Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

МЕРВА

Як відомо, в Україні будується "правова держава". Хто будує, чиїми руками, чиїм коштом і з яких матеріалів - про це ще нічого не сказали. Мабуть, у законспірованих будівничих є якісь сильні недоброзичливці, і в країні робиться все можливе, аби вони передчасно не довідалися про плани, темпи й деталі цієї епохальної розбудови, покликаної в недалекому майбутньому, на очах всього ошелешеного світу, нарешті прийняти під свій правовий дах мільйони принижених, згвалтованих і зганьблених українців - від Хоружівки до Мостиськ.

Зрештою, віднедавна все розмаїття українських правових, морально-політичних,етико-гігієнічних і навіть бджолярсько-естетичних проблем міс­тичним чином зосереджено в тілі однієї особи, репрезентанта наших надій, мрійні екстатичних сподівань. Здається, він вже й сам усвідомлює, відчуває власну таємничу розбухлість, містичну перезрілість свого обличчя, що сочиться таїною; електронні потоки підхоплюють її нитки і сота­ють з екранів, проникають у кожну оселю, під кожну стріху, і навіть дріб­ний вереск вітренчичок не заглушить такий любий нашому сершо суржик, ми жадібно ковтаємо рублений московський канцелярит, перекладені спічрайтерами нібито “украинской”, але слова не дають відповіді на го­ловне питання - хто ж тебе отруїв, сфінксе ти наш загадковий?

Без цієї відповіді говорити про якусь там правову державу стосовно її рядового громадянина зовсім не випадає. Цей вулик не пахне медом зла­годи і миру - він відгонить напалмом, вєтконгом і діоксином.

Така в мене виникає перша асоціація, коли я вмикаю телевізор і бачу лискуче роздуте обличчя нашого Президента. Міріади електронів у моєму мозку, дивним чином вишикувавшись, перемкнувшись у відповідних синапсах, висвітлюють на внутрішньому екрані картину - обліплена напалмом гола пала­юча в’єтнамська дівчинка з розкритим ротом біжить мені назустріч. Образ абсолютної беззахисності і згвалтованості перед камінним лицем хижості сущого цього світу.

До речі, про жінок. Згідно зі статистикою МВС України, найбільший відсоток насильницьких смертей серед людей похилого віку - на Вінничині.

Оскаженілі від анаші і спирту підлітки проникають в занедбані оселі самотніх стареньких бабусь і глушать їх обухами, як коропів - за 330 грн пенсії. Відтак триває свято життя і зміна поколінь. Понад те, відбулася навіть довгоочікувана радикальна зміна в сільському господарстві: на за­гиджених амброзією полях молодь має вже доволі місця для вирощування свого улюбленого зілля - відкриваються небачені обрії і перспективи для нашого виробника. І не треба більше їхати на заробітки  в Італо-Португалії - Європа вже тут, такий собі домашній Амстердам.

Окрім банд наркоманів і циганів, на шляхах Поділля, оспіваних ще ав­тором першого соціального роману В.Свідзінським, з’явилися й інші подо­рожні. Це звироднілі кримінальні елементи з міста,переважно російськомовні, яких вабить технічний спирт, що ллється тут рікою. У  кожному вимираючому селі є кілька "точок", де його розливають. Коса геноциду у вигляді білої гарячки і самогубств знову махає по тихих видолинках Свідзінського - від Балти до Ташлика. До речі, в Балті можна відвідати оновлений меморі­ал Самуїла Шварцбарда - вбивці С.Петлюри.

Водночас у кожному подільському селі, десь побіля цвинтаря, в акацієвих здичавілих хащах є нічим не позначена яма, де навалом лежать пращури нинішніх розколгоспнених і обезземелених (без права продажу) господарів - вони померли від голоду, 33-го. Та що там село - у Вінниці, в самому центрі, біля лікарні ім.Пирогова, на православному цвинтарі можна було бачити десяток велечезних квадратних ям - сліди німецьких розкопок. Тепер їх нема - в часи незалежності загорнули і вирівняли. А дарма, бо там діялося дещо містичне. Ночами, при світлі автомобільних фар, вихідці з місцевих хедер і петербурзьких робітничих гуртків чинили свій ритуал. Стріляли в іншому місці - в гаражі управління НКВД - з 5-міліметрового спортивного пістолета ТОЗ. Оскільки калібр малий і куля без оболонки, стрі­ляли в міжшийні хребці. У результаті не вбивали,а лише паралізували жертву. Серед 9,5 тис.розкопаних на тому цвинтарі, у фруктовому саду і парку ім.Горького, тіл - 150 жіночих. Як засвідчили залучені німцями між­народні експерти, один навіть з нейтральної Швеції, ці знерухомлені тіла дихали в ямі, розкривали роти і ковтали землю, яку потім знаходили в стра­воході. Тепер на тому місці рівно й голо, а в гаражі далі пораються мордаті міліціонери.

У світі не припиняється велика гра взаємознищення різних програм виживання різних спільнот, об'єднаних власною ексклюзивністю. Це лише нам прищеплюють комплекс загумінкової, до послуг інших жертовності. Адже нагодували діоксином не просто Ющенка, а кожного з нас. Це нас програмують на самознищення вже якимось сатанинсько-саркастичним чином, бо виявилися неспроможні на системний підхід до дійсності, побоялися пог­лянути в обличчя дійсності, щоб не бачити тієї демонстрації вищої зверхньої програми трансцендентної ритуальної гри, де нема буденної реаль­ності, а все наповнено глибинним і невипадковим змістом саркастичної вічності. Однак у нас не хочуть сміятися - лише їсти, і навіть ті, які зібралися на Майдані, насамперед шукали хліба, а не видовищ і чину. І якби була відповідна команда зі справжнього центру Гри, ”діскацєка” в одну мить перетворилася б у криваву баню. Звичайно, сцену з Юлєчкою і пасічником заздалегідь евакуювали б. Головне - врятувати Мороза. Він вічний, як і його петеушна премудрість: земля свята, її не можна продавати, Президент - вахлак, тому треба його обкарнати. А які віршики цнотливі і правильні пише - про берізоньки, про Україноньку. Метр Драч у ВР впав у маразм, публікує свої сенильні еротизми, а тут Мороз зі своєю чистотою - озонує, дезодорує парламент. І правильно робить - хтось же повинен рятувати українську літературу від колапсу і маразму, коли ушевченкленою культурною подією стає, наприклад, якийсь літературний курйоз, нанизування рефлексів, блискіток, автобіографічних кривд і сльозинок, інсулінових шоків і шмарклів? Лише так можна виховати націю скиглячих рабів-скигліїв, де зайди з драчами жили б краще, ніж ми всі. Фрустранти на те й снують, щоб прищеплювати ненависть до себе і любов до чужого. Однак один раз у житті всі народні лінії й інтенції таки перетнулися - на цьому пейсатому виразникові сенильних маразмів у 89-му, коли чвертьмільйонний натовп на чолі з драчами-яворівськими сунув до Верховної Ради, щоб розігнати кишло. То ці кілька сопілкарів повели не догори, а донизу - спустилися до Дніпра, ближче до болота. На тому народний здвиг гегнув. Так само як і 2004 року, хоча слід залишив помітніший - всесвітньовідомі стигми нашої безпритульної біди і безпомічності.

До речі, навіщо нам та Швайцарія зі своїми лабораторіями, якщо в  нас є власний спец з отруєнь. Генерал Євген Марчук очолював відділ КГБ, який спец­іальними препаратами підгодовував і так не вельми дужих і мудрих наших "дисидентів". Він своє не пропустить, цей генерал: коли Світлана Синя­кова у “Вечірньому Києві” написала про ці його витівки з отрутами ("Ве­чірній Киів", І8 жовтня 1990 року) - одразу ж здибали на вулиці і зуби повибивали.

Однак що ми все про жінок. Варто насамкінець і про філософію. Ніщо так людей не зв’язує у цілісність, як спільне жертвопринесення, спільний видриск адреналіну, крові і гною. От хасиди і "Хабад" давно вже на нашій території, в спеціальних сакральних місцях здійснюють ритуали, покликані знищити зловорожих нащадків Б.Хмельницького, - хай зітреться його імя! Пора б і нам здійснити свій Ритуал, Ритуал повернення до вічного витоку…

Нашу людину потрібно звільнити від усіх цих накинутих чужинцями табу, вивільнити назовні накопичену в ній психофізичну енергію.

І тоді відкриється трансцендентна Гра нав’язливої, повторюваної природи життя, яке не лінійно-скінченне, а циклічне, як і вся світова історія. Лише той, хто бачить ритуальну повторюваність і жертвенність життя, здатен збагнути, відчути саркастичний оскал віч­ності. Це твоя можливість піднестися й стати зверхнім спостерігачем і діячем. Ти усвідомиш, що реальність - це те, що вічно повторюється, воно включає і затягує в себе інші сутності, між якими точиться боротьба за виживання. Конкуренція, знищення інших сутностей відбувається завжди, але небезпека зростає з наближенням до осердя Гри, - хоча й виграш найбільший. У центрі - вихор програмування, осердя смертоносної гри самостей, порівняно з якими ми - мурахи, хоч деякі з них уже запрограмовані на своє самознищення. Усі, хто потрапляє в зовнішнє коло, розпилюються, розлітаються в хаосі, стають будівельним матеріалом, підлягають вічній деконструкції і неповерненню. Вони перестають бути собою. Сутності ж, які досягли ро­зуміння ритуальної структури буття, стають безсмертними, вони спілкую­ться між собою, допомагаючи одне одному долучитися до Гри наближення і віддалення. У цьому її всепоглинаючий сенс. Твоя жертовна щедрота - щоб знайти іншого, собі подібного, але неповторного. Що може бути більше вразити, аніж зустріч крізь вічність? Нема меж цілісності Гри, переходи між її шарами дискретні, табуйовані, але їх можна подо­лати. Переходи ці - парадоксальні, супроводжуються відгомоном, шумом інших сфер. Індивідуальності, які вслухаються в цей колективний відгомін, діють у спілці з іншими, собі подібними, і краще проникають крізь усі рівні гри. Гра колективна, її розширення супроводжується відчуттям блажен­ства і жаху, оскільки переходи - девіантні. Це центр ритуальної досконалості, який ніхто не зможе повторити, він сам себе завжди повторює. Завдяки йому цей Всесвіт і всі інші є цілісними і досконалими. Нічого недосконалого не існує. Ваше конкретне очищення і вдосконалення слід почати з цих Дніпрових пагорбів. Вони не випадкові. Усе залежить від вашого бажання очиститися ритуально - по справжньому, а не з рук зайшлих шарлатанів. Питання не в тому, як і де й чим жити, а де знайти правильне місце для очищення. Оскільки все створене ніколи нікуди не зникає, то й це місце невипадкове, воно ввійде в плоть і кров вашого єства і просвітить вас. Ми знаємо, що робимо, і робимо досконало - для Вашого звільнення. Це місто повинно стати осердям нашої цивілізації, ми обрали його. Цілісність це є Бог. Повернення - розлучення, любов - ненависть, це Його Гра. Ваша - в поверненні до цих пагорбів, які ніколи й нікуди не зникнуть, через мільярди років вони повторяться, як і вся ця планета й галактика, і приймуть Вас. Бо Ви - лише машина для досконалих вічних повернень, до свого живого незбагненного Витоку.

Міг би ще багато сказати з цього приводу, але досить. Краще про бджоли, адже я теж пасічник, як і наш Президент. Так ось, колись для відлякування і попередження на пасіках ставили кінський череп, адже бджоли страшенно не люблять поту і зажалюють спітнілих коней на смерть. У них своя програма, яка триває вже 60 мільйонів років без  жодних змін. Вони настільки прив’язалися до своїх квітів, що ніяк їх не можуть залишити, вже 60 мільйонів років взаємної любові. Їхня прив’язаність до своєї форми життя нічим не краща і не гірша від нашої - вона інша. Однак і там діє одне незмінне правило Гри - чужий вилучається, немає сумнішого і зворушливішого видовища, як смерть окремої бджоли - вона за­вжди за межами сімї, насамоті. Колективна гра для смерті насамоті - рано чи пізно вам доведеться пізнати красу цього. І згадає Центр Гри кожну і найменшу виконану програму в Царствії Спокою Своєму…

Анатолій ЩЕРБАТЮК
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com