БАРВИСТІ КВІТИ ЧОРНОЇ ЗЕМЛІ

«…як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть... Ой, Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша. Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: “Хто ж нас буде тоді малювати, як ти покинеш?” То я все на світі забуду та й знов малюю квіти....”   

  К.Білокур

Її світ – світ квітів, чудернацьких, дещо фантастичних, а водночас добре знайомих нам мальв, кручених паничів, жоржин, півників, в’юнків, настурцій, братків, чорнобривців, мальв, півоній... Які полонять зір дивовижною різнобарвною палітрою, буянням життя. Вони - як вибух квітучості - акумулюють в собі одвічне прагнення до гармонії. У кожній роботі – пошук абсолюту: абсолютної довершеності кольору, абсолюту в композиційному вирішенні, і нарешті - абсолюту краси світу. Однак  передусім  це був її світ.  Вона віднаходила омріяний «абсолют» на дорогоцінному клаптику рідної землі, де гостроту ранніх дитячих вражень пронесла крізь усе життя.      

Здавалося, вона вела війну з власною долею, наперед чітко визначеною долею сільської жінки. З  раннього ранку до смерку,  в спеку і холод гнула спину на колгоспному полі, а ще попри нелюдську втому мала подумати й про домашні селянські клопоти... І так з дня у день. З року в рік. Доля вела лік не дням, а колгоспним трудодням... Кожен прожитий день – галочка у колгоспній звітності. Господи, як же їй вдавалося у тім безпросвітку, у тім рабськім своїм існуванні викраювати час на таку дивовижну забаганку душі, як малярство! Криючись від людських очей,  духовно знемагаючи від нерозуміння та настанов спекатися “того наслання”, “бути такою, як всі”, вона чаклувала над своїм нехитрим саморобним мольбертом частіше всього вночі, після тяжкої праці, або в неділю – єдиний день, коли не було роботи. « І чого ж воно їм, і рідним моїм і близьким, і чужим, і всім казалось те малювання недосяжним для жіночого розуму? Моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання не давали мені спокою ні вдень, ні вночі», - писала вона в одному з листів.

Під руками був шмат сірого домашнього полотна, часто потайки відрізаного з родинної скрині (за що незрідка перепадало від матері) та вуглина з печі, а дівчина вже бачила свої чудні квіти  у найфантастичніших барвах, прозорих, легких, летючих. Вони проростали в її творчій екстазі, своїми неприродно довжелезними стеблами переплітаючись у дивовижні рослинні в’язі, немов створіння, наділені розумом, снувалися вслід живою вервечкою, розділяючи з нею її самотність. До неї говорив кожен листочок, кожна жилочка його і прожилка. І вона говорила до них - знала  їхню мову, як ніхто інший у цілому світі. Бо була до землі так близько, мов та дитина, яка через свій малий зріст бачить те, чого вже давно не помічають під своїми ногами дорослі... І, звісно, не тільки бачить, а й гостро, кожною клітинкою, кожним нервом своїм відчуває, жадібно вбираючи-всотуючи в себе найперші враження світу.

Самостійно, через спостереження, вивчала той мудрий світ, фіксуючи в пам’яті до найдрібніших деталей форму листка, пелюстки, бутона, спрагле буяння барв і найтонші відтінки згасання, щоразу дивуючись тому мудрому облаштуванню, тій одвічній ієрархії живої природи.

Вона самотужки відкривала для себе закони живопису - і все це приносило їй у сто разів більшу творчу насолоду, аніж би ці самі знання, отримала в навчальних студіях та планерах.

Визнання не змусило довго на себе чекати. Після її виставок, влаштованих 1940 року - спершу в Києві, а потім у Полтаві, - про неї почули і заговорили. Від її фантастичних квітів були в щирому захваті не тільки численні відвідувачі виставок - вони викликали неабиякий резонанс і в мистецьких колах.  “О, з якою я енергією працювала кінець 1940 року, початок 1941 року, бо вже мене рідні не лаяли, бо в Полтаві сказали, що я художник. Чуєте? Вчені люди назвали мене художником», - захоплено писала Катерина Білокур у своїй в автобіографії.

Наснажена успіхом, вона з подвійною енергією береться до праці. Спрагло вбирає знання з техніки живопису і малюнка, яких їй так не вистачало всі ці роки, ознайомлюється з роботами вітчизняних майстрів пензля, цілі дні проводячи в музеях, зустрічається із сучасними їй митцями, що неабияк впливає на її мистецьке становлення. У цей час художниця створює цілу низку дивовижних полотен - серед них “Квіти за тином”, “Квіти в тумані”, “Жоржини”, - позначених вишуканим колоритом – м’які магічні переходи барв, що, здавалося б, сахаються різкого світла, легкі й прозорі, що так нагадують паруюче дихання  землі.

Однак почалася війна і стало не до малювання: «І потемнів мені світ білий. Кругом і гухало, і бухало. Картини мої одні в Полтаві, а другі в Києві, а я в Богданівці». У полум’ї  війни згоріло одинадцять картин. Та втрата з головою накрила хвилею розпачу. Довго не могла прийти до тями. Довго не торкалася фарб. Усе нічим було заповнити ту пустку. Тепер можна з певністю сказати, що ця втрата була не тільки її особистою трагедією – вона стала трагедією всього світового малярства. Тоді, в один день, світ осиротів, як її виплакана душа, однак у молоху війни, в загальній людській катастрофі, чи ж міг він тим перейматися?!

За воєнні роки Катерина Білокур майже нічого не створила. Серйозно взялася до малярства лише після визволення Богданівки. Працювала несамовито, мов одержима, без перепочинку - так, немов намагалася наздогнати втрачений час. Працювала попри недугу, голод, нестатки. Попри гостру самотність. Боляче переживши в юності зраду, так більше нікого й не покохала, а без любові жити подружньо не хотіла і не могла. Любов у її житті була святою святих. Вона ніколи їй не зраджувала - ні в особистому житті, ні в мистецтві, трансформуючи її у фантастичний світ квітів. Геніальність цієї малоосвіченої селянки мала дивовижно потужне інтуїтивне начало - адже самотужки пізнавала закони мистецтва, сформовані досвідом багатьох поколінь.

Визнання Катерини Білокур матеріально ні на грам не поліпшило її життя. До останніх днів її супроводжувала все та ж убогість. Напівголодне існування. Холодна хата. Спершу захворіла мати. Потім – і сама. Нізвідки було взяти ліків. Хоч як відчайно просила в державних установ і друзів допомоги, мало хто відгукнувся. А дужче всього бракувало найнеобхіднішого - фарб, пензлів, навіть звичайнісінького селянського полотна... Працюючи над картиною «Буйна», художниця змушена була розводити  гасом зішкрябану зі старих тюбів фарбу. Власноручно виготовляла пензлики з тхорячих волосинок, а фарби - з цибулі, калини, бузини (тож і не дивно, що так швидко ті геніальні полотна втратили первісну насиченість своїх кольорів).

Нині в Яготинській картинній галереї зберігаються художні атрибути Катерини Білокур – її дивовижні пензлики, скляночки, в яких розводила фарбу. Кожна деталь, кожен предмет є часточкою  великого пізнання, здійсненого простою сільською жінкою, пізнання, що вражає своєю самобутністю і прозорістю, глибиною світосприйняття і водночас його мудрою простотою. Мистецтвознавці не можуть нічого певного сказати щодо визначення її мистецького доробку - професійний це живопис чи народний. Його неможливо вписати в ці загальноприйняті рамки, оскільки ані вітчизняне, ані світове мистецтво не знало нічого подібного. Свого часу її звинувачували в тематичній вузькості, у “втечі від світу”, проте жодна критика не в змозі була загасити дивовижний вибух  барв на її полотнах.

Уже після війни відбулася виставка в Парижі (1964.). Пабло Пікассо не приховував свого захвату від мистецької довершеності робіт великої жінки.  Його оцінка була щонайвищою: “Якби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б заговорити про неї весь світ!” Проте світ вперто мовчав. Хоч 1956 року Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України і “Знак пошани”, хоч її картини і мали приголомшливий успіх на Міжнародній виставці в Парижі (1964 р.), однак помирала геніальна художниця за залізною завісою – напівголодною, самотньою, зневіреною. Увага радянської влади мала дуже епізодичний характер і за свого життя геніальна художниця так і не відчула того визнання, на яке заслуговувала...

Одним з її останніх творів стала “Осінь” (1960 р.): сірий день, глибоке свинцеве небо, зимний подих вмираючої природи. Робота сповнена невластивих Катерині Білокур ноток споглядальної приреченості. Вона знала, відчувала - це остання осінь її життя. Короткого, злиденного, але, звісно, не безрадісного, якщо в нім чорна українська земля народжувала такі барви, таку красу...

Олесь Гончар