Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ВІН БУВ КІНО-ПОЕТОМ…

Його вважають першим геніальним українським режисером... Його творчість та життєвий шлях не стомлюються досліджувати і понині... А його художні твори та кіносценарії включені до шкільної програми з української літератури. Чи досить цього всього, щоб назавжди у пам’яті всіх поколінь закарбувати ім’я Олександра Довженка? Не досить...

Він був поетом. І дарма, що не писав вірші, а писав прозу. Він був кінопоетом. Справді творча душа рідко коли обмежується одним видом мистецтва. Вона весь час шукає засоби для вираження всього того, що не поміщається всередині. І тоді, коли мало лише ручки та паперу – береться за кінокамеру.

Можу відкрити одну таємницю – Олександр Довженко вмів літати. Я знаю, що вам важко у це повірити, але це справді так. Ви все одно не вірите? Тоді варто почитати «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». Можна не все, а лише останню главу. Там є художник і звуть його Сашко. І він вміє літати. «Під час описуваних (...) подій художник Сашко служив секретарем консульства УССР в Берліні. Художник Сашко – це теж молодий чоловік, літ 24-х, і теж цілком конкретна жива людина, бльондин. Коли є гроші, купує сиґарети «Нансен», а коли грошей нема, позичає сиґарети «Нансен» у товаришів. (...) Політавши хвилини три по кімнаті, Сашко вилетів у вікно на вулицю. Зчинився гамір, люди збилися у купу, прибіг шуцман і витяг револьвера. Сашко вирішив, що з револьвером нема чого жартувати, й пурхнув над будинки. Він летів тепер вище від найвищої дзвіниці. Берлін стелився під ним, як план, по планові плазували, мов комашня, коні, повзли ледь чутним гудінням жуки-автомобілі, трамвай дерся вгору. (...) Коло Кремля, на Красній площі він спустився до двох, трьох метрів і почав ширяти над площею. Зібралися люди, викликано фахівців, і Сашко продемонстрував свій спосіб. Він літав боком, ногами вперед, робив у повітрі мертві петлі, летів животом наперед, навстоячки, летів коміть головою, так що холоші трохи спускалися й москвичі розглядали Сашкові берлінські шкарпетки зі смужками. Коло трьох годин художник Сашко кружляв у повітрі, мов яструб над двором». Думаєте це просто у Марка Йогансена була бурхлива фантазія? Ні. Довженко сам йому це розповідав. А він просто записував.

У творчості Олександра, та й не тільки власній, а і друзів, було багато моментів з його особистого життя. От наприклад, якщо детальніше розглянути його фільм «Сумка дипкур’єра», то там є момент, де інспектор Вайт пропонує кочегарові гроші, а той кидає їх йому межи очі. Дуже схожий випадок і Довженко зі своєї практики розповідав – мов приходив до нього одного разу на прийом якийсь тип з проханням допомогти грішми, бо він від більшовиків постраждав. Навіть мав з собою рекомендаційний лист імператриці Марії Федорівни. Після прочитання Сашко «акуратно зложив листи й шпурнив їх деґенератові в обличчя», а потім вдарив кулаком об стіл і закричав...

А ще було кіно з тим самим кінопоетизмом, що згадувався вище. Найвідоміші фільми Довженка, про які всі знають і всі говорять, - «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) та «Земля» (1930). Цей короткий період їх виробництва взагалі можна сміливо назвати кращими роками у кінематографічній творчості Сашка.

Не кожному вдається вмістити дві тисячі років історії у один фільм – Довженку ж вдалося. Саме «Звенигора» стала такою стрічкою в українській історії. Велика епічна феєрія, що поєднала у собі легенди скитів та варягів, феодальної України та запорозьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків, білих. Всі ці події пов’язані одним персонажем – дідом, якому вже більше аніж кілька сотень років і якого можна зустріти як ще за часів турецьких навал, так і за комуністів. Й усі шукають одне – міфічні скарби, що заховані у Звенигорі. В діда є внуки – Тиміш та Павло. Класичний випадок протиставлення особистостей і символічної боротьби гарного та поганого – один з внуків комуніст, а інший – націоналіст-контрреволюціонер. Найцікавіше і найнезвичайніше у цій стрічці для того часу – це монтаж. Події стрибають з одного століття в інше, як хочуть, так і переплутуються. Та «Звенигора» стала не лише першим настільки відомим твором Довженка, а й передвісником жорстокого цензурного гноблення митця.

Третім повнометражним фільмом Олександра був «Арсенал». Прибитий і затравлений владою він вже змушений йти на поступки, аби лише мати можливість знімати. Ще одна кіноепопея – цього разу вже про визвольну боротьбу українців. Дія відбувається на київському заводі «Арсенал». В основі сюжету – трагедія поразки, робітниче повстання проти Центральної Ради. Дехто сприймає цей фільм як непрямий натяк націоналістам, що втратили незалежність України. Інші ж навпаки – вважають його закидом критиці, яка після «Звенигори» не припиняла несправедливо звинувачувати Довженка у націоналізмі. Але згадаємо знову поетику. «Арсенал» називають і понині «найвидатнішим експресіоністським фільмом українського кіна». І цілком заслужено. Адже там Довженко застосував чи не найбільшу кількість своїх кінематографічних винаходів, як то пряме авторське втручання в події, провокація глядача, прийоми, що дозволяють уникати багатослівності у тексті, медитативна та психологічна паузи. А оператор Данило Демуцький (з яким Довженко спрацювався чи не найкраще) та декоратор Вадим Меллер зуміли достойно втілити всі задуми Олександра.

Ну і пишучи про кінематографічний доробок Довженка не можна не згадати про фільм «Земля». Чому ж він є таким особливим не тільки у його творчості, а й взагалі для українського кіна? 1930-го року, коли було дописано сценарій і почато зйомки цього фільму, в Україні з’явився звуковий кінематограф. «Земля» ж задумувалася Сашком як перша звукова українська стрічка. Але не так сталося, як гадалося – кіностудії держави ще не були настільки технічно оснащені, тож довелося почати знімати ще як німе кіно. Так і почали. Хоча скоріше можна сказати – так і завершили. І в результаті «Земля» стала останнім українським шедевром великого німого кінематографу. Та цей фільм став не лише на зламі епох звукового та німого кіно, він ще й у політичному сенсі досить чітко розділив важливі періоди, а саме – розвал старого устрою та початок колективізації. Стрічка цілком задовольнила радянську владу – адже там дуже гарно висвітлена ідеологічна лінія партії та чудово показані заходи, що вжиті для реорганізації земельного господарства. Саме з цієї причини не було стільки утисків, як в інших фільмах Довженка. Але найголовнішого партія здається таки і не побачила. А найголовнішим у «Землі» є природа. Крізь роки та й до нашого часу як тільки критики не називають картину – і «піснею українській землі», і шедевром візуального поетичного мистецтва, і навіть національним твором для України. Якщо ви уважно і не відволікаючись дивились, чи ще тільки переглядатимете цей твір, то не зможете не захопитись окремими кадрами, сценами чи епізодами. Деякі з них вже осіли у освітніх програмах майбутніх кінематографістів і є легендарними на весь світ. Ось наприклад один з таких – яблуні під дощем. Правда ж знайомо? Певно кожна доросла людина, яка можливо взагалі не цікавиться кінематографом, їх десь та й зустрічала. А яскравий приклад свідомо/несвідомого використання такого ж прийому є у документальному фільмі «Подорожні» (Україна, 2005, реж. І. Стрембіцький), що минулого року отримав «Золоту пальмову гілку» у короткометражному конкурсі Канського фестивалю. Тож не дарма Олександра Довженка називають Гомером українського кіно...

А тепер знову повернусь до початку цієї розповіді. Вірніше до питання, яке там було посавлено – «чи досить...?». Безумовно Олександр Довженко є однією з найтаємничіших і найзагадковіших постатей першої половини минулого століття в українській культурі. Його життєвий шлях і творчість невтомно вивчають ще і до цього часу. Але нам добре відомо, що собою уявляла радянська доба та її система. Надзвичайно багато документів втрачено, сховано, сфальсифіковано. Навіть той же щоденник Довженка, який він вів під час зйомок своєї «Землі», буде оприлюднено лише у 2009 році. Якщо взагалі буде. Москва та її колишні керівники дуже неохоче відкривають речі, що їм неприємні. А Довженко... він жив лише заради мистецтва і робив його не зважаючи ні на які політичні режими. І в якості подяки йому за це було б чудово не лише літературну його творчість зробити доступною загалу, а й візуальну. Бо фахівець розбереться де в сучасних стрічках помітно довженківський почерк, а пересічний глядач має знати і першоджерела. Навіть якщо вони невтомно зґвалтовані радянською цензурою.

Марина Недашківська
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com