НАШОРОШЕНІ ВУХА, або Прослуховування як засіб оприлюднення гамбурзького рахунку…

У житті трапляється безліч ситуацій, коли нечестивці знущаються над Правдою, отже – і над людьми, які з тих чи інших причин не мають можливості довести свою правоту, а суспільство не може побачити справжнього лиця кривдників, наклепників, зловмисників

Діапазон злочинів, з якими працюють правоохоронці, маючи справу з прослуховуванням, тобто зі звуковою фіксацією подій, – великий.  В останні роки  це і відомі в усьому світі записи майора Мельниченка, і нині пригальмований розгляд аудіозаписів розмов фігурантів фальсифікації виборчого процесу 2004 року (замовчують її мабуть, тому, щоб сміливішими були фальсифікатори наступних виборів), і крикливе березневе (2006 року) оприлюднення фактів прослуховування державних діячів (можливо, й іноземних послів) протягом останнього року, і численні (але такі, що вважаються малозначимими) дотичні до криміналу побутові аудіозаписи розмов між пересічними громадянами та організаціями.

Правда в кожному з цих випадків конче потрібна, бо в кожному з них – інтереси громадян, а то й людські долі, одначе вона не лежить на поверхні, а добувається зазвичай у боротьбі із сумнівами. І якщо навіть встановлюють гамбурзький рахунок  (як це робили борці з розважального бізнесу, щорічно збираючись у Гамбурзі, щоб за зачинених дверях і затулених вікнах визначити справжнє співвідношення їхніх сил і спритності в справжній, а не цирковій боротьбі), то його незрідка утаємничують. А прослуховування – один із способів оприлюднення гамбурзького рахунку, тобто метод зняття таємниці щодо тієї чи іншої справи.

Далі подано розповідь про справу, в якій виникла необхідність оприлюднити “гамбурзький рахунок” задля Правди і засвідчено спротив, влаштований (вважаю, свідомо), аби ця справа не стала прикладом для інших, набагато серйозніших кримінальних справ.

У справі фігурують досить відомі особи (наприклад, естрадна поп-зірка з її “бригадою”) і київські агенції (наприклад, Агенція нерухомості “Благовест” та Рекламно-музична агенція “Нова”). Щоб досягти оприлюднення зловмисницьких дій, застосовувалися аудіозаписи. Тому виникає необхідність дещо сказати і про голос людини, і про правові основи аудіозапису.

Голос людини неповторний і в як її ідентифікаційно-інформаційна характеристика є такою ж (а то й багатшою) ознакою, як відбитки пальців, будова очей тощо. Маючи голосові характеристики людини і навіть не дуже якісні аудіозаписи розмов, правоохоронці можуть з високою достовірністю (особливо за допомогою спеціальної апаратури) ідентифікувати особу (незалежно від того, чи визнає вона своїми записи її розмов) та встановити зміст розмов, які вона вела.

Звісно, законом встановлено конкретні умови та процесуальні вимоги до аудіозапису; найважливіші з них стосуються заборони прослуховування розмов суб’єктів без дозволу суду, а також конкретні вимоги (та дозволи) щодо підслуховувача чужих розмов та їхньої організації.

Заборони пов’язані і з часом їхньої появи (адже техніка прослуховування весь час удосконалюється), і з логікою самих заборон. По‑перше, якщо аудіозапис є не менш інформативним доказом, ніж відбитки пальців (а вони використовуються криміналістами незалежно від того, де, коли, в якій ситуації їх залишили пальці), то нелогічно  з іншими вимогами підходити до використання аудіозапису; важливим є факт існування аудіозапису, зміст і його інформативна (як і у відбитка) якість. Це вельми важлива умова, бо навіть у такій резонансній справі, як записи Мельниченка, в численних ЗМІ публікувалися (і в деяких, мабуть, не безкорисно) крикливі вимоги не до змісту аудіозаписів або їхньої якості, а до умов їхньої появи; а відомо ж, що автор інформації має право не розголошувати джерел її появи (!). По‑друге, забороняється прослуховування (і запис) чужих розмов, тобто розмов двох чи більше співрозмовників (або навіть однієї людини, якщо вона розмовляє сама з собою), але нема заборони на запис власної розмови з будь-ким, наприклад власної телефонної чи іншої розмови (запис якої ведеться, щоб не забути її змісту, чи через недостатню якість телефонного зв’язку). Доречно нагадати, що телефонні або інші розмови президентів (чи інших державних діячів) записуються в обов’язковому порядку без згоди співрозмовників, а вони ж посполиті громадяни. По‑третє, відповідно до Закону (стаття 306 ЦК України “Право на таємницю кореспонденції”) “Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом…, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо”.

Ситуація зі справою, про яку йдеться далі, аналогічна з “касетним скандалом” - у тій його частині, що в обох з них аудіозаписи були пред’явлені як факт, без попереднього судового дозволу на їхнє проведення. Тому, мабуть, і доля справи “Нова” – “Благовест” схожа з долею справи М.Мельниченка щодо часу: вона “маринується” вже три роки, але без офіційної згадки про аудіозаписи (мабуть, щоб уникнути небажаних паралелей).

Отже, розглядаючи згадану вище справу агенцій “Нова” та “Благовест” як приклад модельної, здатної спрацювати (завдяки аудіозаписам) на допомогу іншим людям у відстоюванні власної честі, гідності, ділової репутації та матеріальних інтересів, спиратимемося щодо аудіозаписів (як доказів) на визначену тут законну основу. А справа “Нова”‑“Благовест” у своїй кримінальній суті належить до поширених побутових колізій - зловмисники-шахраї обдурюють громадян, переважно пенсіонерів, які здають своє житло в оренду. Отже, значимість цієї справи як модельної ще й у тому (крім ілюстрації користі аудіозаписів), що випадки шахрайства у відносинах між орендарем і орендодавцем не поодинокі, їх треба знати і з ними треба вміти боротися.

Що ж до суті справи, тобто до того, як мене, пенсіонера, обкрутили дівчата з “Нової”–“Благовесту”, то вона така. Як нині мені бачиться мені ця справа, у мене, відверто кажучи, не було шансів на успішний спротив проти витонченого обману зі зловживанням моєю довірою працівників Рекламної агенції “Нова” – директриси Б. і Ч. та Агенції нерухомості “Благовест” – експерт С. і брокер О.

Мою пильність, коли я здавав РА «Нова» в оренду новозбудовану квартиру-мансарду, приспав той факт, що засновниками агенції, крім Б., була відома співачка І.Білик та її керівник-продюсер Ю.Нікітін - тобто люди відомі і, як я вважав, порядні, з гарними артистичними навичками.

На мене, як орендодавця, вплинув не артистизм Білик та Нікітіна (яких я, власне, не бачив), а згадка про них директриси Б. як про “зірок України” (я не був шанувальником співу Білик і, якщо відверто, то лише чув, що існує десь така “зірка”). На жаль, “зірковість” представлених мені агенцією “Благовест” кандидатів в орендарі (поряд з широкою в ЗМІ рекламою “Благовеста” як солідної фірми, яка працює “чесно” і гарантує захист інтересів орендодавців) вплинули на мене так, що я і моя сім’я вирішили, ніби нам дуже сильно поталанило. Я повністю і беззастережно пройнявся довірою до наших орендарів і виконував усі забаганки директриси Б. Наприклад, на її вимогу в усіх помешканнях квартири площею близько 140 кв.м ми зірвали добре приклеєний новий ковролін.

У процесі домовленостей з директрисою Б. вирішили, що договір оренди буде укладено на ім’я моєї доньки, яка мала дозвіл (як фізична особа - підприємець) платити податки за схемою “єдиного податку”, і договір буде підписано наприкінці березня (а була тоді середина лютого 2002 року), коли мені видадуть свідоцтво на право власності на цю новозбудовану мансардну квартиру. Це влаштовувало орендарів, бо вони збиралися переїхати до нас (і переїхали) до1 квітня.

Для обох сторін – орендаря і орендодавця було вигідно, щоб було виплачено задаток за оренду: директриса Б. хотіла бути впевненою, що я не здам в оренду свою квартиру іншому претенденту, а мені були потрібні гроші, щоб розрахуватися за будівництво цієї мансарди.

Директриса Б. призначила зустріч для передачі задатку в своєму “старому” офісі на вул. Інститутській, 13. Я з донькою прийшли туди 26 лютого 2002 року. До нас приєдналися експерт С. та брокер О. з Агенції “Благовест”, а також заступник директриси Б. з РА «Нова» на ім’я Жора (так він запропонував себе величати).

Перед тим, як вручити нам з донькою обумовлений задаток (це була значна сума в доларах США, що дорівнювала місячній ціні оренди нашої квартири), директриса Б. звернулася з проханням (головним чином - до мене з донькою, бо, як стало зрозуміло пізніше, інші учасники зустрічі про зміст прохання знали) - у зв’язку з неможливістю укладення договору оренди (бо в мене ще нема свідоцтва власності на нашу мансарду) і проханням дівчат з “Благовесту” розрахуватися за їхні послуги (за те, що вони знайшли помешкання для “Нової”) погодитися на підписання тепер, 26.02.02, “тимчасового” договору оренди, який згодом, коли мені видадуть приватизаційне свідоцтво на мансарду, буде замінено справжнім.

Згоду на підписання такого “тимчасового” договору оренди я дав, оскільки не бачив якоїсь крамоли в цьому (і її справді ще не було). Так багатослівно, з подробицями пишу про деталі цієї махінації, яку влаштували ці дівчата, задля науки іншим, щоб в аналогічній ситуації не опинився ще хтось. А тепер про основний шахрайський момент цієї махінації, про який попросила директриса Б. з дівчатами.

Вона повідомила, що послуги дівчат з “Благовесту” за їхньою згодою та згодою “Нової” оцінено в півмісячну суму орендної плати за нашу мансарду, тому вони просять, щоб цю півмісячну суму оплати було відображено в тимчасовому договорі, інакше, мовляв, бухгалтерські видатки “Нової” не зійдуться з такими ж прибутками “Благовесту”. Ось уже цього разу ми (моя донька і я) запротестували. (Треба сказати, що зустріч наша супроводжувалася дружнім частуванням, де був якийсь дивний, приємний на смак чай, від якого ставало легко й безтурботно.) Нас багатослівно вмовляли погодитися на підпис. Звучали різні аргументи від “Нової” і “Благовеста”:

- це тимчасовий договір, який через місяць викинуть на смітник і замінять новим, юридично чинним;

- тимчасового договору не визнають, бо він - не на основі свідоцтва про власність;

- ми ж не схожі на людей, здатних на обман;

- яка вам, орендодавцям, зрештою, різниця, що буде в договорі: адже донька, яка підпише договір оренди, буде платити “єдиний податок”, незалежно від суми оренди;

- дівчата з “Благовеста” так старанно працювали, щоб знайти хорошого орендаря, а ви не хочете їм посприяти…

Мабуть, цей останній “аргумент”, а також ще найостаннійший “аргумент” директриси Б. (“ви що, не вірите мені, єврейці?! Адже моє єврейське чесне слово коштує набагато дорожче від цих папірців!)  якось дивно подіяли на мене (всупереч протестам моєї доньки) і я погодився підписати “тимчасовий” договір, запитавши експерта С. з “Благовеста” (вона представилася як юридично уповноважена від цієї агенції), чи правильно ми діємо. Вона запевнила мене, що все нормально і заходилася власноруч заповнювати бланки договору оренди, завбачливо прихоплені нею.

Підтверджуючи підписання мною “тимчасового” договору, зазначу ще одну важливу обставину (якої нині теж чомусь не пам’ятають дівчата та Жора, дружно запевняючи у своїх письмових зізнаннях слідчих, що не було цієї обставини): директриса Б. при всіх вручила нам з донькою пачку доларів США як задаток, а експерт С. власноручно написала розписку на ці кошти, яку я теж підписав. Ця розписка нині в мене (як вона до мене потрапила – це додаткова оповідка); нею, як і іншими документами та аудіозаписами засвідчується брехня чотирьох дівчат та Жори (яку вони написали в міліції) про обставини підписання 26.02.02 “тимчасового” договору оренди мансарди директорами РА “Нова”. Та продовжу про шахрайство.

Після того, як наприкінці березня 2002 року мені видали приватизаційне свідоцтво на право власності на мансарду, а РА “Нова” перебазувалася з вул. Інститутської в нашу квартиру, я запитав у директриси Б., коли вкладатимемо справжній договір оренди. Вона артистично ошелешила мене: “Який договір ?! Договір оренди ми вклали з вами 26 лютого 2002 року!”.

Я був настільки приголомшений, що навіть не знайшов достойної відповіді на цю несподівану для мене підлість.

Ось так, порушивши взаємні домовленості та власні запевнення – під чесне єврейське слово, –що РА “Нова” належно оплачуватиме оренду нашої квартири і для цього буде вкладено юридично чинний договір оренди, керівники агенеції відмовилися навіть обговорювати можливість такого договору, нахабно заявляючи, що “тимчасовий” договір, складений працівниками “Благовеста”, якраз і є справжнім договором оренди.

Отже, нова квартира (площею близько 140 кв.м, в самому центрі Києва) було віддано в оренду за півціни.

Понад те, керівники РА“Нова” почали звинувачувати мене – мовляв, я безпідставно вимагаю укладення договору оренди з вдвічі більшою ціною. Тобто мене звинувачували в очорненні РА “Нова” (а отже, й Агенції “Благовест”). І навіть обіцяли подати на мене в суд за посягання на їхню чесну, незаплямовану репутацію!

Щодо ж до фінансового боку, то у зв’язку з тим, що керівники РА “Нова” спиралися на “тимчасовий” договір, підписаний мною, а не моєю донькою (яка мала можливість платити податки за “єдиною схемою”), то директриса Б. вираховувала з “орендної півціни” ще й 20% податку. Так мене (і мою сім’ю) обкрутили “милі дівчата” !..

Звісно, я не збирався миритися з такою ситуацією й одразу заявив “дорогим орендарям”, щоб вони негайно забиралися з нашої квартири. Однак у “тимчасовому” договорі працівниця “Благовесту” експерт С. передбачливо записала пункт про відшкодування орендодавцем - у разі дострокового (за моєю ініціативою) припинення дії договору - збитків РА «Нова».  І на вимогу звільнити мансарду я отримав від директриси Б. письмовий перелік (завірений печаткою) не менше 20 тисяч доларів з приміткою: “заплатиш –виїдемо”.

Ці примітки вимагачів та погрози (від ревізії проектних робіт мансарди до відвертих погроз розправи) зупинив мої наміри негайно діяти через суд, щоб виселити нахабників (як кажуть – собі дорожче), тим більше, що “дорогі орендарі” самі усно й письмово радили мені звернутися до суду, супроводжуючи свої поради запевненнями, що суд “у їхніх руках”. У тому, що це так, я переконався і на власному досвіді (див. мою книжку “Мафия элитная”, Київ, 1997 - про академічну і судову мафію), і на свідченнях інших, зокрема – з публікації про засновницю РА “Нова” І.Білик під заголовком “Їй дозволено все, бо вона – Ірина Білик” (з відповідними фактами, зокрема з посиланнями на Білла та Хілларі Клінтон; див. газету “Столиця” від 27.12.2002).

Щоб зробити вигляд, що я змирився з ганебною ситуацією, в яку потрапив завдяки “милим дівчатам” та власній довірливості, я розпочав переговори про необхідність заміни практично фіктивного договору оренди від 26.02.02 на юридично чинний договір. Директриса Б. теж відчувала, що договір від 26.02.02 – не надійний документ, тому погодилася розпочати обговорення “нового” договору; однак у кожному новому договірному варіанті вона залишала ціну оренди на попередньому обманному рівні, а це, звісно, не влаштовувало мене. Ми обмінювалися трьома варіантами тексту договору і мені вистачило часу, щоб зробити аудіозаписи розмов (а вони були відвертими) з усіма фігурантами обговорюваної злочинної оборудки (навіть було перевиконано намічений мною план, бо на плівках відображено і одкровення директриси Б. про те, як вона обманювала податківців, орендуючи попереднє приміщення на вул. Інститутській, 13, і її одверті намагання примусити й мене укласти договір так, щоб вона платила податок до бюджету вдвічі менший від належного).

Зрозуміло, записувати свої розмови з співрозмовником негарно. Однак з вовками жити – по вовчому вити. Гадаю, я діяв відповідно до ситуації, в яку мене поставили зловмисники (іншого способу довести Правду в мене не було). До того ж я записував свої розмови, а не підслуховував чужі, і це законом не заборонено.

Я був певен, що з аудіозаписами розмов майже з усіма фігурантами справи, яким підтверджується зміст викладених вище подій (тобто підтверджується шахрайська поведінка групи осіб, які за попередньою змовою порушили ст.192 КК України “Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою” та інші статті КК і ЦК) примушу орендарів визнати непорядність своїх дії і компенсувати мені збитки. Я не приховував, що зробив аудіозаписи розмов. Контактувати з директрисами РА “Нова” більше не збирався - переговори з ними мали вести адвокати.

Однак, дивна річ: кілька адвокатів, які спочатку впевнено бралися за цю справу, через деякий час відмовлялися допомагати мені, посилаючись на те, що серед персоналу РА “Нова” вони впізнали знайомих, тож їм незручно виступати проти них. Таких випадків з адвокатами було три. Виявилося (коли я придивився до цих випадків, тобто до адвокатів або до їхніх колег), що у всіх трьох випадках я звертався або до адвокатів єврейської національності, або до тих, у кого в адвокатському бюро колеги були євреями. У цьому нема нічого дивного і незрозумілого. Адже згідно з правилами єврейського співжиття (див. недавно опублікований в Росії підручник “Кіцур Шульхан Арух”, про нього - в газеті “Персонал Плюс” від 31 серпня 2005 року), юрист-єврей не має права виступати проти своїх співплемінників …

А тим часом збігав час.  Я звертався з листами до різних осіб з проханням втрутитися в цю справу і владнати її. Наприклад - до самої Ірини Білик і двічі – до керівників Агенції нерухомості “Благовест”. На жаль, відповіді не отримав. Термін оренди, визначений у “тимчасовому” фіктивному договорі, закінчився і РА “Нова” з нашої квартири, слава тобі Господи, виїхало, завдавши деяких пошкоджень квартирі та знищивши в ній телефонні лінії.

Виїзд РА “Нова” став значним полегшенням у справі, оскільки було майже знято напруження через постійне  очікування реалізації погроз, через які я боявся звернутися до суду і міліції.

Тільки-но РА “Нова” виїхало з нашої квартири, я звернувся до Шевченківської (в Києві) міліції з вимогою порушити кримінальну справу проти працівників РА “Нова” та АН “Благовест” за згаданою вище ст.192 КК України.

І почалася нова, майже трирічна епопея з відписками з міліції та прокуратури (районної та міської). Нарешті, 2005 року Генеральна прокуратура України скасувала всі попередні необ’єктивні рішення у цій справі і спрямувала справу на нове дослідження.

У процесі цього нового розгляду справи я ознайомився з деякими матеріалами попереднього “дослідження” – і вжахнувся від свідчень основних фігурантів справи (Б., Ч., С., О. і Жора), що їх вони дали в 2003, 2005 роках. Просто страшно, як люди можуть так нахабно брехати! І це тоді, коли у грубезному томі справи, поряд з наскрізь брехливими “свідченнями” фігурантів підшито роздруківки аудіозаписів розмов з цими самими фігурантами!  І ніхто із слідчих не захотів звірити їх (тим більше допитати мене з фігурантами справи під фонограму аудіозаписів).

Повторюю, цього чомусь не було зроблено протягом трьох років “слідства”, як і офіційної експертизи аудіо записів. Про них взагалі не згадується в десятках постанов, винесених у цій справі міліцією та прокуратурою Шевченківського району.    А справа варта серйозного ставлення, і не тільки тому, що йдеться про значні збитки для нашої сім’ї та державного бюджету.     Серйозність справи передусім у тому, що коли група з п’яти людей так відверто бреше слідчим органам, не боячись викриття брехні, це вельми небезпечно не тільки для мене, окремого громадянина, а  для всього суспільства.

Однак нині (мені хотілося б наголосити на цьому) попередня позиція Прокуратури Шевченківського району в обговорюваній справі кардинально змінилася і є надія, що й позиція Шевченківської райміліції зміниться на краще.

А питання про те, чи стане прослуховування дійовим засобом для законного оприлюднення “гамбурзьких рахунків” та іншої інформації про закулісні ігри, залишається відкритим.

 

                                                                       Василь КУЗЬМЕНКО,
професор