ПРАВОФЛАНГОВИЙ ОТАРИ

Дмитро Павличко продовжує зворушувати нас своїми палкими промовами, хоча творчістю, на жаль, уже ні.

Напевне, виписався, а може, відчув себе знову початківцем і заново римує свої нудотні прокламації. Буває таке з чоловіком у сімдесят сім років, коли ще відчуває в собі снагу четвертого невикористаного реактора, що пахкає в саркофазі на ЧАЕС.

Усе своє свідоме життя Д. Павличко бореться, як «Лєнін всегда молодой». То з націоналістами, то з комуністами, то з антисемітами, лишень не з конформістами. Звісно, за світле майбутнє України та всього людства. Така вже натура, нічого не вдієш. Як кажуть, така планида. Хтось же мусить бути пастором цілої отари. Дмитро Васильович, як ми знаємо, народився та виріс у краю, де багато овець. Подейкують, ще малим він облюбував барана, який завше вів за собою цілу отару. Тоді й вилупилася в Дмитрика-гуцулика думка: «Виросту, буду як він…»

І, завважте, наполегливий Павличко свого доміг-ся. Недавно на ІV Всесвітньому форумі українців його обрано головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. Дотепер цим аморфним утворенням кермували хлопаки, зрозуміло, не ліпші за новоявленого провідника. Адже який віз, такий і його ґазда.

Що ж до Ради… Принаймні, мені не болить за «світових» українців, переймаюся передусім тими, з якими разом становлю одну громаду, що в муках на розпутті велелюдному формується, нарешті, в єдиний моноліт. А ті «світові» українці, особливо четверта хвиля еміграції, дали чосу, злякалися труднощів і тепер вважаються громадянами облаштованих, чужих мені держав. А будь-яка країна опікується справно своїми законослухняними платниками податків. На жаль, окрім України. То й карти в руки їм…

А втім, радше йдеться про Павличка, точніше про його промову на Форумі. Хоч стій хоч падай, коли читаєш одкровення Дмитра Васильовича. Марнославство й олжа не дають йому спокою, напевно, як і тим, хто обрав достойника на високу посаду.

Лишень вчитаймося в деякі пасажі з того щиросердя. Та перед тим додам, що Форум, серед іншого, ухвалив подання до Президента України про присвоєння звання Героя України Почесному голові Координаційної Ради, політв’язню комуністичного режиму Михайлові Гориню та те, що на голову Української Всесвітньої Координаційної Ради було висунуто три кандидатури: Дмитра Павличка, Павла Мовчана і Михайла Ратушного. Мовчан і Ратушний узяли самовідвід.

Отже, своє вступне слово Дмитро Васильович розпочав з подяки за довіру до нього та звернувся до Ратушного, що «хотів би бачити навіть його на чолі» Ради, проте, позаяк сталося так як сталося, то (слова Павличка): «Михайле, не журись. Ми будемо працювати тяжко». Тут, зрозуміло, мене вдарило струмом від того, що вербу першості вони тяжко нестимуть удвох, і поклав я собі застерегти їх: «Не надірвіться від непосильної праці!» Вік як-не-як, може і мала бути.

Наступне, що мене вразило з палкої промови: «Ми, після Помаранчевої революції, може, ніколи не мали такої ситуації, коли справді розпочали будувати українську європейську Україну. Що ж сталося?! А сталося те, що лідери Майдану заснули на лаврах, прокидалися лише тоді, коли треба було показати, як вони сваряться, як розкладаються, як тішать себе амбіціями майданних вождів».

Отакої! Отже, за Павличком, ми розпочали будувати європейську Україну після Помаранчевої революції, коли лідери заснули на лаврах… Бійтеся Бога, пане Дмитре. Ліпше б вони заснули не на лаврах, а у лаврах. У своїх хитромудрих висловлюваннях Павличко перевершив навіть Віктора Черномирдіна. Посла РФ в Україні ще можна зрозуміти — він за фахом газовик, але ж поет Павличко, Герой України... Найвищу нагороду отримав з рук самого Ющенка не десь тобі, а в столичній опері, й обійшлася та імпреза одній з громадянських організацій у кругленьку суму, за яку можна було перевидати, скажімо, п’ятдесят ювілейних томів Івана Франка.

Та Франко Павличкові добрий лише для ширми. А коли йдеться про власне еґо, Дмитро Васильович б’є себе в груди: «Коли мені сказав Михайло Горинь, що він хотів би мене бачити на цьому місці, я йому відповів: «Чого це мене? Якого біса міняти шило на мило?» А й справді, Павличко влучив у саме тім’ячкощодо шила і мила. Форум, як відомо, було підготовлено і проведено кепськи, а тут ще й Героя України Гориню за те давай. Курям на сміх таке базікання. Ліпше Павличко і Горинь об’єдналися б в організацію заслужених пенсіонерів України та мовчки сьорбали пісну зупу у затінку бабиного літа. Доволі вар’ятів грати, панове.

І наостанок. «Перлів» з промови Павличка можна наводити й наводити, та таки не втримаюся і ще зацитую:

«Я рідкісна людина, бо тримав у руках молитовник Анни Ярославни». Пане Дмитре, то й що з того, що я зберігаю бартку Олекси Довбуша… З високої трибуни про те нікому не кажу, лише пошепки вам, унікальна людино...