди з Індокитаєм, але країна так і залишалася розділеною на три частини. У кожній — свій правитель: принц чи якийсь інший представник королівської династії.

Надалі комуністи взяли під свій контроль значну частину територію Лаосу і назвали її «звільненими районами». У цей час «червоний принц» Суфанувонг — майбутній лідер ЛНДР — відправив до Радянського Союзу всю свою родину. Його шість синів отримали освіту в московських ВНЗ. У той час у В’єнт’яні вже були американські місії, а ЦРУ створювало повстанську армію генерала Ванг Пао з бойовиків племені мео. Проте останнім королем в історії Лаосу вважається Саванг Ваттана. Він сам 1975 року відмовився від корони, коли була утворена Лаоська Народно-Демократична Республіка. Його згадують не дуже часто. Лише самотньо бов­ваніє на роздоріжжі у В’єнт’яні пам’ятник, і в королівському палаці Луангпрабанга висить портрет, написаний 40 років тому Іллею Глазуновим.

Після проголошення ЛНДР правляча комуністична партія здійснює політичний контроль над всією країною. У конституції 1991 року відображено керівну роль НРПЛ. В її статуті записано: «Партія — провідна ланка всієї політичної системи, інтелектуальний лідер суспільства, виразник інтересів усіх верств населення. Партія формує і корегує головні напрями стратегії і тактики національного розвитку в усіх сферах життя і контролює діяльність своїх керівних кадрів та рядових членів, державних установ та суспільних організацій».

Встановлення диктатури НРПЛ супроводжувалося численними репресіями проти політичних суперників. У «виховні» табори було направлено багато чиновників колишнього уряду, а також представників в’єнт’янської інтелігенції. За загальними оцінками, близько 300 тисяч осіб покинули країну.

1976 року Леонід Бре­жнєв зарахував Лаос до країн соціалістичної спів­дружності. Було виголошено на весь світ, що в сім’ї братніх народів прибуло. На практиці ж це означало, що ЛНДР змінила статус з країни, яка розвивається, на соціалістичну, а допомога їй автоматично збільшувалася на кілька порядків.

Спочатку керівництво лаоських комуністів взяло курс на виконання революційного завдання фундаментального перетворення суспільства на шляхах «соціалістичної трансформації і соціалістичного будівництва». Після 1979 р. ці з ентузіазмом виголошені наміри створити державу нового типу було модифіковано. Далі відбулася лібералізація економічної та соціальної політики, багато в чому за зразком В’єтнаму.

Попри 30 років відносного миру, що загалом для цього регіону неабияке досягнення, ситуацію в одній з п’яти останніх комуністичних країн навряд чи можна назвати доброю.

Крихітна покалічена комуністичними експериментами економіка задихається без іноземних інвестицій і власних під­приємців. 80% п’ятимільйонного населення — селяни, які животіють на під­собному господарстві. У середньому більшість громадян Лаосу живе на 1—2 долари в день. Інфраструктури в країні практично немає.

Лаос — найрозбомбленіша країна в світі на душу населення. Із 2 мільйонів тонн бомб, скинутих на лаоські джунглі американськими військами, приблизно 30% не розірвалися. За подальші 30 років від них загинуло щонайменше 200 осіб.

Попри це в Лаосі донині немає жодної нормальної лікарні. Країна поки що не в змозі модернізувати галузь охорони здоров’я. У результаті середня тривалість життя 1997 року становила 53 роки. Лаос так і не зміг подолати високу дитячу смертність, яка у віддалених районах країни сягає 35%, а в середньому дорів­нює близько 5%, що пов’язано передусім з інфе­кційними захворюваннями (особливо часті малярія, легеневі захворювання, діарея).

Ні старе покоління вож­дів, ні 50-річна «партійна молодь», яка йде на зміну їм, загалом підтримуючи економічний прогрес, не збираються відмовлятися від однопартійної системи. Паростки демократії в країні мінімальні. Молоде і більш освічене покоління лаосців критикує корупцію і бюрократизм на «політичній кухні», але щонайменші прояви протестів одразу ж рішуче придушуються. Інтелектуальна еліта країни така малочислена, що її легко контролювати льготами: добре оплачуваною роботою, престижним місцем проживання та іноземними відрядженнями. Особливо незадоволених можна купити роботою в ООН та інших іноземних організаціях.

Поступово комуністична партія Лаосу зрозуміла, що марксистську ідеологію не дуже то пристосуєш до сільського, консервативного і релігійного суспільства, і зараз застосовує перевірений мікс вільнішої економіки, націоналізму, традиційних цін­ностей та буддизму. Члени політбюро схиляються перед монахами, а рядові партійці за місцевими традиціями навіть йдуть на кілька років у буддистські монастирі.

Але попри таку модернізацію комуністичний режим завжди є комуністичним режимом з відповідними наслідками. Так, у Лаосі комуністичний уряд донині переслідує народність хмонг. Хмонги провинилися тим, що тридцять років тому, під час війни у В’єтнамі, їхні батьки стали на бік ЦРУ. Американці вже давно пішли з В’єтнаму, комунізм переміг, а хмонги досі платять криваву данину за те, що уряд Лаосу називає зрадою. Ще під час громадянської війни в Індокитаї народність хмонг виступила проти комуністичних армій В’єтнаму та Лаосу, а збройні дії на північному сході країни тривають і досі.

НРПЛ міцно тримає владу в своїх руках. Восени 1982 року противники режиму намагалися підняти повстання на півночі, оголосивши про створення «Демократичного уряду Королівства Лаос», але спроба провалилася. 1990 року влада заарештувала трьох колишніх державних службовців, які агітували за встановлення багатопар­тійної системи. Один з них помер у тюрмі, двох інших засудили до 14 років тюремного ув’язнення.

26 жовтня група студентів організувала у В’єнт’яні марш протесту з вимогами припинити соці­альну несправедливість, поважати права людини, звільнити політичних в’яз­нів і провести демогра­фічні реформи, включаючи встановлення багатопартійної системи і нові парламентські вибори. У результаті п’ятьох учасників маршу затримали, 2002 року їх засудили до 20-річного тюремного ув’я­­знення. Один з них помер у в’язниці.

Що таке лаоські тюрми, можна зрозуміти з відкритого прес-релізу, в якому правозахисна організація «Між­народна амністія» цитує лист ув’язненого, який чекав на суд 17 років і сім місяців. Коли людина постане перед судом, залежить від наявності у неї грошей. Навіть якщо суд вирішить звільнити її з-під варти, ув’язненому часто доводиться платити персоналу тюрми, щоб його випустили. У такій ситуації і громадяни Лаосу, і іноземці. Опинившись без грошей, вони не можуть розраховувати на побачення з консулом, їм не надається жодна медична допомога.

Також у прес-релізі наводився випадок, коли ув’язнений громадянин Франції Франсіс Прасак помер 5 січня минулого року після того, як кілька годин просив охорону викликати лікаря. Колишній в’язень тюрми Понтон повідомив «Міжнародну амністію», що за будь-яких хвороб ув’язненим дають лише аспірин.

У Лаосі панує не лише однопартійна система. Щодо релігії лаоські комуністи займають звичну для них позицію. Лаоська влада підтримує тісні зв’язки з керівництвом буддистської релігійної громади й обмежує свободу віросповідань меншин. На початку 2000-х років щорічно відбувалися арешти десятків християн, закривали церкви, а віруючих силоміць змушували змінювати віросповідання. Видання небуддистських релігійних текстів було заборонено. Після 2001 року кампанія проти християн дещо послабилася, і 2002 року було видано черговий декрет врегулювання релігійної практики, який дещо розширює можливості для діяльності релігійних меншин.

Проте навіть в останні роки зовсім мирним життя Лаосу назвати важко. Зневірившись у цивілізованому спротиві, частина опозиції в боротьбі з комуністичним режимом застосовує терористичні методи. Протягом 2000—2003 рр. у багатьох містах Лаосу вибухали бомби, були жертви. Відповідаль­ність за ці акти взяла на себе група «Комітет віль­ного демократичного уряду лаоського народу».

Також збройну боротьбу з урядом ведуть повстанці народності хмонг. Їхня організація «Чао Фа» організовує напади на військові й цивільні об’єк­ти, транспорт тощо. 2003 року бої між силами безпеки і повстанцями хмонг посилилися. У серпні спалахнуло повстання в про­вінції Хуапхан. Під час боротьби державні частини, як стверджують правозахисні організації, практикують розправи над жителями, довільні арешти і переселення. У червні 2003 року про початок збройної діяльності оголосила група «Лаоський народний рух за демократію». Її прихильники вчинили низку нападів у провінції Сайнябулі.

Не так давно світ сколихнула жахлива звістка про напад лаоських вояків на п’ятьох дітей у вій­сько­вій зоні Сайсомбун, що стався 19 травня 2004 року. Дітей віком від 13 до 16 років, які належали до повстанського загону етнічних хмонгів, по-звірячому розрізали на шматки. Дівчаток, перед тим як вбити, згвалтували. Усі діти були беззбройними. Чотирнадцятирічній Мао Лі вистрелили в груди. Ін­шим дітям повідстрілювали кінцівки вистрілом з крупнокаліберної рушни­ці. Одній дівчинці розпороли живіт і вийняли нутрощі.

Усі ці жахи разом з однопартійною системою, забороною свободи думки та іншими пережитками тоталітаризму чомусь не надто лякають Захід і сусіда Лаосу — Таїланд, де й досі діє закон про боротьбу з комунізмом. Нинішній лідер ЛНДР Кхамтхай Сипандона — в десятці найкривавіших тиранів.

А в джунглях В’єнт’ян­ської долини, неподалік столиці Лаосу, ще й досі працює кузня партійних кадрів — Вища партійна школа, яку більш як 20 років тому КПРС подарувала своїм лаоським «братам по класу». Її директор, партапартник зі стажем Силева Бункхам підтримує зв’язки з багатьма комуністичними лідерами, зокрема з російським Геннадієм Зюгановим, і вважає, що «велика ідея рано чи пізно заволодіє масами».

Тридцятирічний ювілей комуністичного режиму Лаос скромно відзначав 25-тисячною демонстрацією і військовим парадом, а також закликами до модернізації економіки. Ла­ос не запозичує ані досвіду В’єтнаму в економіці, ані експериментів Камбоджі з демократією, не хвилюють його і ядерні амбіції КНДР. Він поки що залишається однією з найбідніших країн світу.

Олексій Жупанський