Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КОЗАКИ ТА ОПРИЧНИКИ

Головними фігурантами цієї статті є знані особисті. Що ж до князя Байди, то, мабуть, кожен з українців знає (шкода, що не напам’ять) прегарну історичну баладу, кривавий фрагмент величного українського епосу, сповненого і щирим садизмом, і багряною філософією православного фундаменталізму.

Однак ми не сперечатимемося з приводу того, чи продавали на ринках мусульманського Стамбула мед-горілочку, чи могла людина, підвішена за ребро на гак, прожити аж три дні і чи справді тодішній султан та його донька прийняли смерть з українських рук. Це, зрештою, не важливо. Важливо те, що князь Дмитро Вишневецький, більш знаний як Байда, перетворився на міф, так само, як і козак Мамай. Князь Байда самим фактом свого існування заперечує дві недолугі та народницько-ліберальні (на всю голову) інтерпретації нашої історії. Перша зі згаданих інтерпретацій свідчить про антиаристократизм українського націонал-визвольного руху. Друга (дуже схожа на першу) стверджує, що запорозьке козацтво — це селюки-гречкосії, які втекли на пониззя Дніпра від панщини і там утворили щось на зразок радянських, щоправда, добре озброєних, колгоспів. Від обох версій не так вже й далеко до власне українофобського імперативу про те, що всі українці — селянська нація. А ще дуже близько до масонської маячні німецького єврея про першу демократичну республіку в середньо-вічній Європі. Князь Дмитро Вишневецький, нащадок Гедиміна, був добре обізнаний зі структурою лицарських орденів католицького світу. На острові Хортиця він водночас створював православний аналог, який мав стати православним конкурентом усім тим мальтійським та тевтонським пацанам, і не геть з власних холопів (що ніяк не заперечує пізнішої селянської участі в козацьких війнах). А якщо вам не подобається, що козацтво суцільно панського роду, то пристаньте на божевільні, але цікаві гіпотези тих українських «нових правих», які вважають, що козацтво організував князь Байда чи то з нащадків вікінгів-найманців, чи то з останніх язичників-волхвів Київської імперії. Проте мало хто здогадується, що саме ці гіпотези, витримані у дусі «божевільних істориків», так званих fous historique, мають перегук з іншим міфом, іншою чорною легендою та свідчать про те, що Україна не лише орієн-тувалася на чужинські зразки, а й встановлювала політичну моду. Я, звісно ж, не про помаранчеву клоунаду.

Тепер про другого фігуранта — Івана Грозного.

На відміну від князя Байди, цей монголоїд з кремлівською пропискою, не викликає в українців жодного співчуття чи бодай зацікавлення. Різанина в Новгороді, здобуття Казані та поступове поглинання північно-східних угро-фінських та тюркських теренів аж надто розбавили нордичний компонент у великоросійській або ж московській нації. Недарма сучасні московські неоєвразійці починають свої зібрання з гімну Московського царства доби Івана Грозного. Саме від Казані бере свій сумний початок замилування Сходом та східним простором, яке й донині визначає політику РФ. Від Івана Грозного до Переяславської ради було сто років. І хоча батько Івана Грозного змагався з Великим князівством Литовським (якщо вірити Ключевському) за свої, як він казав, «вотчини», маючи на увазі чернігівські та київ-ські землі, жодному московському боярину або ж опричнику не прийшло б у голову вважати православне населення Литви своїми кровними братами. Прізвища литовців, спалених ще Іваном ІІІ, дідом Івана Грозного, у дерев’яній клітці на льоду Москва-ріки, нагадують не польські, навіть не білоруські, а радше українські прізвища. Експансія Московського царства здійснювалася у напрямку Балтійського моря та Ріфейських гір. Православно-українське лобі, ідеологію якого висловить Інокентій Гізель у своєму «Синопсисі», ще не сформовано. Київські попи ще не додумалися, як змусити Московське царство тягати з вогню для себе каштани. Спогад про блискучу імперію нордичного Києва все ще жевріє на геополітичному рівні. Доказом цього є військово-політична діяльність князя Байди. Упродовж тринадцяти років — від 1550 до 1563 року — Дмитро Вишневецький практично продовжує політику Київської імперії, зокрема полі-тику великого князя Святослава Завойовника — варто згадати розгром черкесів на Кубані та не дуже вдалі спроби бал-кан-ського анабазису, які через намагання посісти молдавський престол привели Байду-Вишневецького до стамбульського гаку. Трохи поза увагою залишається північно-східна діяльність князя Байди та його приятелювання з Іваном Грозним. Хоча навіть місто і землі на Московщині було подаровано нашому спів-вітчизникові. На превеликий жаль, достеменно не відомо, про що саме говорили під час свого союзництва князь та цар (якщо взагалі говорили). Можемо лише зробити припущення, що була розмова Байди з Іваном Грозним про створений князем Орден, своєрідну касту охоронців справедливості, яка не має над собою інших зверхників, окрім нього, Байди. Можливо, створення козацького Ордену неабияк вразило Івана Грозного. Принаймні на користь цього свідчать певні історичні факти. А факти, як відомо, річ вперта.

Отже, 1563 року Байда гине в Стамбулі. 1564 року відбувається відомий переїзд Івана Грозного з Москви до Олександрівської слободи, який так налякав тодішніх «росіян», — мовляв, без господаря залишаємося. Проте вже 1565 року Іван Грозний повертається до Москви та засновує опричнину. Ніде правди діти — у сучасних московських лібералів, з якими приятелюють помаранчеві бухгалтери, опричнина вважається прообразом репресивного апарату радянських часів і не викликає нічого, окрім огиди. Багато українців сприймають опричнину майже так само. А даремно, панове. Принаймні у мене викликає симпатію чорний одяг та мітла разом із собачою головою — символи боротьби опричників проти нечистих сил, зради та єресі. Православний фундаменталізм — не єдина спільна риса між опричниною та заснованим Байдою козацьким орденом. Ситуація в тодішніх Україні та Московії зумовила утворення певного озброєного прошарку населення — воїнів світла, які мали зупинити наступ темряви. І можна довго сперечатися про те, кому це вдалося ліпше — козакам князя Байди чи опричникам Івана Грозного. Можу лише визнати, що в сучасній Україні не завадило б замість кількох десятків майже бутафорських козацьких військ та відносно невеликих ультраправих політичних партій створити потужне утворення охоронного штибу. Хоча, здається, для цього доведеться воскресити Дмитра Вишневецького.

Тарас МАХНО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com