Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НА СПОМИН СЛОБОДАНА МІЛОШЕВИЧА

Пишу цю статтю десь між дев’ятим та сороковим  днем від дня смерті Слободана Милошевича. Пишу в Україні, на тій землі, звідки давно, дуже давно, предки Слободана Милошевича прийшли на негостинні Балкани та загнали автохтонів-іллірійців у п’ятий географічний кут, який нині називається Албанією. Пишу цю статтю в тій Україні, яка врешті-решт зробила свій геополітичний вибір  між лаптями та ковбойськими чоботами. Звичайно ж, на користь останніх. Пишу цю статтю, прекрасно усвідомлюючи, що вона викличе вкрай негативний резонанс і,  можливо, серед тих, кого я вважаю друзями та однодумцями. Однак все ж таки пишу.

Пишу, бо не можу не писати. Адже занадто зловтішно скалить свої  ікла санденівський «Кореспондент», повідомляючи про «кінець балканського різника», бо аж надто пнуться зі шкіри  московські достойники, намагаючись довести комусь, що вони є великою державою, яка може дозволити  собі не погоджуватися з висновками європейських лікарів щодо смерті Мілошевича. До того ж  не забуватимемо, що Україна, хто б там і що казав, є трохи балканською країною, власне, Балкани починаються вже на Поділлі, куди від київських пагорбів ходять рейсові автобуси. Та й той легендарний димок Балкан, про який писав  ще у позаминулому столітті російській філософ консервативного  напряму Костянтин Леонтьєв, можна, особливо не напружуючись, відчути й нині на   Хрещатику. Балкани – це трохи більш ніж географія та фольклор, рясно нашпигований живими мерцями і перевертнями. Балкани – це та місцина, де вперлися твердими лобами цивілізації, мови та релігії. Від цих зіткнень сипляться іскри, а від тих іскор може розгорітися  світова різанина. І вже потім, слухаючи на Михайлівській площі сурми та барабани  замурзаних  хлопців Еміра Кустуріци, схожих вурдалаків, якось важко повірити, що співіснування народів та різних там релігійних спільнот може бути чимось іншим, аніж запальним та відчайдушним винищенням собі подібних.

На самому початку  великого балканського неспокою 1990-х, коли Соціалістична Федеративна Республіка Югославія почала розпадатися по лінії протистояння колишніх австро-угорських провінцій та османських пашаликів, симпатії українського загалу були на саме  боці  колишніх південних околиць неозорої габсбурзької садиби. Серби, які фанатично вірили, а можливо вдавали, що вірять у Велику Росію (хоча насправді звідти, де колись була імперія,  вже подуло містечковим смородом тваринницької ферми Єльцина і компанії), в українців прихильності не викликали. Мабуть, один лише Борис Олійник намагався нагадати українцям, що не лише католики-хорвати, а й православні серби прийшли на Балкани з нашої землі, але до нього прислухаються значно пізніше - 1998 року, коли НАТО розпочне повітряну війну проти зменшеної та майже не існуючої Югославії. До того часу, національно свідомий українець  щиро вірив, що СФРЮ – це СРСР, серби – це такі ж москалі, а боснійські мусульмани та хорвати – то такі собі  українці. Мертвородність такої схеми було вкрай важко довести симпатичним людцям, які ніколи не мандрували далі  польських речових ринків і практично не мали уявлення про довколишній світ. Сербську історію знали далеко не всі, а словосполучення «життєвий простір»  мало негативне забарвлення. Тому Слободан Милошевич долучився до макабричного паноптикуму  балканських фантастичних істот, напівлюдей-напівдраконів, десь поруч з картонним Дракулою, про якого писав Стокер, чи абсолютно нереальним Самійлом Немиричем з нашого Поділля. Українці не знали складної історії родини Милошевичів, витриманої у стилі  чорного магічного реалізму з родинними прокляттями та самогубствами,  не хотіли вірити в те, що  любов до Вітчизни - це також і ненависть до її ворогів. Зайва національна толерантність лідерів третього національного відродження, вже не червоного, однак досить-таки неприємного своєю  протиприродною ліберальністю та небезпечним  пацифізмом,  упродовж якого ми позбулися третього в світі ядерного арсеналу, подвійна зрада українців  Придністров’я, відмова від Кубані та Південної Буковини разюче контрастували з відчайдушною сербською іредентою в Хорватії та Боснії. Український націонал-ліберал вважав Милошевича комуністом, хоча задля допуску до державної годівниці залюбки бігав козачком у Кравчука. Врешті-решт, Милошевичу вистачило сміливості  увімкнути  на повну потужність мотор сербського націоналізму і рушити проти каламутної течії світової політики.  І він, і його країна дорого заплатили за цей поступ у тому напрямку, який стародавні римляни називали ad fontes. Але принаймні Милошевич і такі серби, як вже мертвий польовий командир Разнатович-Аркан та вже відданий на поталу європейській бюрократії капітан Драган, можуть сказати про себе: «Загинути вовком краще ніж жити псом”. Кравчуки, драчі, павлички, у яких був шанс увійти в історію героями, надали перевагу ланцюгу і сталевій мисці дворового собаки… Тому ця стаття не про них.

Безумовносербська боротьба за місце під сонцем у 1990-ті роки була кривавою. Однак ми маємо бути свідомими того, що вони воювали за місце під сонцем. Балкани – затісна місцина , але забагато етносів хоче раювати у ній. У 1990-ті роки ті українці, яких можна назвати «новими правими»,  намагалисятдовести тим українським розумникам, які  плутають український націоналізм з євроінтеграцією та неоліберальним паскудством, що серби та їхній лідер Слободан Милошевич - не  демони, а люди, які звикли давати відсіч, а не мовчки зносити стусани та образи. Та й врешті-решт,  цікаво було б подивитися на українських лібералів, якби Україна зазнала дезінтеграції за югославським сценарієм. Цілком можливо, що завтра США, яким не сподобається, що представники певного етносу контролюють ще не всю українську політику та економіку, або що Україна захоче мати замкнений цикл виробництва ядерної енергії, - зініціюють створення румунської автономії довкола Чернівців, або наріжуть із Закарпаття, окрім іграшкової русинської державки, ще різні словацько-мадярсько-циганські автономні райони з власними збройними формуваннями, я  не кажу же вже про Схід та Південь, де зовсім не важко уявити  і російський сепаратизм, і певну фронду частини кримських татар, для яких саудівсько-штатівські долари можуть виявитися привабливішими  за українську шляхетну, але бідну дружбу. Попри фантастичність такого сценарію, все ж згадаймо, що нас таки змусили вибачатися за Волинь та відновити польські військові пам’ятники у давній столиці короля Данила, який, як відомо, поляками замість волів орав землю.

У Милошевича вистачило  мужності на збройний опір. І я не хочу перейматися риторичним питанням: чи стане на це помаранчевих та/або біло-блакитних.  Утім, Бог з ними, повернімося  краще до Слободана Милошевича, який вже увійшов до багряного православного раю,  перед брамою якого не має  католицького чистилища.

Доба Милошевича розпочалася 1989 року, коли він направлений на розрулювання чергової сербсько-албанської колотнечі у Косові,  виголосив перед сербською громадою цього краю націоналістичну промову, що для функціонера першого ешелону правлячої Соціалістичної партії було контроверсійним кроком. Доба Мілошевича закінчилася з його арештом - 7 квітня 2001 року. Його життя закінчилося у березні року 2006-го. Принагідно зазначимо, що здоровий і хижий сербський націонал-соціалізм, за суворими звичаями якого жили серби та чорногорці,  не помер разом з Милошевичем. Багато його товаришів по зброї або загинули, або, як лідер сербських націонал-патріотів  Воїслав Шешель, потрапили до гаазьких в’язниць, але важко повірити в те, що сербський спротив зламано. Принаймні у сербській частині Боснії все ще переховується в горах Радован Караджич - певно, останній  з героїв сербського опору та один з найкращих сербських письменників сучасності. Він незле воював з боснійськими мусульманами та хорватами і навряд чи складе зброю. Ті дванадцять років міжнародної блокади та постійних воєн (1989 - 2001), які були для українців капіталістичним безчассям та тріумфом буржуазного стилю життя, дуже для них непритаманного, для сербів стали добою національного героїзму. Подобається нам чи ні, але в цей час сербами та чорногорцями керував Слободан Милошевич. За його урядування серби як могли боронили свою ойкумену, яка щороку звужувалася, і - Бог свідок - вони протрималися б ще дуже довго, якби не зрада всередині країни. Міф про троянського коня переконує нас в одному – ворог може здобути місто з найміцнішими мурами лише за наявності зрадника.

З початком повітряної війни США - НАТО проти тодішньої Югославії на голови сербів, чорногорців та власне українців, які мешкають у Воєводині, полетіли не лише бомби. Глобалізаційні спокуси, продубльований сербською  мовою Голлівуд та макдональдси у Белграді були, принаймні до початку війни, чинниками не менш руйнівними, ніж бомби. У Югославії вже сформувалося покоління «пепсі», яке ніяк не могло второпати, як співвітчизники тих, хто поглинає тоннами гамбургери та  продукує такі серіали, як «Х-файли», можуть бути  їхніми ворогами.  Якщо у Милошевича та його людей були певні прорахунки, то до них можна зарахувати й відсутність потужної контрпропаганди. Вона могла б звести нанівець  теляче захоплення глобалізаційним мотлохом певної частини молодих сербів, яке під впливом чорних магів на кшталт Сороса та інших грантодавців-фондотворців переросло у політичний рух, що до болю в печінці нагадував вітчизняну «Пору» з її штучним та нещирим радикалізмом. Подальший перебіг подій добре відомий.  Колишня Югославія пережила свій аналог Помаранчевої революції, який відрізнявся від повалення (чи начебто повалення) кучмівського клану цинізмом та зневагою до національної гідності.

Слободана Милошевича видали Гаазькому трибуналу. Як ми вже зазначали, це сталося 7 квітня  2001 року.

2001 рік був роком досить містичним. Трохи менше, аніж за місяць до арешту Милошевича у Києві відбулися масові арешти людей, які не хотіли сприймати правила  сатанинської гри, хоча їм у голову навряд чи прийшла б  думка бачити у сербському лідері свого спільника. Восени того самого року мусульмани нанесуть страшного удару по тій державі, яка захищала інтереси їхніх одновірців на Балканах, і знову жоден з тих людей, які  проклинатимуть Бен Ладена, не побачать у сербах та їхньому провідникові  спільників у боротьбі з ісламською загрозою. Дивною сліпотою був уражений того року наш світ. До того ж у Європі немає більш придатної для гаазького трибуналу країни, аніж Голландія, у якій національні герої балканського світу  виглядали б справжніми чудовиськами. Голландія – це дрібна буржуазна країна, де узаконено наркотики та збочення, країна, яка пустила за вітром свою колоніальну імперію і перетворилася на ідеальну майстерню неоліберального буття з штучною і суто декоративною монархією на чолі. Безперечно, у такій країні Слободан Милошевич, людина яка примудрилася дванадцять  років поспіль воювати проти цілого світу, не викликала захоплення, а радше судомний забобонний переляк.  Телевізійна трансляція із судової зали сприймалася західними міщанами як  ще одна передача про зоопарки юрського періоду. Дивлячись на обличчя суддів  та на обличчя Милошевича, важко було не помітити разючої різниці між ними. Здавалося, що колишній сербський лідер та якась там Карла дель Понте належать до різних рас. Жорстока метафізика Балкан вступала у відкрите протиріччя з політкорректністю звироднілої і вже майже неєвропейської Європи. Після телевізійного показу  суду над Слободаном Милошевичем виникало  стійке відчуття того, що сива і зацькована людина має рацію, тоді як судді не вірять у те, що виголошують. Навряд чи можна вважати смерть Милошевича ненасильницькою. Схоже, кремлівські брехунці цього разу не помиляються. Отож сатана тримає світ за горлянку…

Ігор СКРИПНИК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com