Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ГОРЕ ЗА ГОРЕМ...»

«Я прочитала статтю про психічні вбивства людей. Мені 76 років, у мене не було дитинства, молодості та й старість дуже важка. Я дуже тяжко працювала в колгоспі, потім — на цегляному заводі в Корчуватому. Згодом — у Білій Церкві на будівництві шинного заводу, на асфальтуванні доріг десять років кидала лопатою. Стаж — 43 роки. Заробленої пенсії вистачає лише на олію і маргарин. Як хтось говорив, живемо на три букви «К»: капуста, картопля, квасоля. А ще ж квартплата, ліки. Чи хто допоможе, чи ні, а гроші деруть, як шкуру з кота. Чи можна так прожити, щоб не думати про самогубство? Хочеться викласти вам, що накипіло на душі, бо ми нікому не потрібні. Я хворію на серце, дід у мене, 80 років, онкооперований, без шлунка, треба через кожні дві години щось з’їсти, два інсульти переніс. Ми обоє ветерани війни та праці. Як ми можемо існувати, коли холодильника немає вже п’ять років, немає машини пральної. Гроші складали на похорони — пропали. Просила у чиновників хоч трошки, щоб купити хоча б б/у холодильник. Відповіли, що країна бідна, нема чого дати. А що розікрали державу, мільйони, мільярди повивозили — те не кажуть. Мають по п’ять машин, по три дачі. А такий люд, як ми, кидається з балконів, під електричку, йде на мотузку. Не тільки старі, а й молоді. Молодь ще не пережила те, що ми: голод 1933-го, 1947-го. Молодь зараз балувана, робити не хоче, хоч і є робота. Подивіться тільки: курять, поголовно ходять з пляшками, а ми після війни 350 грам хліба отримували. Ми тяжко працювали. За п’ять хвилин запізнення — судили, за прогул — судили. Зараз йде на роботу п’яний, з роботи — п’яний. Кругом п’ють, розвалили все, що після війни відбудували. Оце й все, що накипіло в мене на душі. Удень ще якось, а вночі думаю, де дітися, чи не піти, щоб не знайшли, чи під електричку, чи з каменем на шиї до річки податися? Бо горе за горем, нема кому пожалітися. Ще напишу про своє горе. У мене брали онука в армію. І так трапилося, що він втратив розум, став шизофреником, лікуванню не піддається. У нього ІІ група інвалідності, але найголовніше, що його нікуди не можна здати. Є у Сквирському районі спеціальний інтернат, але треба покласти на руку конверт. А грошей у нас немає, от його й тримають потроху в лікарні. Вдома він усе побив, порубав, навіть вікно з рамою викинув. Ніхто нічим не може допомогти, поки він не відкриє газовий кран та не підірве квартиру. Оце вам моя жалоба, пишу й думаю: може, взимку піти й замерзнути, легко вдягнувшись».

Це уривок з листа, який прийшов до редакції у відповідь на матеріал про самогубства, розміщений в одному з номерів. Читаючи ці рядки, написані людиною, яка поклала своє здоров’я на те, щоб була така держава, як Україна, серце охоплює почуття розгубленості, образи й безпорадності. Чи можемо ми називати себе єв-ропейцями, коли наші пенсіонери, практично дідусі й бабусі, не живуть, а існують? Чи мають право наші чиновники називатися державними мужами, коли таке коїться?

Чим допомогти таким людям? Якщо кожен з чиновників замість проїсти якусь сотню другу гривень у ресторані віддасть ці гроші якомусь дідусеві або бабусі, — країна стане щасливішою.

А вас, любі дідусі та бабусі, дуже прошу — не треба йти на крайнощі. Так, вам дуже тяжко, ви відчуваєте себе несправедливо забутими, але ви нам потрібні. Інакше хто збереже для наших дітей історію?

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com