ВИБОРЧЕ ДЕЖАВ'Ю

А ніхто й не збирається приховувати: абсолютним приводом до появи цих заміток є те, що розверзлося над нашими головами. Отже, — про вибори.

Як про наскрізну тему в історії людства. Утім, може, не так прямолінійно і пафосно. Радше так: нервові судоми (що їх ми називаємо виборами) та маніпуляції під час них (бодай деякі виборчі технології) упродовж якихось там століть.

Першопочатком — принаймні з того, що ми знаємо, є, звісна річ, світ античности. І чому ж нас змогли б навчити тамтешні спартанські та афінські вибори?

Спартанські децибели

Уявімо таке. Спарта — центр військово-аристократичного правління. Тобто зразок держави воїнів-профі, де сила зброї над усе! Однак і там були свої виборчі «родзинки».

Спартанська рада старійшин — герусія — відбу-валася раз на місяць, інколи позачергово — в разі непередбачуваних обставин. Збори відбувалися на великому полі, біля струмка, що впадав у Еврот. Тут не було ані храмів, ані галерей, окрім кількох невеликих будівель. Збиралися чоловіки за 30 років. Уявімо, що ми спостерігаємо за радою. На узвишші сидять двоє царів-басилевсів (спочатку у Спарті існувала подвійна царська влада, тому й правили два царі) та 27 геронтів (членів ради старійшин). Інтрига зборів: один з геронтів помер, і, оскільки в раді має бути 28 геронтів, то обиратимуть геронта. Однак влада належить не старійшинам, а ефорам, яким царі (!) кожен місяць дають клятву царювати за встановленим законом. Царів, які того не викону-ють, страчують або виганяють. Ось і зараз усі встали, бо ж йдуть ефори. Оголошено відкриття зборів, старший ефор називає членів лічильної (як по-нашому) комісії. Нарікань не чути. Комісію відводять до приміщення без вікон. Четверо претендентів через жеребкування визначають, хто за ким перетинатиме майдан і проходитиме повз приміщення, де перебуває комісія. Далі — власне виборчий процес: претенденти проходили, присутні їх вітали вголос. Комісія, чуючи крики, але не бачачи претендента, визначала переможця за потужністю вигуків. Народні збори у Спарті завжди відбуваються швидко, оскільки ефори і герусія готують рішення заздалегідь, а дисципліновані спартанці не піддають сумніву думки посадових осіб.

Вважати це маніпуляцією чи продуманою організацією зібрань — вирішувати вам. Як на мене, спартанські басилевси якісь не цареподібні —  радше схожі на весільних генералів...

На Пніксі — купа остраконів

Центр Афін. Ринкова площа — агора.  Навколо — храми, державні установи, статуї богів та героїв, алеї платанів і тополь. На трибуні — оповісник. Він, перекриваючи своїм дужим голосом гамір торгівців, покупців, воїнів, сповіщає, що сьогодні відбудуться народні збори. Отже, зачиняйте крамнички, припиняйте торгівлю!

Народ з площі та прибічних вуличок розходиться, всі поспішають на Пнікс — пагорб, де відбуваються зібрання. А вулицями Афін ходять оповісники, і вигу-ки їхні чути звідусіль.

Оскільки нас цікавлять деталі, то зупинимося на власне голосуванні. Чули про остракони? Якесь таке «колюче» слово, чи не так? А означає воно «черепок». Кожному учаснику голосування давали черепок, і він писав на ньому ім’я людини, про яку йшлося на зборах. Голосування це було таємним, і таємність забезпечувалася досить своєрідно (про це — нижче).

Остракони мали стосунок до остракізму — тобто суду, на якому засуджували тирана до вигнання. До речі, вперше остракізм запровадив афінський державний діяч Клісфен (VI ст. до н.е.), який став на чолі афінської демократії.

Якщо під час голосування не було кворуму (менше шести тисяч), то воно вважалося нечинним. Черепки розкладали так само, як і наші виборчі бюлетені — за іменами. Яка купа була більшою — те рішення й перемагало.

Усе зрозуміло, окрім одного — яким чином гарантувалася таємність голосування? Оскільки ост-ракон як виборчий бюлетень згорнути неможливо, то голосуючий подавав спеціально призначеному посадовцю свій остракон, повернувши його донизу. Просто і без мороки. Завдяки кмітливості Клісфена.

Англійська фора

Тепер звернімося до значно пізніших часів у житті Європи. Тут у проведенні виборів фори всім дала Англія.

За часів прем’єрства Веллінгтона — уславленого героя і переможця Наполеона — виборче право зіткнулося з труднощами. Застарілі середньовічні основи цього права багато в чому набули абсурдних форм: були оселі, де люди вже фактично не мешкали, і один виборець сам скликав виборче зібрання, сам голосував і сам себе обирав на посла. Прихильники реформ (від ліберальної опозиції) виступили проти цих так званих гнилих містечок, у яких була зацікавлена земельна аристократія. До того ж уже існували великі міста по 10 тисяч мешканців (Манчестер, Бірмінгем, Лідс, Шеффілд), як взагалі не мали своїх представників у парламенті. Цю парадоксальну ситуацію вдалося перебороти лише 1832 року, коли до парламенту було внесено білль про реформу з найпопулярнішим пунктом — скасування «гнилих» містечок.

Англійський історик, публіцист і громадський діяч Томас Маколей (він щойно виголосив промову на підтримку цього білля) описує реакцію парламентаріїв: «У Піля навіть щелепа одвисла, Туїсс став схожим на людину, засуджену на пекельні страждання, Херріс — на Юду, що зараз вдавиться. Ми потисли один одному руки, поплескали один одного по спині, і вийшли до кулуарів, сміючись, гомонячи і вигукуючи «ура». Знавець історії Англії, публіцист Артур Леслі Мортон стверджує, що англійські дослідники прямо не пишуть про підкупи виборців у середньовічній Англії, хоча й не можуть приховати фактів надання синекур, посад, титулів, пільг, вигідних контрактів для сімей та друзів членів парламенту. Скажімо, в інтересах партії вігів державний патронат був звичною справою.

А на місцях (хто пере-вірить!) існували домовленості, траплялися підкупи і шантаж.

Цікаво, що ж ви, шановний читачу, скажете про уславлений англійський консерватизм?

«Активні» і «пасивні» по-французьки

Образ Франції — на відміну від розсудливої Британії — це сплески емоцій, шампанське і... Велика французька революція.

А як щодо виборів?

Ось витяг з трактату реймського архієпископа Гінкмара «Про управління палацом і королівством» (882 p.). Документ цей феодального характеру, він підтверджує, що вільні пересічні французи, які раніше брали участь у на-родних зібраннях, зараз остаточно втратили ці права. Вирішення загальних державних питань — у компетенції багатіїв. На свої зібрання з’їжджаються магнати — «і церковні, і світські. Старші — для пропозицій, нижчі — для підтримання пропозицій... Зрештою з’їжджалися для піднесення спільних подарунків».

Як бачимо, ці зібрання проводили магнати різних рівнів. Які ж тут підстави для обговорення питань, тим паче для голосувань та виборів?

Аж ось 30-й пункт з деталями маніпуляцій. Про народні заворушення говорилося тільки на зібраннях вищих магнатів: якщо треба було обговорити, як «не тільки упокорити, а й піднести дух народу, то це питання розглядалося за порадою і згодою магнатів; і ось так досягався порядок».

Деякі місця з цього уривка просто дивні («піднесення духу» або ж «упокорення» цього духу, досягнення порядку) віднесемо за рахунок середньовічного мороку або хай їх нам розтлумачать сучасні маніпулятори.

Безпосередній стосунок до виборів мала адміністративно-територіальна реформа під час революції. Нові органи місцевого самоврядування були виборними, однак законодавчі збори у жовтні 1789 року запровадили «цікавий нюанс»: поділ громадян на «активних і «пасивних». Перші — це чоловіки, що сягли 25 років, заплатили податок розміром у триденний заробіток (але не нижче 1,5—3 ліври) та не служили на когось. Таких громадян набралося приблизно 4,3 млн осіб (населення становило 28 млн, а дорослих чоловіків серед них було 9 млн). Якщо громадянин хотів обирати депутатів до національних зборів, то за таке бажання (чи право) потрібно було платити ще більше, а кандидат у депутати мусив мати земельну власність і сплатити прямий податок — одну марку сріблом (або 52 ліври). Як бачимо, виборча маніпуляція по-революціиному — це вам не бризки шампанського. Вона означала одне — плати!

Штатівські месиджі

Що ж до американських виборчих технологій (і маніпуляційних теж), то нагадаємо про таке.

1835 року в Олбені кандидатами у губернатори від робітників було висунуто двоє генералів, які належали до демократичної партії.

Декларуючи свою відданість справі робітників, напередодні виборів вони зненацька зняли свої кандидатури. Їхня махінація зірвала обрання робітниками своїх кандидатів.

Епізод другий. Впевнена, він вам дещо нагадає.

Громадянська війна. Штати Канзас та Небраска. Плантатори-рабовласники захищають свої інтереси. Ідуть вибори представників до конгресу. Перед виборами за ініціативи сенатора Атчинсона в Міссурі засновано товариство для «імпорту» голосів до Канзаса. Це товариство одверто заявляло, що витратило величезні кошти на вибори. І саме в день голосування, 28 листопада 1854 року, довжелезні вервечки «виборців» їхали через місто у фургонах, верхи, йшли пішки... Багато з них були озброєні ножами та пістолетами. Банда, що налічувала до 40 озброєних розбійників, зайняла прохід до урни і вимагала, щоб усі, хто підходить, показували їм свої виборчі списки.

Трішки статистики. У Лівенуерті три невеличкі будинки «проголосували» на користь рабовласників 312 голосами «прикордонних розбійників», що прибули з Міссурі.

У «місті» Дугласі на його 35 мешканців «припало» 226 голосів (звісна річ, «міссурійських»).

А завдання читачам таке: як називається така технологія тепер та скільки їй років?

«Кульові» імперські вибори

Не думайте, що коли Росія далеко і від Європи, і від Америки, то й виборчі технології там були відсталими. Допоможе розібратися у цьому книжка нарисів В.Короленка «В голодний рік. (Спостереження і нотатки із щоденника)», яка переносить нас до 1892 року, на Поволжя, зокрема у Лукоянівський повіт.

Вибори тут відбулися наприкінці 1889 року, тобто весь «голодний» період керували недемократичні сили. Як по-чудернацькому було організовано вибори — у свідченнях письменника і публіциста: «У жовтні 1889 року третина повіту залишена була без представників у земському зібранні. Приводом стала та обставина, що вибори на з’їздах пройшли без балотування кулями. Окрім того, що вибори кулями у сільських повітах взагалі велика рідкість, залишені поза стягом гласні марно вказували, що й на інших ділянках вибори проходили так само, і просили про призначення нових виборів. Це цілком законне прохання залишено було на догоду лукоянівській дворянській партії без наслідків. Найсамостійніша демократична частина земства відпала, решту було деморалізовано, і ... прийшла лукоянівщина».

В.Короленко називає і «головного виборчого технолога» — місцева адміністрація. Він констатує, що одна з фікцій провінційної свідомості полягає в тому, що люди вважають: «сила влади не грунтується на законі, а носієм влади є насправді місцева адміністрація, яка завжди на перших ролях, навіть тоді, «коли це не вимагається ні за нотами, ні за самим ходом п’єси».

То скільки вже років незнищенний адміністративний ресурс при владі (і при виборах, звісно)? Отож бо.

Ретровиборний погляд на Україну

Спочатку деякі загальники.

В Україні казали: «громада — великий чоловік».

Громада — самоврядний виробничий і соціально-побутовий колектив. Селянська громада в Україні мала й такі назви — верв, мир, село. Саме до громад входили органи самоврядування — громадський сход (віче, копа, копні збори), а також виборна сільська старшина (староста села, у західних областях — війт).

Обирали також соцьких, десяцьких, наглядачів хлібних гамазеїв (громадських запасів хліба), об’їждчиків полів... Залежно від статусу села (панське чи державне) ці кандидатури відповідно й затверджували пан або державний урядовець. Інколи проводили вибори достроково, коли з якихось причин треба було замінити виборну особу.

Правом голосу на загальних сходах — зборах представників від усіх господарств — користувався глава сім’ї, старший повнолітній син або удова, яка самостійно вела господарство.

У середині XIX ст. в Україні, що входила до складу Російської імперії, почали діяти земства — виборні органи місцевого самоврядування.

Згадаймо кілька шкільних уроків з української літератури у ретровиборному контексті.

Спочатку — про вибори земських «гласних». Пам’ятаєте, як становий Дмитренко повчав селян: «прочитав указ, розказав, кого обирати: заборонював «сіре мужиччя» у гласні «перти», радив «панів, котрі усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалявся навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися...»

А потім — всуціль конкретика, буквально виборчий інструктаж. І як годиться — залякування:

«Слухайте, — почав становий, — дивіться на мене... Як крутну правого вуса — клади направо білет, а крутну лівого — наліво... Глядіть мені!»

Згадали, звідки? Так-так, звичайно, це соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Тільки й поради вам — перечитуйте класиків.

Ці виборчі фрагменти одноманітні, їхня суть одна — відсутність моралі. Хоча у загальному марші-параді виборчих покручів одна тема звучить доволі самостійно. Тому й заслуговує на увагу.

Тема ця — українська.

Місце — Запорозька Січ.

Подія — вибори кошового отамана.

Ось як розповідає Д.І. Яворницький, дослідник Запорозької Січі: «... кошовий отаман звертався до січового товариства: «Панове-молодці! У нас сьогодні новий рік, чи не бажаєте ви, за старим звичаєм, перемінити свою старшину і замість неї обрати нову?» Якщо товариство було задоволене своєю старшиною, то на запитання, з яким звертався кошовий, відповідало: «Ви, добрі панове, пануйте ще над нами». Якщо ж над майданом западала тиша — знак недовіри — тоді кошовий, суддя, писар, отаман клали на стіл символи своєї влади і, подякувавши всім за шану, відходили. Після цього висували кандидатів. Ці козаки повинні були піти з ради до своїх куренів. Так своєрідно забезпечувалася «таємниця» голосування. Після обрання однієї з кандидатур старі й найповажніші козаки йшли до нього у курінь і просили стати кошовим. Та, за давнім звичаєм, обраному належало двічі відмовитися, і тільки за третьою пропозицією він брав до рук палицю. Довбиш бив у литаври, а старі січовики почергово обсипали голену голову кошового піском, брудом, щоб не забував про свій посполитий родовід і не прагнув владарювати над това-ришами. Вклонившись на всі чотири сторони світу, кошовий дякував зборам за виявлену честь. У відповідь лунало одностайне: «Будьте, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединий вік, а журавлиний крик!»

* * *

Ідеалу немає. Запорозька Січ — теж не ідилія. Та погодьтеся, терплячий читачу, нам є чим пишатися. Тому крізь суперечливий досвід людства, спираючись на позитив, намагатимемося відшуко-вувати обриси нових проекцій у нинішній системі взаємин.

Інна ФІЛІППОВА