Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ПАРТІЯ-ДЕРЖАВА: Комунізм по-корейськи

Північна Корея (Корейська Народно-Демократична Республіка) — одна з найзакритіших країн світу. Самостійна подорож будь-якого іноземця країною неможлива. КНДР — один з найостанніших заповідників похмурого комуністичного мракобісся. Культ особи обох Кімів (покійного Кім Ір Сена і його сина Кім Чен Іра) набагато масштабніший та абсурдніший за сталінський аналог, державна ідеологія корейського комунізму — чучхе — набула ознак справжньої релігії, об’єкт поклоніння якої, зрозуміло, — сам вождь.

Північна Корея — комуністична країна в повному розумінні цього значення, де всі промислові під­приємства, сільські господарства і навіть автомобілі є власністю держави. Селяни працюють у колективних господарствах, праця і прибутки розподіляються порівну між всіма членами колективу. До 50-х років північні корейці займалися в основному землеробством, але зараз більше половини населення країни працює на промислових підприємствах. З XIV до XX століття Північна і Південна Корея були єдиною державою. 1910 року в Кореї почався період японської окупації, який закінчився 1945 року, після поразки Японії у Другій світовій війні. Після того країна розділилася на дві частини: Південну Корею зайняли американські війська, а Північну — радянські. 1950 року між Північною і Південною Кореєю почалася війна. Вона тривала до 1953 року і залишила по собі мільйони жертв.

По закінченні війни Північна Корея під керівництвом вождя Кім Ір Сена взяла курс на жорстку тоталітарну модель комуністичної диктатури, яка триває й донині. Основними рисами північно-корейської моделі можна назвати культ особи вождя, що плавно перетікає в його обожнювання; особливу структуру держави і наявність правлячої еліти з числа чиновників — функціонерів правлячої партії; добре розвинений репресивний апарат і придушення будь-якого прояву свободи особистості; мілітаризація суспільства, поширення на цивільне суспільство багатьох елементів військової культури — головним чином її командно-адміністративного елементу; система пропаганди та жорсткий інформа­ційний контроль; розрив зв’язків з традиційною культурою та подальша її заміна штучним культурним шаром; нормований розподіл благ, товарів та послуг; відсутність будь-якого плюралізму чи навіть соціальних структур, які були б альтернативою державі (разом з сім’єю).

Одна з найхарактерніших рис північно-корей­ського суспільства — ціл­ковитий державний кон­­троль, який стосується всіх сторін життя корейця. Північна Корея — найбільш контрольоване суспільство в сучасному світі.

Все населення Пів­нічної Кореї розподілене на так звані народні групи — «інмінбан», в які об’єд­нуються за місцем проживання від 20 до 50, а в середньому — близько 40 сімей. Зазвичай це жителі невеликого кварталу сільських будинків, або багатоповерхівки, або навіть одного під’їзду в такому будинку. На чолі кожної групи стоїть чиновник, який відповідає за все, що відбувається з членами його підвідомчої народної групи. По його рознарядці члени народної групи повинні брати участь у всіляких господарських роботах, прибирати територію то­що.

Але головне завдання цих нижчих чиновників — контроль над населенням. Такий чиновник може будь-коли увійти в квартиру підопічної йому групи — хоч вдень, хоч вночі. Кожен кореєць, який ночує не вдома, повинен зв’язатися з тим чиновником, який керує групою, подати йому свої документи, пояснити причину своєї появи й отримати письмовий дозвіл залишитися в цій групі на ніч (для цього в народній групі існує спеціальний «гросбух»). Без дозволу цього чиновника неможливо поїхати в інше місто до родичів. Про поїздки у відрядження його також необхідно інформувати. Навіть студенти, які приїхали на канікули, повинні повідомляти про свій приїзд чиновника. Влада цих наглядачів достатньо велика, в деяких випадках вони навіть можуть вислати з міста тих, хто їм не догодив.

Контроль над населенням значно полегшує та обставина, що переміщення по країні дуже обмежене. Без спеціального дозволу органів безпеки ніхто не має права виїжджати за межі своєї області. Квиток можна придбати, лише маючи такий дозвіл. Перони залізничних станцій ретельно огороджені парканами і часто охороняються солдатами з внутрішніх військ. Вийти на перон можна лише через контрольний пункт, показавши озброєним охоронцям свої документи, квиток та дозвіл на поїздку.

Ще одною важливою рисою північно-корейського комуністичного режиму є надзвичайно розвинений поліцейсько-репресивний апарат. Спочатку його структура складалася під сильним радянським впливом, за безпосередньої участі вихідців із СРСР і направлених Москвою радників, які працювали в апараті корейського МВС до кінця 50-х років минулого століття.

Різке посилення контролю над населенням в Північній Кореї почалося з кінця 1950-х рр., тобто, коли фракція Кім Ір Сена, розправившись зі своїми реальними і потенційними суперниками, повністю захопила владу в країні. Саме з тих пір Північна Корея, яка й раніше аж ніяк не була прикладом демократичної країни, починає перетворюватися на тотально контрольоване суспільство, в якому влада вмішується абсолютно в усі прояви життя людей.

Що далі, то сильніше ошкірює зуби північно-корейський комуністичний режим. 30 травня 1957 року Постійний комітет (Політбюро) ЦК ТПК ухвалив рішення під довгою назвою «Про перетворення боротьби з контрреволюційними елементами у всенародний, всепартійний рух». Цим рішенням було покладено початок однієї з найбільших кампаній з виявлення ворогів режиму. Спочатку кампанія була в’ялою, активізувалася лише 1959 р., коли при ЦК ТПК створили спеціальний орган для керівництва нею. На чолі цієї організації став молодший брат Кім Ір Сена — Кім Йон Чжу, який тоді був одним з найвищих партійних функціонерів. Аналогічні органи, до складу яких входило до 7 000 чоловік, було створено і при партійних комітетах нижчого рівня.

Під час цієї кампанії населення Північної Кореї вперше було поділено на три групи: «ворожі сили», «нейтральні сили» і «дружні сили». Цей потрійний розподіл зберігається й досі. До «ворожих сил» зараховано:

1)         сім’ї перебіжчиків на південь;

2)         колишніх поміщиків, підприємців, торгівців, служителів культу, а також їхні сім’ї;

3)         полонені, які не повернулися на північ, а також члени їхніх сімей;

4)         колишні співробітники японської колоніальної адміністрації та їхні сім’ї;

5)         сім’ї осіб, які ув’язнені чи були ув’язнені, а також самі ув’язнені;

6)         «фракціонери», тобто ті члени партії, які ви­ступали проти дій Кім Ір Сена, та їхні сім’ї.

До «дружніх сил» було зараховано:

1)         сім’ї загиблих революціонерів;

2)         сім’ї загиблих військових;

3)         кадрові працівники та їхні сім’ї.

Усе інше населення потрапляло до розряду «нейтральних сил».

Так було закладено основу жорсткого, по суті, класового поділу населення на нерівноправні спадкоємні категорії, який став характерною рисою політичної організації пів­нічно- корейського суспільства.

Під час кампанії 1957–1960 рр. було виявлено велику кількість «злісних контрреволюціонерів», які постали перед судом. Близько 2 500 осіб стратили, до того ж саме в цей період страти почали відбуватися публічно. Багато людей зазнали дещо м’якших покарань. Частиною кампанії стала Постанова Ради міністрів №149. Згідно з цією постановою, особи, зараховані до категорії «ворожі сили», позбавлялися права жити в прикордонних і приморських районах (на відстані ближче 20 км від кордону чи берегової лінії), а також на відстані менше 50 км від Пхеньяна і Кесона, і менше 20 км від будь-якого іншого великого міста. Якщо врахувати, що Північна Корея не дуже велика країна, то фактично ця постанова означала виселення «ворожих елементів» в малолюдні північні провінції, де для них створено спеціальні райони.

За час дії постанови №149, яка функціонує й донині, в гірські райони було виселено на постійне проживання близько 70 000 чоловік. Можливо, в цьому разі ми маємо справу з прямим радянським впливом, оскільки ця система дуже сильно нагадує сумнозвісний «101 кілометр».

До початку 1961 року кампанія з виявлення і виселення контрреволюційних елементів успішно завершилася. Але різка активізація військових приготувань на початку 1960-х рр. і збільшення тиску кімерсенівського режиму на внутрішньополітичній арені потребували ретельнішої перевірки населення на предмет лояльності. Така перевірка почалася 1964 р. Постанова передбачала новий розподіл населення по категоріях, до того ж більш подрібнений. Ця робота тривала з 1964 до 1969 рр. Як за попередньої кампанії, ця діяльність супроводжувалася виселеннями, арештами і стратами ворогів режиму (і реальних, і потенційних, і вигаданих). Закінчилася кампанія встановленням нової системи поділу всього населення Північної Кореї.

Тепер все населення КНДР залежно від свого походження поділялося аж на 51 групу з трьома прошарками: «головний», «той, що вагається» і «ворожий».

Те, до якого прошарку і навіть до якої конкретно з цих численних груп належить та чи інша людина, вирішує його подальшу долю. Від цього залежить влаштування на роботу чи навчання, а отже, і рівень життя, можливість жити у столиці та інших престижних містах, тяжкість вироку в разі суду і багато чого іншого…

Північна Корея — одна з небагатьох країн на землі, де широко застосовують публічні страти. До 70-х рр. публічні розстріли були звичайним явищем на стадіонах Пхеньяна, але зараз такі видовища проводять лише в провінціях. Засудженого прв’язують до стовпа і на очах натовпу, прочитавши вирок, розстрілюють. Серед глядачів в обов’язковому порядку мають бути присутні спів­­робітники засудженого. Іноді задля виховної мети на страту водять учнів старших класів і студентів.

Ефективний контроль над населенням немислимий без розвиненої системи тюрем та концтаборів, куди запроторюють всіх, хто може загрожувати режиму. Усі корейські табори та тюрми можна розділити на дві групи: звичайні табори та тюрми, в яких утримуються особи, засуджені за карні злочини, та місця, де утримуються політичні злочинці та політично неблагонадійні громадяни.

До другого типу таборів належать «райони дії постанови №149 і «особливі райони об’єктів диктатури». «Райони дії постанови №149» створено наприкінці 50-х рр. у пів­ніч­них малонаселених провінціях після ухвалення вже згаданої постанови Ради Міністрів №149, яка передбачала виселення небажаних елементів у віддалені гірські місцевості. Вислані люди не є ув’язненими в повному розумінні цього слова. Їхнє становище радше нагадує статус радянських «спецпереселенців» 30—50-х рр. (можливо, тут існує й прямий вплив): в посвідченні особи у них ставиться відповідна позначка, вони повинні періодично відмічатися в місцевому управлінні безпеки, без дозволу «органів» не мають права покидати своє поселення або запросити когось до себе. Вислані в ці райони люди займаються переважно тяжкою фізичною працею, хоча б тому, що ніякої іншої роботи там немає.

«Особливі райони диктатури» створено ще наприкінці 50-х рр. для виселення туди осіб, пов’язаних з тими чи іншими політичними злочинами. Діючий у цих районах режим був значно жорсткішим, ніж у «районах дії Постанови №149», оскільки в них були переважно не потенційні вороги режиму, а особи, які скоїли ті чи інші «політичні помилки», а також члени сімей серйозніших політичних злочинців. За південно-корейськими даними, наприкінці 80-х років в КНДР нараховувалося дванадцять таких районів площею від 50 до 250 кв. км кожний. Кількість населення «об’єктів диктатури» — близько 150 тисяч осіб.

В «особливі райони» часто потрапляють цілими сім’ями, неповнолітніх дітей відправляють разом з батьками. Усі ці типи таборів відрізняються тим, що вони не є місцями відбуття покарання, бо ув’яз­нених направляють туди часто назавжди в позасудовому порядку за одним лише рішенням адміністративної влади. Строк перебування в таких таборах ніяк не лімітовано і звіль­нення залежить тіль­ки від сваволі властей.

Нині в північно-корейських таборах перебуває від 100 до 150 тисяч осіб. Більшість становлять політичні злочинці.

Олексій Жупанський

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com