МУСТАФА КЕМАЛЬ - БАТЬКО ТУРКІВ

Тепер призабулося, яка катастрофа загрожувала Туреччині 1918 року. Її армію розбито, уряд заляканий, готовий до капітуляції. Султан над Золотим Рогом, почесний бранець союзників, з вікна палацу Ілдиз-Кіоску оглядав грізні силуети британських панцерників. Колишня Оттоманська імперія мала бути, як Арабія, поділена між союзниками, мала щезнути з карти Європи.

Проти цього поклав свою заборону Кемаль.

Дмитро Донцов, «Хрестом і мечем»

Мустафа Кемаль Ататюрк народився 1881 року в Салоніках. Його названо Мустафою, пізніше до цього імені додалося інше - Кемаль («досконалість»). У дванадцять років, після закінчення приватної школи, він зараховується до Салонікської військової прогімназії, а через два роки продовжив освіту в середньому військовому училищі. 1899 року Кемаль став курсантом офіцерської школи, а 1902-го - слухачем Військової академії в Стамбулі.

Початок XX ст. відзначився посиленням національно-визвольного руху, зокрема і в Османській імперії. Проти турецького поневолення  1903 року вибухнуло повстання на Балканах, а 1904-го - в Ємені. Після чого розпочинається піднесення революційного руху «младотурків» по всій Османській імперії. Найпрогресивнішій частині суспільства (військовим та інтелігенції) було зрозуміло, що здобути конституцію, зберегти єдину державу, захистити її від зазіхань європейських держав можливо лише революційним шляхом. Цього погляду дотримувався і молодий Кемаль, за що після закінчення академії був заарештований. Після трьох місяців ув'язнення його відрядили до Сирії стажистом при командирі ескадрону 30-го кавалерійського полку. Реалії армійського побуту вразили Кемаля, а особливо та наруга, яку чинили етнічні турки стосовно місцевого населення. Молодий офіцер уперше почав усвідомлювати лукаве «право» імперії керувати іншими народами. Восени 1905 року він започатковує у Дамаску таємне товариство «Батьківщина і воля», дії якого через малочисельність та відсутність зв'язку з місцевими прогресивними осередками виявилися малоефективними. Мустафа почав домагатися переведення по службі, сподіваючись на успіх на новому місці. Восени 1907 року одразу по отриманні чину секунд-майора був направлений до штабу 3-ї армії. На новому місці він залучився до активної підпільної роботи: вступив до младотурецької організації «Іттіхад ве теракті» («Єднання та прогрес»), де взяв участь у младотурецькій революції 1908 - 1909 років. Найголовнішим її досягненням стала ліквідація деспотичного режиму султана Абдул-Гаміда II та встановлення конституційної монархії. Однак через ідеологічні суперечки з керівництвом младотурків, Кемаль залишає організацію та цілком присвячує себе військовій діяльності. Пройшовши протягом п'яти років через штаби дивізії, корпусу, армії, посаду військового міністра, Кемаль здобув значні навички штабної служби, поліпшивши свою професійну майстерність та військово-теоретичний рівень. Це дало йому можливість успішно виконувати обов'язки керівника загону під час італійсько-турецької війни 1911 - 1912 років, штабу змішаних частин та начальника штабу армійського корпусу в період Другої Балканської війни 1913 року.

Після менш ніж річної служби військовим аташе Туреччини в Болгарії Кемаль 1914 року обійняв посаду командира 19-ї піхотної дивізії, направленої на Дарданелльський фронт Першої світової війни. Під час Дарданелльської операції 1915 року він виявив ініціативність та неабиякі організаторські здібності. Біля мису Кабатепе на Галіополійському півострові частини його дивізії чинили шалений спротив англо-французькому десанту. Війська під командою Кемаля вдало комбінували оборону найважливіших ділянок з активними наступальними діями, вміло використовували берегову артилерію та протидесантні мінні загородження. Своїми активними діями вони сприяли зриву спроб англійського десанту захопити Босфор, Дарданели та Стамбул. Досягнення в Дарданелльській операції принесли Мустафі Кемалю славу національного героя.

Після поразки Туреччини в Першій світовій війні 1914 - 1918 років імперіалістичні держави разом з інтервенцією почали поділ її території. За цих складних обставин Мустафа Кемаль, призначений Меджлісом верховним головнокомандувачем, приймає рішучі заходи щодо організації відсічі інтервентам: оголошує мобілізацію чоловіків віком від 18 до 55 років, залучає працездатне населення до будівництва оборонних споруд, організовує формування загонів добровольців, видає «Накази про реквізиції», які дали змогу забезпечити постачання армії продовольством, обмундируванням, зброєю та транспортом. Під його безпосереднім керівництвом відбувається підготовка до контрнаступу. Він їде в штаб Західного фронту, де на місці уточнює план операції. У битві на річці Сакар'я турецька армія, якою Кемаль керував особисто, з 23 серпня до 13 вересня 1921 року завдала ворогові суттєвої поразки, відкинувши його на лінію Ескишехир - Афон-Карахисар. 19 вересня на відзначення заслуг Кемаля Великі національні збори надали йому звання мушира (маршала) та почесний титул «ґазі» - «переможець».

Тут варто було б згадати про тогочасні українсько-турецькі взаємини. Про героїчну боротьбу народу Туреччини та його керівника з інтервентами досить добре знали в загонах «Шаміля степів», як назвав Нестора Івановича Махна Олесь Гончар. Після відчайдушно-героїчного штурму Перекопу та розгрому військ генерала Вранґеля, під час яких наклала головами не одна тисяча махновців, більшовики вирішили знищити вже не потрібну їм революційну селянську армію. На початку 1921 року після поразки біля села Бузівки Нестор Махно запропонував задля збереження ядра армії перейти за кордон. У повстанській реввійськраді з цього приводу точилися напружені суперечки. Частина ради на чолі з В.Білашем пропонувала укласти мирну угоду з червоними і вирушити до Туреччини на допомогу керівникові національно-визвольної боротьби Мустафі Кемалю  інша, на чолі з Махном, відстоювала ідею пробиватися в Галичину для розгортання там повстанського руху. Усе вирішило слово «батька». Однак до ідеї Білаша махновці не охололи: 21 липня 1921 року в селі Ісаєвка Таганрозького повіту Махно провів останню нараду командного складу. Розглядалося те саме питання: куди йти далі. Одна група запропонувала Туреччину - за це проголосувало 750 махновців. Махно, однак, знову вирішив йти в Галичину, хоча його підтримали лише 400 чоловік. І якщо Нестору Івановичу не судилося потрапити до сонячної Анатолії, то це вдалося його «запеклому другу», ворогу-союзнику Михаїлу Фрунзе. 21 грудня 1921 року він прибув до Анкари на чолі надзвичайної дипломатичної місії Української РСР (більшовицький уряд встановив дипломатичні стосунки  1920 року). Сама місія, звісно, була, окрім гри в «суверенітет», ширмою, позаяк Фрунзе, як досвідченого військового керівника, направляла Москва: ідея перманентної революції глибоко засіла у хворих мізках кремлівських мрійників. Червоний маршал детально ознайомився з ситуацією в країні, станом її збройних сил, здійснив кілька поїздок в район бойових дій. Адже неофіційною метою візиту Фрунзе була організація допомоги в боротьбі на грецькому фронті. Він розмовляв з населенням, військовими, не раз зустрічався з Мустафою Кемалем, виступив у Меджлісі. Виходячи з досвіду Червоної армії та враховуючи місцеві особливості, Фрунзе надав турецькому уряду цінні практичні поради. 2 січня 1922 року між Україною та Туреччиною було підписано «Угоду про дружбу і братерство», а 5 січня «українська» делегація відбула.

У другій половині 1921 року Антанта намагалася примусити кемалістів визнати кабальну Севрську угоду. Відбулася Лондонська конференція, де була присутня і турецька сторона. Великі національні збори делегували Кемалю повноваження на припинення військових дій. У період тимчасового перепочинку, що тривав майже рік, Кемаль докорінним чином реорганізував турецьку армію: запровадив обов'язкову військову повинність; переформував загони в полки, дивізії, корпуси та армії; налагодив постачання збройних сил військовою технікою та боєприпасами. Цьому значною міроюі сприяла допомога червоної Росії: за неповними даними, більшовики в 1920 - 1922 роках безплатно передали Туреччині близько 40 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 морських літаки-винищувача, більш як 63 млн набоїв, близько 148 тис. снарядів та 10 млн карбованців золотом. Цифри вражаючі! Взагалі випадки такої «братньої підтримки» як пошук шляхів поширення в світі комуністичної чуми були непоодинокими. Зрештою, нам відома лише верхівка цього «айсбергу».

У серпні 1922 року турецька армія нараховувала вже 110 тис. вояків, 2 700 кулеметів, 350 гармат та 20 літаків. Інтервенти мали на той час 120 тис. солдатів та офіцерів, 4 200 кулеметів, 380 гармат та до 30 літаків Попри чисельну перевагу ворога моральний дух турецької армії був значно вищим, до того ж в умовах гірської місцевості бойові дії вона вела краще.

З власного військового досвіду Кемаль зробив висновок, що операції повинні бути насичені активним наступальним духом, мати рішучий характер, а не обмежуватися лише відбиттям нападу ворога. Однак завжди треба передбачати і ймовірність контрнаступу. Тому наступ треба ретельно підготувати з урахуванням всіх можливих варіантів протидії супротивника, бо «наступ, розпочатий за незавершеної реорганізації армії та недостатньої підготовки принесе більше шкоди, аніж відтягування наступу». Відповідно до розробленого Кемалем плану операції, на Західному фронті відбулася концентрація піхотних дивізій та кавалерійського корпусу. Для досягнення несподіваності війська здійснювали передислокацію лише в нічний час, зустрічі Кемаля з командувачами фронтом та армією відбувалися потайки, навіть від членів уряду. За тиждень до початку контрнаступу головнокомандувач прибув до штабу Західного фронту, де провів військову гру, під час якої відкореґував план операції та відпрацював питання взаємодії та управління військами. Контрнаступ турецької армії розпочався 26 серпня 1922 року. Велику роль у досягненні успіху відіграв рейд Фареддина-паші по ворожому запіллю. На напрямі Афьон-Карахисар--Ізмір, де було завдано головного удару, досягнуто перевагу над ворогом - за багнетами в 1,5 разу та за шаблями в 4 рази. Це дало змогу прорвати оборону інтервентів, знищити його основні угруповання, визволити м. Ізмір і до 18 вересня витіснити ворога з Анатолії.

Характерними рисами операції на заключному етапі війни були: вдало організована розвідка; правильний вибір напрямку головного удару, приховане зосередження на ньому до 75% сил та засобів; раптовий перехід в наступ, який дав змогу розрубати армію інтервентів на два ізольованих угруповування і знищити їх по частинах. Заслуговують на увагу заходи з дезінформації супротивника, широке застосування обхватів та обходів, використання кавалерійського корпусу для рейду по ворожому запіллю (Кемаль творчо використав досвід британських військ - у вересні 1918 року вони таким чином завдали поразки 4, 7 та 8-й турецьким арміям) та ведення паралельного переслідування. Важливе значення мали детальна підготовка наступу та військ, особисте керівництво операцією верховним головнокомандувачем.

Вважаючи наступ основним видом бойових дій, Мустафа Кемаль не відкидав і можливості ведення оборони -- активної чи позиційної -  залежно від обставин, що складалися. У своїх мемуарах «Шлях нової Туреччини» він приділив багато уваги питанням військового мистецтва та розбудови збройних сил. Деякі військові проблеми розглядаються ним з ідеалістичних позицій, хоча загалом його поглядам притаманне реалістичне бачення суті питання. Кемаль вважав, що успішно вирішувати питання оборони можуть лише ті люди, які «присвятили все своє життя вивченню військового мистецтва і військової науки та їхньому практичному застосуванню». Розуміючи взаємозв'язок політики та війни, залежність стратегії від політики, він наголошував, що військові діячі мають бути ознайомлені не лише з військовою наукою, а й добре орієнтуватися в багатьох державних питаннях: політиці, фінансах, економіці та ін. Кемаль зазначав три основні чинники досягнення перемоги у війні. Перший - нація, що має непохитну рішучість здобути вільне та незалежне існування. Другий - уряд країни, що має відповідну волю до здійснення національних прагнень, який репрезентує націю і втілює в життя відповідні заходи. Третій - наявність армії, що комплектується з озброєних синів нації. Особливу увагу Кемаль приділяв солідарності та згуртованості, наголошуючи, що весь народ повинен боротися з тими, хто спокусився турецькою землею та її незалежністю. «Усім відомо, - писав Мустафа Кемаль, - що той, хто говорить про війну, говорить не про боротьбу між двома арміями, а про боротьбу між двома націями, що поставили на карту все своє існування і використовують у цій боротьбі всі свої ресурси, все своє надбання і всі свої моральні й матеріальні сили». Нації, які не жертвують всім цим, «не можуть розглядатися як нації, готові до війни і впевнені у своїй можливості довести цю війну до перемоги». Зміни та коливання, які відчуває фронт, не повинно відчувати запілля. Руйнація його потуги,  на думку Кемаля, та його зв'язку з фронтом в кінцевому рахунку призведе до загибелі всієї країни.

Кемаль не даремно вважається одним з фундаторів етатизму соціологічної доктрини, яка обгрунтовує необхідність активного втручання держави в економічне та політичне життя суспільства. У 20 - 30-х роках XX ст. під його проводом було проведено цілу низку прогресивних національних реформ. Однією з найголовніших було проголошення 1923 року Турецької республіки. Очолюючи тривалий час державу, Ґазі Мустафа Кемаль доклав титанічних зусиль щодо реформування типово східного суспільства в правовій сфері, культурі та навіть побуті, починаючи від запровадження латинської абетки та європейського законодавства до офіційного дозволу жінкам скинути паранджу. Завдяки йому та послідовникам кемалізму Туреччина стала сучасною світською державою, що постала на руїнах Османської імперії. Подароване Кемалю  1934 року Великими національними зборами прізвище Ататюрк («Батько турків») стало своєрідним вінцем всенародного визнання його видатних заслуг. Помер Ґазі Мустафа Кемаль Ататюрк 10 листопада 1938 року, пройшовши осяяний славою шлях від нікому не відомого офіцера до справжнього вождя нації.

Олег КОРНІЄНКО,
бунчуковий товариш
Українського козацтва
Суми