Ще раз про проблему корупції в освіті

Сподівання чесних освітян на ліквідацію або хоча б деяке зниження рівня корумпованості у вищих навчальних закладах України виявилися марними. Цей монстр за 15 років незалежності нашої держави не лише не втратив сили, а навпаки — зміцнів і дедалі ширше простягає свої ненажерливі щупальця.

Поросла травою забуття акція «Чисті руки в освіті», канули у небуття обіцянки усіх міні­стрів освіти викорінити хабарництво і побори у ВНЗ. З проблемою всі змирилися і сприймають її як належний атрибут здобуття вищої освіти.

Мало у кого нині ви­стачає сміливості виступати проти цього ганебного явища, а якщо якийсь навчальний заклад і спробує виправити ситуацію — на нього дивляться щонайменше з подивом.

Міжрегіональна Академія управління персоналом не раз порушувала це питання на шпальтах своїх видань, викриваючи хабарників і називаючи їх прі­звища. Цілком ймовірно, що і це є однією з причин «наїздів» на найбільший ВНЗ недержавної форми власності.

Розміри хабарництва вражають своїми масштабами. До кишень так званих освітян потрапляють суми, що дорівнюють річному бюджету середнього українського міста. Систему відпрацьовано до дрібниць — від квотування місць (розумій — хабарів) до хабарів «на виплат».

Пропонуємо читачеві самому вирішити задачу: середній розмір хабара при вступі на державне замовлення (тобто на безплатний курс) сягає в середньому 5 — 10 тис. доларів. Достатньо помножити кількість місць для студентів-першокурсників і поділити добуток на два (наївно сподіваємося, що «беруть» не всі). Погляньте на цифру і задумайтеся, чи варто це робити. Можливо, ліпше заплатити в касу навчального закладу і мати право чесно дивитися людям у вічі.

Засвідчуємо: безоплатної форми навчання в Україні не існує! За даними Благодійного фонду «Інтелектуальна перспектива» та Всеукраїнського рейтингу «Софія Київська», майже половина опитаних зазначили, що, крім знань, для вступу до ВНЗ на державне замовлення по­трібні ще й гроші. Уявіть, що абітурієнт (точніше — їхні батьки) зібрав необхідну суму — щонайменше 1 500 доларів — і став студентом. Якщо хтось скаже, що на цьому все закінчилося, то це зовсім не так, бо далі — заліки, екзамени, курсові роботи. І за все це потрібно платити від 10 до 50 доларів. Сумна арифметика.

Де ж беруть найбільше? Повернімося до даних соціологічних опитувань. З 2000 року в Україні було започатковано проект з рейтингу «Софія Київська». Окрім студентів, соціологи опитали експертів, серед яких були і керівники вищих навчальних закладів, і викладачі, і керівники регіональних управлінь освіти та ін. Детальний аналіз за минулі роки наведено у статті Б.Довнича (Персонал Плюс, 6—12 квітня 2005 р.), нас же цікавить, як змінилася ситуація 2005 р. порівняно з 2000 роком.

Перша десятка ВНЗ за інтегрованим рейтингом, отриманим на основі від­повіді на запитання «Чи можете ви назвати ВНЗ, де, за наявною у вас інформацією, найпоширеніші корупція та хабарництво?», виглядає нині таким чином:

1.                  Київський національний університет імені Тараса Шевченка (молодь — 1; експерти — 3).

2.                  Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (молодь — 5; експерти — 1).

3.                  Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського (молодь — 9; експерти — 2).

4.                  НТУ «Київський політехнічний інститут» (молодь — 4; експерти — 11).

5.                  Київський Національний економічний університет (молодь — 7; експерти — 8—9).

6.                  Одеська Національна юридична академія (молодь — 12; експерти — 5).

7.                  Університет вну­трішніх справ (Харків) — (молодь — 8; експерти — 12).

8.                  Національний медичний університет імені О.О. Богомольця (молодь — 17; експерти — 4).

9.                  Донецький державний медичний університет ім. М. Горького (молодь — 18; експерти — 8-9).

10.              Одеський державний медичний університет (молодь — 20; експерти — 7).

Порівняння з аналогічним рейтингом 2000 року невтішне. Лідером залишився Київський Національний університет ім. Т.Шевченка, що, на наш погляд, закономірно. Дещо поліпшилася ситуація в Києво-Могилянській Академії — з другого місця вона пересунулася на 24-те.

Дуже тривожна тен­ден­ція. Якщо 2000 року в першій десятці не було жодного медичного ВНЗ, то 2005 р. їх уже три. Зросла на 30% частка юридичних ВНЗ (2000 р. — два; 2005 р. — три).

Останнє наводить на певні роздуми. Чи не тому, що юридичні ВНЗ займають в рейтингу провідне місце, Міністерство освіти і науки весь час говорить про «перевиробництво» юристів і усіма способами гальмує відкриття ліцензій саме на юридичні спеці­альності? Мабуть, питання риторичне. Висновок напрошується сам собою. Дуже не хочеться втрачати «Клондайк», дуже хочеться бути монополістом, дуже не хочеться пускати на «поле чудес» ВНЗ, які працюють прозоро і не допускають у своїй діяльності ні хабарів, ні поборів зі студентів.

П’ятнадцять років тому в Україні почала створюватися система вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Основною метою цього процесу було внесення елементів ринкової економіки в освітній процес, створення ринку освітніх послуг та закладання умов конкурентності в цій сфері економіки.

На жаль, Міністерство освіти і науки як уповноважений державний орган виявилося неспроможним змінити свої функції на вимогу часу. Міністерство мало стати координуючим органом, який передусім прогнозував би напрями підготовки фахівців хоча б на найближчі десять років. Без цього подальший розвиток вищої освіти в Україні неможливий.

Будь-який прогноз неможливий без створення системи моніторингу, в нашому разі — моніторингу потреб народного господарства у відповідних фахівцях. Саме на основі даних такого моніторингу має формуватися державне замовлення. Не на основі ліцензованого обсягу студентів, а саме на основі потреб економіки, починаючи з основних галузей і до середнього та дрібного бізнесу.

Відповідно до Болон­ської декларації, Міні­стерство освіти і науки сконцентрувало свої зусилля на питанні мобільності студентів і викладачів, забувши про ще один важливий складник — освіту впродовж усього життя. Це потребує значно більших зусиль ніж впровадження системи ECTS — створення навчальних місць для отримання другої (а можливо, і третьої) вищої освіти, перепідготовки, підвищення кваліфікації тощо. Розвиток такого напряму вищої освіти також потребує координації і прогнозування потреб ринку, але він може за короткий час створити значну кількість робочих місць. Нагадаємо, що економічно розвинені країни йдуть саме цим шляхом — освіта впродовж всього життя з максимально можливою кількістю людей з вищою освітою.

Одна з країн — лідерів світової економіки Японія задекларувала надання вищої освіти всьому населенню країни. І досягне цього. У цій невеликій за площею країні кількість університетів перевищує загальну кількість університетів Західної Європи (до речі, всі приватні). Для порівняння (зі слів міністра освіти і науки): одним з досягнень міністерства є закриття протягом двох років майже 150 ВНЗ та їхніх філій. Задля справедливості зазначимо, що в деяких випадках це закриття було обгрунтованим. Цікаве досягнення. Не розширення мережі освіт­ніх послуг, а її зменшення…

Ситуація в Україні кардинально відрізняється не на краще. Внаслідок відсутності чіткої програми дій у напрямі вдосконалення вищої освіти (програма розвитку освіти в Україні на 2005—2010 рр. занадто декларативна і має характер меморандуму) освітні послуги не можуть дійти до споживача. Це відбувається внаслідок штучно створюваного дефіциту навчальних місць (читай ліцензованого обсягу студентів). До чого призводить дефіцит — знають дуже добре люди середнього і старшого віку.

Саме дефіцит освітніх послуг сформував під­грунтя для отримання майже узаконеного хабара при вступі до ВНЗ, а намагання міністерства регулювати цей дефіцит через обмеження обсягів цих послуг дуже нагадує минулі соціалістичні або навіть комуністичні часи, коли найшановнішою людиною був той, хто розподіляв дефіцит.

Можна заперечити, що нині ліцензований обсяг студентів — першокурсників ВНЗ України біль­ший за 600 тисяч місць, а кількість випускників середніх шкіл 2006 р. становила менш як 500 тисяч — дефіциту немає. Проте ніхто не підраховував кількості жителів України, які мають бажання вчитися. Ніхто не має права заборонити громадянам отримувати ту освіту, яку вони хочуть. Якщо все населення України хоче отримати юридичну освіту, — воно має на це право. Регулятором у цьому разі стає ринок праці, а не «спущений згори» ліцензований обсяг студентів. Якщо ВНЗ має відповідну інфраструктуру, кадрове забезпечення і матеріально-технічну базу, він повинен отримати можливість підготовки фахівців. Функцією міністерства має бути контроль якості ор­га­нізації навчального процесу і підготовки, а не кількості студентів.

Якість підготовки студентів контролює ринок праці і працедавець. Працедавцю все одно, який диплом у працівника — найголовнішим є його рі­вень підготовки і виконання ним виробничих завдань. Таким чином, постає питання необхідності єдиного державного диплома про вищу освіту.

Звісно, монополізація функцій видачі єдиного диплома про вищу освіту вигідна насамперед Міні­стерству освіти і науки, яке вважає це регулятором потреби ринку праці.

Разом з тим отримання випускником єдиного державного диплома накладає відповідальність за неякісну підготовку не на вищий навчальний заклад, а на саме міністерство, яке видає диплом. Це вже не кажучи про відповідаль­ність того ж міністерства за появу на ринку фальшивих дипломів.

Вихід один — відмовитися від єдиного диплома про освіту. Кожен вищий навчальний заклад повинен отримати право видавати свій диплом про ос­віту, як, до речі, це робиться в розвинених країнах світу. Якщо за дипломом не стоять відповідні знання, такий диплом нічого не вартий. З іншого боку, жодному вищому навчальному закладу не байдуже, коли з’являться його фа­льшиві дипломи. Він вживе всіх можливих заходів, аби виявити виробників таких дипломів і притягнути їх до відповідальності.

Лише трансформувавши систему вищої освіти України в прозору, конкурсну систему, можемо сподіватися на зниження рівня корумпованості, позбавлення монополізму в освіті, перехід до справді ринкових відносин — і в підготовці кадрів, і в подальшому їхньому праце­влаштуванні.

 

 

Лауреат премії ім. І.Шмальгаузена
 НАН України, доктор біологічних наук, професор
Віталій Гайченко