МУЗЕЇ ТИХО ПОМИРАЮТЬ…

Недавно у приміщенні Музею гетьманства, що на Подолі, відбулася презентація першого в цьому році числа журналу «Музеї країни». Проте презентація стала лише приводом, щоб вже вкотре нагадати про критичний стан сучасної української музейної справи…

Давні пам’ятки історії та культури. Речі, від яких віє віками. Свідчення культурного багатства народу. Увесь той масив матеріальних надбань, через який відбувається своєрідне спілкування з минулим… Його треба плекати й берегти – адже це наша пам’ять. Про це знають і так чинять у всьому світі, але, на жаль, не в нас.

В Україні налічується близько 400 державних музеїв, 3 500 музеїв, що належать Міністерству освіти та 100 музеїв Міністерства оборони. А ще не потрібно забувати про десятки музеїв інших відомств, громадських організацій та приватні музеї. І вся ця галузь позбавлена єдиного державного органу управління. Держава зовсім не переймається справою музеїв, у фондах яких кілька держбюджетів! Так, при Міністерстві культури і туризму таки є маленький відділ, де мужньо працюють аж три жіночки передпенсійного віку. Оце і все…

Такий відділ у нинішньому вигляді ніяк невзмозі не те що вирішити, а навіть якось відреагувати на ту лавину проблем, яка загрожує знищенням того, що ще залишилося. Музейники криком кричать про обрізаний бюджет, брак реставраційної бази, сучасного обладнання, технологій, наукових планів розвитку галузі. Місцева влада щось намагається робити самотужки, так би мовити, в індивідуальному порядку, але, знову ж таки, дається взнаки брак коштів.

Архіви, кіно, театри, туризм якось ще контролюються державою. Музеї ж покинуті напризволяще, ледь-ледь животіють. Звичайно ж, якусь дещицю коштів держава все ж виділяє, але і їх розтягують ті, які мають якийсь стосунок до них, проте жодного – до музейної справи.

До журналу щодня телефонують і пишуть директори музеїв з усієї України – відключили електрику, лопнули труби, затримали зарплату працівникам, не можуть видати буклети, не має коштів, щоб створити і запустити сайт музею. Зважаючи на це, журнал продовжує нелегку справу просування ідеї створення повноцінного музейного управління Мінкульту, може, навіть окремого департаменту. Цією ідеєю зацікавилися кілька депутатів і високопосадовців. Проте поки не вляжеться післявиборна колотнеча, про результат казати рано…

А тим часом стало відомо, що нинішній міністр планує взагалі ліквідувати навіть той малесенький відділ музейної справи зі згаданими вище жіночками, аби передати до якоїсь ефемерної служби збереження культурної спадщини, яка створюється, а потім так само розганяється одним телефонним дзвінком. Музейники хвилюються і б’ють на сполох, але поки що все марно…

А тим часом мало не щодня чути новини про пожежі, потопи, пограбування, вимерзання, псування безцінних експонатів в музеях. Ось, наприклад, недавно долетіла сумна звістка із Закарпатського художнього музею, де експонуються художні роботи західних художників. Музей перебув зиму без опалення! Ще восени стара влада зрізала труби. Отож труби зрізали, потім було не до вставлення нових – почалися вибори. Нова влада про це нічого не знає і знати не хоче - мовляв, це не ми їх зрізали. Погодьтеся, абсурдна ситуація! А якщо брати до уваги, що в музеї виставлено картини, вартість яких сягає 20 тисяч доларів, то взагалі стає сумно. І страшно. Адже після такої зимівлі картини тепер потребують реставрації.

Ще страшніша ситуація з батьківською хатою Вячеслава Чорновола в селі Вільховець Звенигородського району Черкаської області, яку вже майже п’ять років як передано державі для створення музею-садиби (як у селі Шевченковому). Влади змінюються, а хата завалюється. Уже впав дах. Схоже, хату доведеться відтворювати, бо з цією вже нічого не вдієш. У родини ще збереглися сякі-такі речі з хати, що могли б стати експонатами нового музею, бо те, що залишалося в хаті, розкрадено «вдячними» земляками – місцевими злодюжками.

Батьківська хата Чорновола стоїть на трасі Черкаси - Умань. Біля неї не тільки проїжджають, а й зупиняються, щоб вклонитися їй. Такий ганебний стан хати чомусь зовсім не турбує ні державних діячів, ні, що не може не викликати подив, Рух. Це засвідчує про їхню байдужість до української справи, до України, за яку страждав і, зрештою, склав голову Вячеслав Чорновіл.

Проте не лише байдужість влади довела українську музейну справу до такого стану. Варто зазначити, що вже не рік і не два розтягуються запасники та цінні експонати українських музеїв. Особливо це стосується периферійних музеїв – там легше приховати зникнення зі сховища кількох давніх коштовностей, картин чи ще якихось музейних експонатів. Скажімо, їде місцеве начальство на прийом у столицю, чи навіть просто на день народження до такого самого олігарха районного масштабу, візьме та й зніме зі стіни музею картину. Ця тенденція спостерігається протягом щонайменше останніх 15 років! Так і зникають цілі колекції, яких ще навіть ніхто не бачив.

Тривожні сигнали йдуть з Волині: відбувається масова передача тамтешніх музеїв у «власні руки». Може, то й непогано, аби ті «руки» вболівали за музейну справу. Однак, на жаль, люди, які спроможні викупити цілий музей, ще й з територією, що до нього прилягає, дуже вже далекі від музейної справи. Сумним прикладом може слугувати Межигірський монастир, половину території якого встигли відцапати Януковичі й Омельченки, коли ще не були при владі. Складається курйозна ситуація: на відхопленій території є цілюще джерело, попити воду з якого з’їжджаються мало не з усієї України, однак тепер охорона не пускає людей – приватна територія, бачте! Усе це відбувалося на очах журналістської експедиції журналу «Музеї України». Лише після тривалих переговорів і обіцянок освітити все це в пресі, охорона погодилася пустити людей до джерела.

Однак не всі приватні власники музеїв чи музейних територій такі. Скажімо, подружжя Кочурів з міста Ірпеня Київської області ще 1997 року самотужки, без жодної допомоги держави, відкрили приватний музей видатного українського перекладача Григорія Кочура. Створено музей у садибі перекладача, де він і зустрів свої останні дні. Подружжя Кочурів опікуються музеєм на власні кошти, вже видали кілька книжок, у яких намагаються систематизувати той величезний обсяг матеріалів, що залишив по собі Григорій Порфирович. Музей приймає відвідувачів безплатно. Кажуть, не можуть брати гроші з людей, які цікавляться і хочуть знати більше про надбання великого українського перекладача.

Коли створювали музей, то виявилося, що немає навіть законодавчої бази під такий вид діяльності. Щоправда, недавно, розповідають, приходила якась комісія з Ірпінської міськадміністрації – цікавилися, чим вони тут займаються і чому не платять податків. Після відвідин, щоправда, виділили сякі-такі кошти, на які музей-садибу покрили новим дахом…

Отож українська музейна справа все ще тримається, хоча виключно завдяки старанням ентузіастів, які вже навіть не сподіваються на якусь підтримку держави. Недарма на обкладинці останнього числа журналу «Музеї України» Ісус в терновому вінку несе свій тяжкий хрест…