ЧИ ПОТРІБНО НАМ НАТО?

У Західній Європі вочевидь щось змінюється. Уряди стали нестабільними: багатьом з них дедалі важче пережити вибори.

Маси щораз частіше виходять на вулиці і поводяться чимраз агресивніше. А головне, обиватель дедалі частіше виявляє симпатію не до сил правопорядку, а до вуличних бунтівників. Французи масовими протестами змусили прем’єр-міністра відмовитися від закону про «контракт першого найму». Керівництво країни зробило ставку на конфронтацію із суспільством, свідомо перетворивши питання про нове трудове законодавство на конфронтаційну пробу сил, — і ганебно програло. Заяви, що нібито будуть ухвалені нові закони, «ще кращі за попередні», уже нікого не переконують, а головне — нікого не лякають. Уряд поставив республіку на межу, за якою, за логікою речей, — народне повстання і громадянська війна. Зрозуміло, що в сучасній Європі переступити цю межу вкрай тяжко, майже неможливо, але багатотижнева боротьба нервів завершилася відступом влади: на ній тепер не лише тавро поразки, а й моральна відповідальність за кризу політичних інституцій.

В Україні люблять говорити про найближчі перспективи. Чи відбудеться зміна курсу керівництва країни? До НАТО чи ЄЕП? Чи збережеться політична стабільність? Як усе це позначиться на економіці? Чи, навпаки, як економічні процеси позначаться на політичній боротьбі? Тимчасом повномасштабна криза дестабілізації дозріває у нас на очах у Західній Європі. Усе почалося з амбітних планів еліт, які мріяли потіснити Сполучені Штати, створивши нову капіталістичну наддержаву на базі об’єднаної Європи. Не йшлося про те, щоб перемогти США чи зайняти їхнє місце у світі. Стратеги об’єднаної Європи зовсім не були налаштовані антиамериканські. Але вони мріяли про новий розподіл ролей і про більш рівноправне партнерство. Щоб цього домогтися, потрібно було не тільки інтегрувати континент політично (потроху додаючи інтеграції і військовий вимір), а й різко змінити соціально-економічні правила. Щоб успішніше конкурувати з американськими транснаціональними компаніями, просувати свої гроші як «другу резервну валюту», відвоювати у США частку світового панування, Західна Європа сама мала стати схожою на Америку, відмовившись від своїх традицій, інституцій, власної культури. Цікаво, що наші патріоти, які ремствують на культурну агресію «Заходу», не помітили найгострішої боротьби ідей і цінностей у самому західному суспільстві. Причому, треба зазначити, що європейський культурний опір виявився набагато ефективнішим, аніж наш. Неоліберальні реформи наштовхнулися на ешелоновану оборону суспільства, яке противиться буквально усьому — від запровад-ження єдиної валюти до ресторанів «швидкого харчування» (в Італії навіть з’явився рух «за повільну їжу»). Цей опір був таким завзятим тому, що спирався на розвинуті інститути громадянського суспільства і на маси, які мають багатовіковий досвід захисту своїх класових інтересів. А те, що новий проект «єдиної Європи» — проект суто класовий і агреси в но буржуазии й , більшість жителів старого континенту зрозуміли досить швидко. Ані найманим робітникам, ані навіть основній масі середнього класу нова європейська імперія просто не потрібна. Старий європейський імперіалізм мав певну підтримку серед трудящих. Адже, завойовуючи колонії, західні держави одержували дешеві  ресурси, за рахунок яких вони могли, говорячи мовою тодішніх марксистів, «підкуповувати робочу аристократію». Іншими словами, підвищувати життєвий рівень певної частини суспільства. В епоху, коли колоніалізм пішов у минуле, а єдиною глобальною державою є США, подібний шлях є виключеним. Країни третього світу і без того фінансують західне споживання. Вичавити з них додаткові засоби для підтримки амбіційних проектів європейської еліти просто неможливо. Східноєвропейські країни «нової Європи» могли б стати свого роду «внутрішніми колоніями» старого Заходу (подібно до того, як Ірландія була в епоху Вікторії внутрішньою колонією Об’єднаного Королівства), і в сфері економічних відносин це відбувається у нас на очах. Але, зберігаючи політичну незалежність, східноєвропейські країни одержують можливість «качати права» усередині європейських інституцій, та ще й намагаються здобути підтримку США для тиску на лідерів Євросоюзу. Ірландія завжди була слабкою ланкою Британської імперії, але Польща, Угорщина і країни Балтії в європейському проекті — це вже не «слабка ланка», а справж-ня «п’ята колона», на яку Вашингтон спирається у боротьбі з геополітични-ми конкурентами. У сформованій ситуації новий європейський імперіалізм може розраховувати лише на внутрішні ресурси, які потрібно ще вичавити з власного населення. А це означає — прощавай соціальна держава, прощавай терпимість, прощавай ку-льтура компромісу. Різко загострюються всі суперечності — класові, етнічні, релігійні, міжрегіональні. Єдина Європа стає не ідилічним простором загальної любові, а полем широкомасштабного конфлікту. І що тіснішою є інтеграція, то швидше поширюються ці проблеми і конфлікти континентом.

Особливості національних культур, класова солідарність і традиційні громадянські інститути вступають у закономірний симбіоз, спрямований проти знеособленого й агресивного «європейського проекту», носіями якого стають транснаціональні політичні і ділові кола, а також чисельна, але щораз менш ефективна бюрократія. Ця бюрократія, що примусово насаджує всюди принципи вільного ринку і приватного підприємництва, яка замінила ідеологію «суспільної служби» відкритою орієнтацією на інтереси великого бізнесу, стає предметом загальної ненависті. Опір, як засвідчили події у Франції, чиниться ефективніше. А головне — весь проект у глухому куті. Правлячі кола вимушено йдуть на компроміси, маневрують, але в результаті економічна і соціальна системи виявляються ще більш суперечливими й усе менш дієвими. Коли наприкінці 1980-х на Заході поширювалася пропаганда про європейську неефективність, це був не більш як ідеологічний міф, необхідний для того, щоб під приводом «викликів глобальної конкуренції» мобілізувати   суспільну підтримку для імперського проекту, умовити людей йти заради нього на жертви. Через півтора десятиліття ситуація змінилася. Європейська економічна система являє собою дивну мішанину з уламків соціальної держави і неоліберальних інституцій. Нові принципи ринку праці накладаються на старе імміграційне і трудове законодавство; ліберальні закони, спеціально написані для зручності фінансового капіталу, суперечать звичним державним зобов’язанням. Кожна нова реформа не так просуває вперед неоліберальний проект, як ще більше заплутує ситуацію. А тим часом змінилися і глобальні умови. Коли формулювалася стратегія імперської інтеграції для Європи, Сполучені Штати виступали в ролі єдиної наддержави, але при владі там були здатні до діалогу ліберали. Країни третього світу не бачили іншого вибору, окрім виконання будь-яких вимог «цивілізованого Заходу», а на Сході Європи було «дике поле». Ісламський фактор в основному використовувався для залякування обивателя. До того ж ціни на нафту й інші необхідні «старій Європі» ресурси були помірними і стабільними. Зараз усе інакше. Умов, за яких виник початковий проект євроінтеграції, більше не існує. По суті, проект уже провалився. Але щоб визнати це,  потрібна чимала політична сміливість. Та й як ви собі це уявляєте? Зібралися великі начальники, пошу-шукали й оголосили: «Усе, що ми робили і говорили останні двадцять років, — повна нісенітниця, тепер усе буде по-іншому!» Така сміливість доступна лише лідерам авторитарних держав, які знають, що їм однак не доведеться відповідати за свої рішення. Та й ті провину звалюють на попередників («культ особистості», «наслідки культурної революції»). А головне, як інакше? Де новий проект? Політичну інерцію взагалі важко подолати. Проблема не у відсутності ідей чи фантазії, а в тому, що новий проект має спиратися на власні соціальні сили, він передбачає перерозподіл впливу і влади в суспільстві — не між політичними партіями, що давно нікого не хвилює, а між класами і групами інтересів. Шлях до формування нового суспільного проекту завжди пролягає через ідеологічну боротьбу і політичні кризи. Неоліберальний проект у Європі почався з того, що до 1980-х років правлячі класи остаточно впоралися з хвилею опору, яка асоціюється у нас з паризьким травнем 1968-го, але насправді охоплювала безліч країн і тривала майже десятиліття. Досить згадати португальську революцію гвоздик 1974 року, «позапарламентську опозицію» і тероризм RAF у Німеччині, масові страйки в Англії, гримучу суміш єврокомунізму, студентських заворушень і «Червоних бригад» в Італії. Перемога неолібералізму настала з приходом британської «залізної леді» Маргарет Тетчер, а потім була повторена її численними епігонами на континенті (власне, це друге покоління неолібералів і сформулювало імперську стратегію). Новий порядок ознаменувався поразкою лівих, встановленням політичної стабільності, торжеством єдиної ідеології. Сьогодні ми бачимо його агонію. Він зникає так само, як і виник, у хаосі масових протестів.