Шлях до священного грааля

Cупербестселером названо детектив американця Дена Брауна «Код да Вінчі»: тільки в США за рік прода­но вісім мільйонів примірників цієї книжки. Можна скільки завгодно говорити про «розкрученість» твору на чиєсь замовлення, але, погодьтеся, розкрутці піддається лиш те, що поцілить у пекучі точки суспільних процесів, і жодна платна рек­лама не змусить купувати й передавати з рук до рук вторинний твір. Тим більше в наш час, коли технічні засоби не тільки беруть на себе рутинні інтелектуальні операції, а й забезпечують приємне дозвілля.

Інтриги додає гострий виступ проти цього твору католицької церкви: вперше за останні десятиліття священики запитують у тих, кого сповідують, чи не читали вони «Код да Вінчі», чи не збираються дивитися знятий за таким сценарієм твір? І хоч скільки віруючі обіцяли б не опускатися до такого гріха, все одно вони не можуть не знати, про що там йдеться, бо церковні стіни від світу не відгороджують. Згадаймо: пристрасті нуртували й навколо творів нау­ковців, які стверджували, що Земля кругла, або ж навколо дарвінівського «Походження видів». Останнє ж слово завжди було за життям.

Академік Дмитро Лихачов висловився, що в жорстоких поєдинках між нау­кою і вірою багато залежало від браку уяви: коли б замість палити послідовників Коперніка церква створила трохи складнішу схему світобудови, то нічого її догматам не загрожувало б. Адже Сонце разом із сонмом планет само здійснює подорож у космічному просторі, обертаючись навколо іншої системи. Може, і те­пер якась схема, що на ній церква буду­вала своє вчення, зайшла в супереч­ність із дійсністю?

Що все ж таки роз­дратувало в цьому детективі з добре закрученим сюжетом навколо розкриття таємниці чаші з Хри­стовою кров’ю — Граалем, яка ще хрестоносців надихала на криваві похо­ди? Може, роман містить особливо зу­хвалі випади проти церкви? Але ж чо­гось нового тут немає: з часів боккачівського «Декамерона», й навіть раніше, існує великий масив літератури, яка представляє слуг Божих далеко не у вигідному світлі. А за сюже­том «Кода да Вінчі» Ватикан ще й збирається відмежовуватися від Опус Деї — духовної організації, яка, прикриваю­чись служінням церковним істинам, культивує мазохізм і не спиняється пе­ред найжорстокішими злочинами. Що ж, історія знає не одне утворення, де в основу діяльності покладено принцип «мета виправдовує засоби». Чого вартий орден Отців Єзуїтів, який свого часу справляв неабиякий вплив на полі­тичні події у світі... Ден Браун і тут супроти правди не погрішив. Може, когось шокувала спроба автора взяти під захист язичницькі еротичні культи? Але чого вони варті су­проти реклами препаратів, які зміцнюють статеву функцію, чи сцен із прохідних сучасних фільмів? Схиль­ність до «пізнання Бога» крізь секс вияв­ляв відомий Григорій Распутін, але це не завадило московському патріархату порушувати питання канонізації цієї особи.

Немає чогось надзвичайного і в тлумаченні образу Месії як найгеніальнішого філософа, однак цілком земної люди­ни: такою концепцією керувався фран­цуз Жюль Ренан, автор «Життя Ісуса Христа». Її відбито й на старовинних іконах, де Ісус Христос стоїть перед небес­ним престолом, на якому сам же й сидить; відбито в народних заклинаннях, де мати Божа веде свого сина до острова в океані, де його чекає... Ісус Хрис­тос! Божественну суть Спасителя такий підхід не заперечує. Варто згадати, що сам Ісус Христос називав себе Сином Людським, всіляко акцентуючи земну свою іпостась, прагнув, щоб саме таким сприйняли його, бо він несе очевидні, здавна відомі істини: «Кому ж уподібню рід цей? Він подібний до дітей, що си­дять на вулиці і, звертаючись до своїх товаришів, кажуть: ми грали вам на со­пілках, та ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, та ви не ридали. Бо прийшов Іоанн, який не їсть, не п’є; і кажуть: біса має. Прийшов Син Людський, Який їсть і п’є, і кажуть: цей чоловік, який любить їсти й пити вино, митарям друг і грішникам», — читаємо в Євангелії від Матфея.

Ісус не заперечив перед Синедріоном, що він має себе за Сина Божого. Але в одній із заповідей блаженства прозву­чало: «Блаженні миротворці, бо вони Синами Божими назвуться». І далі: «А я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, доб­ро творіть тим, хто ненавидить вас, і мо­літься за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця Вашого Небес­ного...» Ісус не опускався до грішників — він піднімав їх до себе, підкреслено зна­ючись із найупослідженішими. Він прой­шов земний шлях, ненавидячи гріх, але не його носія. За словами «Отже, будьте досконалі, як Отець Ваш Небесний до­сконалий» — безмежна віра в те, що обожитися спроможний кожний. Ціла низка видатних релігійних філософів наголошували на цій думці.

І коли Месія так високо піднімав лю­дину, то чи могло бути щось у люд­сько­му житті таке, що його принизило б?

Відтак і відомості про знахідку в Кумранській печері папірусів, які в зовсім іншому світлі пода­ють стосунки Месії з Марією Магдалиною, давно вже не сприймаються суспільством як свято­татство. Чому б і ні? Хіба це кидає тінь на ті прекрасні істини, які прорік Хри­стос? Істини, на яких тримається світ, бо все протилежне їм його руйнує.

На святотатство схожа поведінка зем­ної жінки, яка оголосила себе втілен­ням Христа і Марії в одній особі, але чо­мусь церква не дала оцінки отруйній суміші релігійної еклектики й неприхованого шантажу, що сипалися зі сторінок газети «Юсмалос»», яку видавало Біле Братство. Мабуть, Ден Браун замахнувся на щось більше за церковні догми — на самі засади орієнтованої на чоловіка цивілізації, яка упосліджувала жінку, водночас нещадно її експлуатуючи. Адже розшифровка кода да Вінчі, за фабулою роману, по­казала, що наступником Христа мав стати не Петро, який тричі зрадив свого Вчителя, і не хто інший з учнів, які після страти розбіглися, а — Марія Магдалина. Це й викликало бурю гніву. Але чому?

Звернімо увагу на такий не дуже попу­ляри­зований епізод з Євангелія (цитує­мо за Матфеєм): «І ось жінка, що дванадцять років страждала на кровотечу, підійшовши ззаду, торкнулася краю одягу Його, бо вона казала сама собі: як тільки доторкнуся одягу Його, одужаю. Ісус же, обернувшись і побачивши її, сказав: дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. І одужала жінка з того часу».

Навіть на початку XXI століття жінці під час місячних заборонено заходити до храму, а за тих часів то було нечуване зухвальство — хронічно «нечистій» приступитися зі своїми проблемами до чо­ловіка. Однак Месія віддав їй — за іншим Євангелієм — частину своєї сили. Він не дозволив побити камінням перелюбницю, знаючи, що чоловіки, які притягли її на розправу, охоче користуються та­кою слабкістю. Перебуваючи в домі сес­тер, Христос закликав Марфу не витрачати часу на частування гостей, а разом із іншими слухати його слово. Чому ж представники сильної статі всіх часів і народів показували жінці місце «біля пе­чі й порога», не підпускаючи її до поживи духовної? На якій підставі?

Ну так, якщо йти за Старим Заповітом, то жінка мала каратися за те, що споку­сила чоловіка плодом пізнання: Євин гріх! «...Жона, яку ти дав мені, вона дала мені від дерева, і я їв...» — каже застука­ний на гарячому Адам до Отця Небесно­го. Це мова не зрілого мужа, готового відповідати за власний вчинок, а белькотання дитини, ладної зробити винним кого завгодно, аби зняти вину із самого себе. Тож маємо й розвиток такої психо­логічної ситуації: Єва з гідністю прийня­ла покарання, її ж супутник поклав подвійний тягар на плечі подруги, запропонувавши їй ще й боятися його. Прагнення владарювати призвело до того, що Каїн і Авель повернули зброю один супроти одного, прирікши людство на кривавий шлях розвитку, бо панівна стать ставила привілеї над обов’язком.

Ісус Христос, який прозрів слабко­духість найвірніших своїх послідовників, не міг не оцінити жіночої відданості, щедрість душевну, безстрашність, готов­ність до самопожертви. Жінки залишилися біля хреста, де вмирав Месія, жінки при­йшли готувати його до погребіння, й не кому іншому, як Марії Магдалині явився він після воскресіння. У її руках перед очима скептичного Понтія Пілата, згідно з легендою, почервоніло яйце, що стало знаком вічного життя.

Ми не збираємося ані давати оцінку твору Дена Брауна — детектив як детектив, комусь сподобається, комусь ні, — ані спростовувати церковні догми. Бо ніхто не відає, чи справді дві тисячі років тому чоловіки розправилися з достойнішою, начепивши на її пам’ять ярлик, який завжди чіпляли на тих, хто відмовлявся беззастережно коритися їхній волі. «Немає чогось потаємного, що не стало б явним», — мовив Ісус Христос. Якщо сюжет твору Дена Брауна побудовано не на самому лише художньому домислі — а схоже, так воно і є, — то протидіяти йому забороною неможливо, бо він являє собою лише констатацію всім очевидного факту: світ, орієнтований на чоловічі інтереси, закінчується. Не закінчитися не може.

За те, що першою простягнула руку за плодом пізнання, ще не зрілим, тому й забороненим, жінку одлучено від пізнання: її замикали у в’язниці сімейних клопотів, у ній всіляко утверджували чесноти Марфи, зневажаючи Марію, яка тяглася до світла, як і чоловік. Одне з адресованих їм лайливих слів — відьма — походить від слова «відати», тобто знати. І досі література, яка поширюється при храмах, засуджує найосвіченіших представниць прекрасної статі. У зв’язках з дияволом запідозрено, зокрема, абатису Хільдегард фон Бінген, яка жила в ХІІ столітті, за те, що описала зачаття, перебіг вагітності й пологи. Зачаття ініціював чоловік, але за «гріх» існування в земному матеріальному тілі відповідала жінка — і тут було годі шукати якоїсь логіки.

Та ось що цікаво! Саме плід пізнання, право на який чоловік прагнув за­кріпити за собою, і зробив революцію в людських розумах: важко обгрунтовувати вторинність жінки на підставі легенди про Адамове ребро, коли розшифровано хромосоми, що відповідають за статеві ознаки, і в жіночій інформація виявилася значно багатшою, аніж у чоловічій. Важко казати про гріхопадіння Єви, яка, спокусивши Адама, стала «містилищем диявола”. Якщо із звичайної клітини клоновано овечку Доллі, а такого не зроблено з людиною, то це через повагу до її душі. І те, що наука спинилася на цьому порозі, не зважившись його переступити, засвідчує благодатні зміни в людській свідомості, яких — попри подвійність своєї природи — прагнула церква.

Ні, чогось такого, що підривало б Христові Істини, твір Дена Брауна не несе: він просто констатує той факт, що життя давно не вкладається в схему, за якою чоловік щодо жінки виконує таку ж місію, що й церква стосовно пастви. І якщо вірити у волю Божу — а без цього релігія не має сенсу, — то слідом за Ісусом Христом залишається повторити: «..так схотів Той, хто більший від храму». І перейнятися світлою надією на початок у ХХІ столітті іншого світу, побудованого на партнерстві жіночого й чолові­чого начал, на гармонії стосунків поміж ними, на справедливому розподілі відповідальності за життя.

За сюжетом роману «Код да Вінчі», по перебуванні Ісуса Христа на Землі залишилася донька. Чому не син? А тому, що тільки жінка може бути священним Граалем, спроможним зберегти кров Месії, бо так звана мітохондріальна ДНК в її клітинах зберігається незмінною від покоління до покоління. Чому? На те є воля Божа, бо наука запропонувати своєї версії не може.

Наталя Околітенко