ОСТАННІЙ РИМЛЯНИН

Микола Зеров. Незг­рабний та схильний до повноти університетський викладач, круглі окуляри, глевке неспортивне тіло, син якого помер у віці де­сяти років, а дружина зраджувала з людиною енкаведистського кола, закоха­ний у мертві мови, в антич­ний світ, у світанковий передсонячний час Європи — для кого міг становити загрозу цей мирний і лю­дяний чоловік?

Що  між карбованих строф  його холодних і бездоганних сонетів так налякало радянську політичну пол­іцію? Невже за вірші про кентавра Харона та інших персонажів    античної міфології треба було карати соловецьким кон­цтабором, а відтак і розстрілом? Утім, для  ра­дянської влади, яка, власне, була владою найнижчого різновиду людини, зеровська «закоханість у вроду слів» була більш загрозливою,  аніж по­встання холодноярців та зимові походи армії УНР.

Найчудовішим Київ буває двічі на рік. Наприкінці весни та на початку осені. Саме тоді крізь тисячолітні зморшки проступає справжнє обличчя Києва. Золотава мла, прозора і ніжна, огортає прадавнє місто, і якщо вам пощас­тить вибратися на острови старого Дніпра або на північні оболонські озера, ви побачите інший Київ — небуденний. Ви відчуєте дивну пружність дерев, по­бачите, як плавно природна фортеця київських горбів переходить у рукотворні фортеці лаврських башт. Усе місто здавати­меться вам довершеною і прегарною вежею, яка не має нічого спільного з ва­вилонською надбудовою. І що далі ви просуватиме­теся проти течії, то більшою  ставатиме подібність великого міста з вежею... Невдовзі обри­си лаврської дзвіниці, ста­рої гори, на якій стоїть дзвіниця, смарагдові хащі на схилах старої гори та дрібніші будівлі, які укля­кають довкруж дзвіниці, неначе ягнята довкруж пастиря, нагадають вам велетенський храм — храм у країні велетнів. І може бути, що о цій порі ви по­чуєте потаємні голоси — голоси міста, яке з ярмар­ку перетворюється на храм... Серед них і нор­манська говірка княжої цитаделі понад вулицею-спіраллю, і латина старої Академії на Подолі, і язич­ницька п’янка єресь «Киї­вської Школи».

Здається, саме тут, над дніпровими плесами, ши­ряє його душа... Душа лю­дини, яка так палко любила це місто-храм, місто-вежу. І, можливо, тоді ви побачите Київ крізь магіч­ну оптику — так, як бачив це місто Микола Зеров, останній римлянин на українських просторах.

Одначе, на превеликий жаль, доводиться констатувати сумну реальність: Зеров — поет малознаний навіть в українофільських колах. Чутки про своєрідний культ Миколи Зерова, який, начебто, існує в українському літературному гетто, аж надто пере­більшені. Те, що палким прихильником Зерова оголосив себе хрещений татусь українських лібе­ралів, професор Мирослав Попович (зокрема про Зе­рова є чимало згадок у його глевкій та препоганій книжці про українську культуру). Варто заволати на все горло: «Ліберали! Руки геть від Зерова!» замість спокійно спостер­ігати за встановленням монополії на любов до одного з найвитонченіших українських поетів агента­ми духовної глобалізації. Утім, Зеров не Андрухович і не Коельйо — він не впи­сується в дизайн світово­го супермаркету. При­наймні неможливо уявити його на книжкових поли­цях цього супермаркету, тому і його поглинання ліберальними freedom fighters від української літератури таке повільне і неактивне. Зеров — поет занадто витончений і за­надто складний, аби стати предметом поклоніння у середовищі українських літературних менеджерів. У радянських школах не було латини та давньо­грецької, у радянських ун­іверситетах на філфаках латину викладали вкрапогано, давньогрецьку зовсім не викладали, курс античної літератури сприймався дітьми тракто­ристів та доярок як зайвий баласт, а на відділення кла­сичної філології потрапля­ли лише рідкісні маргінали. Тому існування Мико­ли Зерова на узбіччі ук­раїнської літературознав­чої дороги вкрай законо­мірне. Навіть студії могилянської прохвесури про Зерова більше нагадують сценарій чергової мильної опери. Забагато порпання в особистому житті та замало аналізу езотеричної природи зеровської по­езії. (Та й звідки йому взя­тися — це ж прохвесура, а не професура.) Для люди­ни непосвяченої у вірші Зерова нагадуватимуть іспит. До того ж іспит з давньої історії, античної та французької літератури водночас. Для непосвяченої людини — поезія Зе­рова нагадує лабіринт, по­таємний сад без стежин, і вибратися з такого саду-лабіринту захочеться яко­мога швидше. Однак для людини, яка вважає себе посвяченою, але насправді посвяченою не далі римо­ваних вправ Станіславського, поезія Зерова видава-тиметься занадто сухою, серйозною і занадто справжньою, навіть якщо цей псевдопосвячений чи­тач встиг прочитати «Міфи народів світу». Пітерські та івано-франківські штукарі привчили його, що поезія — це такий собі цирк на дроті, а харківський епігон перших і других привчив, що вірш не є віршем без згадування однієї чи кількох столиць ЄС. Одне слово, Зеров — поет несучасний. І слава Богу. (Якщо, звісно ж, сучасність розуміти як ліберальне збочення українського дискурсу.)

Однак Зеров і за часів життя був на узбіччі. Це свідчить про те, наскільки далеким було літературне українство 20-х років ми­нулого століття від того, що називається Високим Сти­лем, якщо хамська фраза «пани пішли, а панське цу-ценя лишилося» стосува­лася саме Зерова. Зерова не сприймали ані червоні брехунці, ані рудиментарні українські народники, для яких радянські карні органи вже гострили сокиру. Ворожість перших не по­требує коментарів — Країна Рад, яка мислилася як предивний гібрид військо­вого табору з фантазіями Томазо Кампанелли, май­же блискавично дегенерувала у глухе міщанське болото, добре показане у творах Миколи Куліша та Миколи Хвильового. Зе­ров не вписувався у НЕП не менше, аніж у глобалі­зацію. Націонал-комуністи разом з боротьбистами не могли вибачити Зерову його витонченості, сталін-істам він був осоружний своєю українськістю, а всім їм — своєю панською по­ставою, хоча він народив­ся в родині провінційного вчителя. Що ж до народників, то тут справа складніша. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського універ­ситету, Зеров захоплював­ся античною поезією, особливо поезією римського золотого віку. З євро­пейського спадку XIX сто­ліття Зерова передусім вабив французький гурт поетів, які називали себе парнасцями. До нього належали Жозе-Марія Ередіа та Шарль Леонт де Ліль, для творчості яких були притаманними відданість суворій формі вірша і за- милування військовими культурами стародавнього світу, зокрема давньо­римською і кельтською. З рідної культури Зерову найбільше до вподоби були українські романти­ки. Нехитрі п’єси та хтиві водевільчики, які писали нащадки колаборантів — козацьких старшин, які отримали дворянство і у своїх творах висміювали власних кріпосних, не­ давніх братів по зброї, Зеров не сприймав. Схоже, він бачив небезпеку можливого розчинення України в сорочинському яр­марку, перетворення її на строкате тло для пригод москаля-чарівника з не­витравними галушками. Він знав, що справжня Україна — це гетьманат та гайдамаччина, а не приго­ди п’яних кумів дорогою з Сорочинців. Такого не могли подарувати йому щиро закохані в галушки. Утім, це була ворожнеча приречених людей. Реп­ресії 30-х років минулого століття, російсько-єврейська зачистка Півдня та Сходу нашої землі, яка тоді звалася УРСР, знищить навіть цей, такий любий на­родникам галушково-хуторянський світ і, здавалося, б назавжди разом із Зеровим та його однодумця­ми поетами-неокласика-ми поховає спогад про Золотий Вік людства. Нині, хоч як це дивно, і хутір як один з варіантів доступно­го в Україні ескейпізму, і закоханість у Золотий Вік вже не є поняттями не сумісними. Адже густішає морок і підіймається син загибелі, який полює за на­шими душами.

Земне життя Зе­рова не було ані щасливим, ані успіш­ним. Довгорічне вчи­телювання у провін­ції, виживання у часи революційних смут, поразка українського національно-визвольного руху, до якого Зеров не міг не відчувати симпатії, життя за радянської влади, коли він, ство­ривши гурт поетів-неокласиків, мусив вести боротьбу і проти вже згадува­них нами народників, і проти українських футуристів. Цькуван­ня, нерозуміння тими, хто тоді його оточував, ро­динні негаразди, смерть улюбленого сина, втрата роботи, арешт, розстріл. Так окресливши життя ге­ніального поета, мимоволі починаєш вірити в облогу Міста Божого на землі, про яку писав Костянтин Москалець (мабуть, єдиний добрий дослідник зеровського письма). Здава­лося, є світ, жорсткий і прекрасний, де є улюблені книжки та улюблені поети, латина, мандри неквапли­вими українськими річка­ми, сповненими вічного часу, є золотоверхий Київ, однак є й київські міщани, стійке і звіряче поріддя, ці «підлі і скупі часи», наступ антихриста, який знищує всіх, хто зберігає вірність світлу, вірність Місту Божо­му навіть у своїх віршах. Не просто так Микола Зеров назвав одну зі своїх по­етичних збірок «Media in barbaria», що у перекладі з латини означає «серед варварів». На превеликий жаль, варварство тих часів спостерігається і в наші часи. Услід за Зеровим можемо сказати про Украї­ну — «країно див загубле­на моя», адже, на превели­кий жаль, Україна нам ще не належить. Так само, як і Зеров у своєму вірші «Чистий четвер», можемо проводити паралелі між євангельськими притчами і невідворотним набли­женням загальної катастрофи — «...на дворищі ба­гаття тліє». Безсумнівно, в особі Зерова ми втратили сакральну постать Духов­ного Охоронця. Для Європи, яка мусила лишити Європу географічну і будувати свою духовну коло­нію на околицях цього світу, подібною постаттю був Борхес. Якщо розумі­ти Всесвіт як бібліотеку священих таємниць, то зв’язок між цією косміч­ною бібліотекою та Україною охороняв саме Зеров. Вони його вбили. Маємо визнати, що ми ніколи не побачимо зеровського перекладу «Енеїди» в повному обсязі, як і не прочи­таємо його переклад «Гаявати» Лонгфелло або його прози — все це ков­тнула радянська каральна машина. Однак ми також маємо визнати — що не­абияк здивує і жахне катів Миколи Зерова — він переміг. Не марно ж він перекладав в ув’язненні «Енеїду», добре розуміючи, що на нього чекає смерть, а на його переклад — зни­щення. Він знав, що попри все повернеться до Києва, а його тлумачення Бери­лієвого твору залишиться невидимим доказом того, що Україна реінкарнує себе в часі і просторі, як згідно з Вергілієм реінкарнувало себе Троянське царство у вигляді Римської імперії.

Перемога може нагадувати поразку, цілковите забуття та знищення. У цьому немає жодного парадоксу, коли справа сто­сується геніальної люди­ни. На жаль, перемога Зерова перебуває у площині метафізичній, тому пересічному українцеві, київському міщанину, буде важко збагнути про що йдеться. А йдеться про те, що київський краєвид на дніпрових схилах говори­тиме до вас його віршами, якщо ви вмієте чути. Утім, ми вже сказали про це на початку статті і мусимо по­вторюватися, адже багатьом українцям, навіть при­четним до красного письменства, добряче позакладало вуха. До того ж не забуваймо, про що писав Вергілій, з яким Микола Зеров здійснює нескінченну, і тому прекрасну, подорож царством мер­твих. Троя програла війну з грецькими містами-державами, але вцілілі троянці заснували імперію, яка ков­тнула згодом ті хижі міста-держави. Можна спалювати по триста разів зеровський переклад «Енеїди», можна доводити, що Зеров був вегетаріанцем-лібералом та й просто невдахою. Ми ж пам’ятаймо одне — машину української рекон­кісти вимкнено. І це зро­бив Микола Зеров, пере-клавши блискучу поему геніального латинянина. Останній римлянин може бути водночас і першим.