Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

До історії вітчизняного

Мережу ці рядки посеред сірого осіннього безгоміння — десь між Днем УПА та Днем визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, коли панцерні паркани та спецназ МВС отримують не­дов­гий перепочинок, коли бійці українського спротиву ладнають пошкоджені в бійках ковані армійські чоботи та виснажують себе у тренуваннях з «бойового гопака» чи то пак «Спасу», коли московські єв­разійці та злостиві щенята-зомбі конотопської ві­дь­ми рахують зламані ребра та зализують рани.

На жаль, не дуже веселі роздуми підштовхнули мене до написання цієї статті, любі українці. На жаль. Попри те, що цьогорічне святкування УПА було краще організованим і багатолюднішим, аніж торік, попри те, що багато в чому брудну роботу українських націонал-революціонерів виконував загін спецпризначення МВС України «Бе­ркут», несамовито і по-спартанськи рвучи за карк дегенеративних адептів російсько-єврейської сатанинської ідеологеми, попри те, що пасічник — президент навіть пробелькотів щось більш-менш прийнятне про роль ОУН та УПА у вітчизняній історії, відчуття невиконаного чину, гір­кий присмак незавершеного починання не залишає мене. Справа не тіль­ки в тому, що 14 жовтня нащадки Лазаря Кагановича, Віссаріона Бєлін­ського та Муравйова-Різника (і етнічні, і духовні) почувалися зухвало у центрі нашого Києва, а й у тих контроверсійних повідомленнях, які поволі доносять до нас каламутні води українського інформаційного потоку. Йдеться про від­мову братства вояків ОУН-УПА від участі у цьогорічних урочистостях, про те, що на Софійському майдані було відчутним невидиме, але дуже ненависне протистояння між представниками різних націонал-революційних організацій. Зрештою керівництво політичної партії, яка називає себе Конгресом Українських Націоналістів і яка є політичним спадко­ємцем власне бандерівської ОУН, майже повністю усунулося від святкування дня української зброї. Навіть попри сумну та негідну звичку українських політичних зверхників націонал-ліберального та патріотично-ревізіоністського гатунку здавати та підставляти свої братів по боротьбі, такі танці полі­тичних страусів примушують серйозно замислитися.

У ХХ столітті українці набули непотрібної та хибної звички: після славного початку певної справи (головним чином революційної) прегарне починання у них сходить на пси. Герої, люди честі гинуть (дуже часто від юдиних ударів у спину), залишаються або амбітні зухвальці, або політичні пігмеї, які за деревами конфесій та фракцій вперто не помічають священного укра­їн­ського пралісу — вони переймаються лишень плеканням власних дерев, тоді як вороги влаштовують на сакральній українській території спра­в­жній лісоповал. Метафора розірваної кіноплівки посередині перегляду, мета­фора фортечного му­ру, який розсипається глевким озерним піском під час найлютішої ворожої облоги, якомога краще віддзеркалює протистояння першої української республіки та другого гетьманату, протистояння мель­никівців та бандерівців. Обидві визвольні війни програно не через ворожу міць — занадто гостра поляризація українців за політико-психологічними типами Півночі та Півдня на тлі багатовікової соці­альної та територіальної роз’єднаності призводить до виснажливого та самовбивчого протистояння. Реанімацію цього братоненависництва можемо спостерігати зараз, тут і тепер, коли помаранчевий та біло-синій буржуазно-плутократичні клани то укладають мутаційні союзи то, немов барани на кладці, зіштовхуються лобами у негідному двобої за перерозподіл держави. В останньому випадку вгодовані олігархи активно залучають до боротьби за власні корпоративні інтереси пасіонарних україн­ців, нацьковуючи мешканців карпатських полонин на мешканців довкола донецьких териконів. Якщо ж говорити про братовбивство в історичній перспективі, то й досі мені важко зрозуміти тих, хто щиро захоплюється петлюрівським антигетьманським чином. Не маючи жодної симпатії до російських монархістів, яких було так багато довкола Скоропадського (а чи бу­ло?), я не можу збагнути, задля чого їх поборювати виключно за допомогою російсько-єврейських більшовиків. Роздратований панськими манерами українського Дон-Кіхота (носовичок, ніж та виделка, погони кавалергарда та звичка приймати душ три­чі на день), український Санчо Панса вигострив сокиру та й зарубав свого господаря, водночас викопавши для себе глибоку та простору могилу. Без петлюрівського повстання 1918-го, без відмови українських соціалістів від впровадження військової диктатури 1919-го не було б Голодомору 1933-го.

Залізний та значно серйозніший за попередні революційні екзерсиси, оунівський ритм визвольних змагань у 1920—30-ті роки теж був позначений недовершеністю та сектантським братоненависництвом. Після вбивства полковника Коновальця ОУН, яка за відсутності української держави фактично виконувала її функції та впливала на геополітичний розклад у тодішній Європі, зазнає розколу. Згаданий розкол вже пізніше спричиниться до збройного протистояння між людьми Степана Бандери та полковника Андрія Мельника. Вбивство видатного консервативно-революційного ідеолога, автора блискучої, майже макіавеллівської «Націократії» Миколи Сціборського слугує найрозпачливішим прикладом того вікопомного, непотрібного та вкрай нерозумного поборювання українцями самих себе. Про перебіг подій довкола «Волинської Січі», заснованої легендарним отаманом УНР Тарасом Бульбою-Боровцем, про його протистояння з бандерівцями вже на підконтрольних німцям поліських землях у сучасній Україні говорити не прийнято. Небагато істориків займаються темною та конспірологічною справою боротьби між мілітарними формуваннями генерала Романа Шухевича та Бульби-Боровця за назву Української Повстанської Армії. І хоча деякі з fous historique вважають, що УПА створили не оу­нів­ці, а саме Бульба–Боровець, і вже потім залізом і кров’ю бандерівці перепідпорядкували те утворення собі, — ми не копирсатимемося в цьому, ми не тішитимемо тих, з ким сходимося щороку 14 жовтня в рукопашній на Хрещатику. Лише зазначимо, що потужний союз обох фра­к­цій ОУН та «Волинської Січі» став би справжнім страшним судом і для німців, і для поляків, і для жидівсько-московської комуни. На жаль, не став. Мабуть, це дуже важко — побачити ліс по той бік дерев. Політична акробатика керівництва КУН 2005 року, коли фактично їхнім переходом до помаранчевих було зруйновано націонал-революційний передвиборний блок, відмова буржуазної верхівки цієї партії вкладати кошти в пропаганду націоналізму і натомість конвертування прибутків у дорогі ні­мецькі автомобілі, страусино-іскаріотська поведінка цьогорічного Дня УПА, коли у Києві запахло кров’ю, свідчать про те, що в українському націонал-радикальному середовищі панують братоненависництво та політичне сектантство. Поза межами статті доводиться залишити своєрідну ідеологічну зраду, притаманну тому ж таки КУН, МНК та частково ОУН(р), коли химерно та зумисне переплуталися атлантист­ські інтереси світової закуліси, геополітичні розрахунки США, забаганки родини Ющенків з україн­ською імперською парадигмою. Ми не маємо бути і не зможемо бути фор­пос­том чужої політики. Україна була імперією за часів Святослава Завойовника, Україна була військовою диктатурою за часів першого гетьманату, Україна була звитяжною повстан­ською спільнотою у 1920-ті та 1940-ві роки. Арійську Валгаллу не перетворити на семітський штетл. Українських вовків можна посадити на ланцюг УРСР та пізнішої буржуазної держави, але вони попри усі неоліберальні пропагандистські штукарства залишаться червоно-чорними хижаками. Треба небагато — навести лад у вовчій зграї і витравити чужинський демократичний дух сектантства. Маю сподівання, що нам це вдас­ться. Обов’язково вдасться.

Тарас Махно

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com