Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ПАЛАЛА ВОЛИНЬ НА ДОГОДУ ЧЕРВОНИМПрочитав у вашій газеті («Персонал Плюс» за 13 — 19 липня 2006 р.) статтю Юрія Бедзика «Позбудьмося звіра». Автор порушує важливу тему — про порозуміння, про ворожнечу між ветеранами війни та вояками ОУН-УПА, прагне згладити різницю між Сходом і Заходом України, якої фактично ніколи не було, а її штучно створювали і роздмухували більшовики. І нинішні комуністи разом з регіоналами акцентують на «ворожнечі» цих регіонів і блюзнірськи запевняють, що прагнуть примирення. До тлумачення цих далеких подій 40-х років ХХ століття Юрій Бедзик підходить своєрідно. То він звинувачує обидві сторони: «Воістину, звірство було з обох боків. Та якщо по-справедливості, з совітського боку воно було найбрутальнішим…» Одначе прикладів того «звірства» не приводить. Питання розглядає тільки з одного боку: «…мати досі носить у серці спомин про порубаного бандерівцями чоловіка-бригадира». Цим, напевно, автор лоскоче нерви родичам харків’янок, закликаючи їх до примирення. Згадує, як його, студента, посилали з Києва на Львівщину збирати-підписувати «добровільну» позику. Ото написав би, як її здирали. (Автор цієї замітки родом з Волині, то добре знає, як це було.) Ніде щось він не згадує, скільки людей порубали лжебоєвики УПА, якими тоді енгебісти заповнили всю Західну Україну, і скільки ж вони завалили своїми жертвами криниць. Юрій Бедзик про це ані слова. Або ще таке. Автор згадує у своїх спогадах багато дрібниць з тих часів. А ось назви населених пунктів «забув»: «…послали в одне із сіл Львівщини». І все. Спробуй здогадайся, де колись «спалили школу з учительками». Прийом відомий — ніхто нічого не знайде і не підтвердить або спростує описану подію. Щоб якось допомогти авторові й доповнити його, розповім про звірства совітів (за автором), тільки назву конкретну адресу. Восени 1943 року на Волині біля села Лахвичі (Любешівський район) в заростях заплави Прип’яті розвідка червоних партизанів наткнулася на таку ж розвідку повстанців. Почалася перестрілка. Червоні мали втрати. Ось вони й вирішили покарати винуватців. Але кого і де? Звинуватили село Лахвичі, що за кілька кілометрів від тієї події. У селі ж жодних збройних формувань — ані червоних, ані упівських. Хоч між людей були симпатики і тих, і тих. І ось вночі 19 грудня 1943 року кілька сотень червоних партизанів (одні казали, що то сабуровці, інші — федеровці) нападають на село. Як середньовічні ординці, підпалюють крайні хати. Постріли, крики, лемент. Люди зривалися спросоння і розбігалися, хто куди бачив. Але не всім пощастило. 45 людей залишилося в селі — постріляні, поколоті, порубані. «Красниє мстітєлі», вчинивши таку січу, кинулися грабувати селян. Підводи були тут же, господарські. На них вантажили награбоване. Коли з цим упоралися, підпалили всі хати, а самі з довжелезною валкою підвід, з худобою, отарами овець подалися на місце свого постою. У селі за одну ніч не стало 120 хат і багато інших господарських будівель. Червоні забезпечили себе на деякий час харчами. Так їм Сталін запо-відав: «Продукти доставать на местах». Ото ж вони і «діставали» їх. А оце список жертв партизанського набігу, щоправда, через 60 років не всіх вдалося встановити: Бартошик Пилип, Божки Василь і Хведось, Божко Олександр з дружиною Агафією, Кравчик Данило, Лукашевич Мотря та її двійко дівок, Мельник Василь, Марчик Остап, Сінчук Мотря, Сінчук Марія, Смокович Євгенія і Соломія, Хвесик Афанасія, Василь, Демид; Хвесик Іван, його дружина, син і невістка з немовлям; Хвесик Марія, Якимчик Данило. Доповнюючи автора, розкриваю дещицю звірств з другого боку. Вважаю, що стаття Юрія Бедзика через свою однобокість не сприяє примиренню сторін. Степан БОЖКО
Київ |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |