Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
БОГ З НАМИ – І ЛЕНІН З НИМИЯкось причепився до мене п’яненький чоловік передпенсійного віку з настійливим бажанням “вилити душу”. Мучила його ностальгія за молодістю. Згадав радянські часи, поскаржився на непорозуміння з молодим поколінням. “Раніше про Леніна повсякчас говорили. А тепер мій син не знає, хто такий Ленін. Чому зараз ніхто про нього не розповідає?”, – переймався чоловік. “А чому ти сам не розкажеш своєму синові, хто такий Ленін, якщо він справді цього вартий?” – запитав я його. Випадковому співрозмовнику заціпило. Потім він почав бурмотіти щось недоладне. Схоже, у його голові крутилися якісь закарбовані совковою пропагандою штампи про “вождя світового пролетаріату”, які він виявився неспроможний зліпити в нормальну людську розповідь не важливо для кого. Воно й справді, якщо відкинути всю пропагандистську мішуру, то й, власне, сказати про нього нічого (в сенсі доброго). Зі штучно зліпленої легенди залишився пшик після оголошення свободи слова і розкриття секретних архівів. Так після зняття грифу “секретно” з архіву рідного міста Володимира Ульянова, яке й донині не змінило своєї назви, відкрилося багато чого цікавого – прямо протилежного до того, що змалечку втовкмачувала усім в голови радянська освіта. Так зі спогадів сучасників випливає, що Володя змалечку був далеко не вундеркінд, а зовсім навпаки – його вважали розумово відсталим. “Ходити навчився аж в три роки, – згадує сусід Ульянових по будинку Коля Нефедьєв. – З розпачу бився головою об підлогу. З неймовірною жорстокістю ламав усе, що потрапляло під руку”. Майбутній вождь змалечку був злостивий і мстивий. В архівних спогадах збереглася історія про те, як Володя помстився вчителю співів Костянтину Маторіну. За образу він насипав йому в галоші собачого лайна. Через якихось сорок років Володимир Ульянов-Ленін жорстоко помститься за смерть старшого брата - “навалить лайна” на всю тодішню Російську імперію. Подія, що стала точкою відліку для цілої епохи брехні й міфологізації тих, “хто був нічим”, але завдяки непомірним амбіціям “став усім”, спочатку називалася просто й правдиво – переворот. Згодом ідеологи роздули значимість цієї події й красиво її нарекли – “Велика Жовтнева соціалістична революція”. А “живее всех живых” був канонізований і забальзамований у своєму мавзолеї. Відтоді розпочалася міфологізація “вождя революції”. Для сталінського режиму канонізувати мертвих було значно зручніше, ніж миритися з існуванням живих лідерів. Канонізувалися й міфологізувалися загиблі “герої громадянської війни” – Чапаєв, Щорс. Для живих реальнішою була перспектива ГУЛАГу, або ж втеча за кордон. Цілком ймовірно, живого Леніна могла чекати доля Бухаріна, Троцького чи Кірова. Проте сифіліс (як свідчать сучасні дослідження тіла в мавзолеї на Красній площі в Москві, саме він був причиною тривалої хвороби та смерті у 54-річному віці) зробив з Ульянова-Леніна легенду. Щоправда, не того рівня, аби народ передав з її покоління в покоління, а таку, що потребувала постійного підживлення й поширення на державно-ідеологічному рівні. І легко почала відходити в забуття, коли цього підживлення не стало. Дедалі зменшується відсоток тих, хто на виборах в Україні голосує за партії, які можна вважатися спадкоємцями радянської ідеології. Під час недавнього голосування вони (передусім це – СПУ, КПУ і Блок Вітренко) набрали близько 12 відсотків, з 65% тих, хто прийшов голосувати. Враховуючи, що Україні залишився найбільший спадок з колишніх союзних республік відставних військовиків, гебістів, ідеологів, то це не так вже й багато. Можна було б процес повернення пришвидшити. Цьому б могла посприяти люстрація колишніх компартійних працівників. Її здійснили у більшості постсоціалістичних країнах Східної Європи. Проте в Україні настійливо дотримуються “гуманнішого” методу очищення від совково-ленінської ідеології – очікуючи природного відходу на той світ її адептів-носіїв. Таких дедалі меншає з кожними виборами. Тим часом на їхніх “віруваннях” від одного до наступного волевиявлення спекулюють представники “серпасто-молотастого” політичного спектру. Вони почепили на свої прапори Леніна та ковбасу по 2,20. Їхні лідери самі, схоже, усвідомлюють, що повернути останню так само реально, як оживити труп у мавзолеї. Проте ідеологія існує доти, доки живі її носії. Кожен маніпулює ними по-своєму. КПУ мало допомогли заклики до молоді про “крутизну” голосування за комуністів, а також “залучення” до їхніх лав Тараса Шевченка. Дещо хитріша СПУ, що успадкувала вагому частку структурно-кадрового потенціалу радянської системи, менше згадує про Леніна, більше говорить про загальнолюдські цінності. Проте й це їй мало допомагає. Зважаючи на відсутність адмінресурсу, що використовувався в період кучмізму, можна було б очікувати суттєвого зростання відсотків голосів за соціалістів. Проте цього не сталося. Адже за чотири роки природним чином зменшилася кількість адептів “серпасто-молотастої” ідеології. Ефект від прокручування “плівок Мельниченка” вичерпався й на минулих виборах допоміг соціалістам так, як Сердючка “зеленим”. Левову частку цього червоно-рожевого електорату становлять ті, для кого радянська доба передусім асоціюється з молодими роками. Ті, хто не може чи не хоче усвідомлювати, що молодість їм не поверне жодна партія – провладна чи опозиційна. На прикладі Ульянова-Леніна можна побачити, як саме молодість може впливати на революції. Історики відслідкували й зіставили хронологію, так би мовити, досить тісного спілкування “вождя” з Крупською та іншими відданими йому революціонерками. Цікава, вийшла картина: коли такі взаємини налагоджувалися, революційні пориви затихали. Коли ж з якихось причин Ленін залишався без уваги жіночої статі – розпочиналися бурхливі революційні події, основні з яких датовані 1905 та 1917 роками. Саме така надмірно-нездорова пристрасть і звела “живее всех живих” на той світ, а не кулі есерки Каплан. Здається – абсурд. Той, на кого примушували молитися кілька поколінь шостої частини світу, виявися звичайнісіньким ловеласом і параноїком з комплексом меншовартості. Ми справді жили в театрі (тобто країні) абсурду. А дехто продовжує жити в цій царині ілюзій й донині, сприймаючи “гумову жінку за світлу мрію”. Олександр НАКАЗНЕНКО |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |