Микола ШОПША: "НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ СТОЮ Я МІЦНО І ЖИВЛЮСЯ ЇЇ СОКАМИ"

“Оперна майстерність — це живопис олією, камерна — аквареллю. Потрібно знати, що писати олією, а що аквареллю”, — говорив знаменитий наш співак Борис Гмиря, голосом якого Україна розмовляє з Богом

Навчитися так співати прагне кожен артист, але мало кому це вдається. Серед тих щасливців — Микола Шопша, один з найкращих світових басів, соліст Національної опери України, народний артист, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, Г. Сковороди. У його голосі — могутність, сила, краса тембру, та магія звучання, що заворожує слухача. Водночас Микола Сергійович людина, якій болить доля свого народу. Він член Української Консервативної партії, з якою пов’язує надії на краще майбутнє нашої держави.

— Я народився в селі Вереміївка на Полтавщині в сім’ї механізатора. Як канікули — ми на поле: солому підтягували вилами, скирдували. Мені видається, що я спочатку співав, а тоді вчився ходити й говорити. У нас в сім’ї всі співали, батько вже був на пенсії, а в хорі ветеранів виступав.

Усе, що наш народ пережив, виливалося в пісню — любов, ненависть, походи, війна, слава, гордість за Вітчизну. Я виступав у художній самодіяльності, займався спортом, грав на баяні. Коли закінчив школу, мене, хлопчиська, залишили в рідному селі викладати музику, співи і фізкультуру. Уявляєте, яку кар’єру зробив! А потім служба в армії. Я співав у хорі Верьовки, в капелі “Думка”.

— І навчання в консерваторії у відомого оперного співака Миколи Кондратюка…

— О, з консерваторіями були такі перипетії! Я тричі туди вступав. Спочатку поїхав до Москви, став учнем М.Рейзена. Це була така величина! Колишній соліст Великого театру. А я в сім’ї наймолодший - чим мені могли батьки-колгоспники допомогти? Ні вдягтися, ні взутися. Помучився я та й покинув Москву. Однак вчитися хотілося. Солістом “Думки” пішов прослухатися в Київську консерваторію. Це була середина навчального року. Тоді завідувачкою кафедри вокалу була Єлизавета Чавдар, чудова співачка, колишня солістка опери. Я так зрадів, коли почув від неї: “У вас унікальний голос. Ідіть і вчіться”. “А іспити?” “Доженете”. Уже всі класи були заповнені. Мене взяла професор Ніна Кукліна. У неї була якась азійська школа: вона затисла мені голос, я верхні ноти не міг брати, ледь не став профнепридатним. Узяв документи й утік з консерваторії.

— Ну, а третя спроба?

— Якось я співав у філармонії з капелою “Думка”. Мене почув М. Кондратюк і сказав: “Приходь до мене в клас, я тебе послухаю”. Це було моє щастя, що я до нього потрапив. Учився на вечірньому відділенні і працював солістом в оперній студії при консерваторії.

— Пригадую, ви виступали із Кондратюком у концертному залі “Україна”. Виконували популярну тоді…

— “Я жил в такие времена”. Він — один куплет, я другий. І виходило красиво. Я вважаю, що всім, чого досяг  як співак, людина, патріот, завдячую Миколі Кіндратовичу. Бувало, прийду на урок, а він запитує: “Ти сьогодні газети читав? Якщо не матимеш своєї громадянської позиції, чим запалиш глядача?” Кондратюк дуже любив Б. Гмирю: “Слухай його, це така бездоганна вокальна школа. Світової величини бас. Його звук ласкає, а кожен твір — то образ”. Я студентом III-IV курсів багато співав на урядових концертах, до того ж завжди наприкінці. Чомусь режисери вважали, що виступом “могутнього басу” треба закінчувати програму. Усі з мене сміялися і казали: Шопша — “артист-фіналіст”.

— По закінченні консерваторії мене взяли до Оперного театру. Тут дуже успішно склалася моя доля, бо працювали такі видатні особистості, як режисер Д. Смолич, художник Ф.Нірод, геніальний диригент С.Турчак. Він дуже любив вокал: пригадую, коли працювали над виставою “Отелло” Дж. Верді, один співак узяв не ті ноти - Степан Васильович аж заплакав. Отаке було його ставлення до музики. А нам він казав: “Треба, щоби ви співали, як солов’ї”. Тепер такого рівня диригента, мабуть, немає.

— Ви знаєте, пане Миколо, я знайшла в себе серед старих програмок “Бал-маскарад”, де ви виконували другорядну роль змовника Тома, і “Трубадур” — старого воїна Ферранді. І ось так, крок за кроком, дійшли до партій, які є коронними у репертуарі басів.

— Ось за це я вдячний Турчакові: він поступово вів нас до складних партій, ми співали третього монаха, четвертого стрільця, боярина, що виголошував одне слово. Моя перша велика робота — Князь Володимир Галицький в опері О. Бородіна “Князь Ігор”. Колоритна постать: “Пей, пей, гуляй”. Забігаючи наперед, скажу, що коли Казанський оперний театр їхав на гастролі до Австрії та Німеччини, то щоб підсилити свою трупу, із Радянського Союзу виконавцем князя Галицького вибрали мене. Серйозні партії я пізно почав виконувати, тепер у моєму репертуарі їх 40. Переспівано українську, російську, зарубіжну класику. А в 45 років я підступився до Тараса Бульби, партію Бориса Годунова знав раніше. До таких ролей треба зростати, щоб був бездоганний вокал, розуміння суті образу, мотивації вчинків героя, відчуття психологічної амплітуди його душі.

— Ви, очевидно, спостерігали за роботою своїх старших колег-басів?

— Я захоплювався моїм земляком з Диканьки Андрієм Кікотем. Це був унікум. Коли до Києва приїхав відомий співак-бас Ніколай Гяуров, він йому ледь не заглядав у рот — звідки такий голос береться? Пам’ятаю, Андрій Іванович співав князя Хованського: його вигук “Спаси, Бог”, грізний стукіт посохом — і завмирали сцена, зал. У 45 років він пішов із життя. І тепер ніхто його не згадає.

— Партію Тараса Бульби виконували такі знамениті баси — Донець, Паторжинський, Гмиря. У кожного була своя інтерпретація цього гоголівського персонажу, де переплелися героїка козацтва, біль зрадженого батька, спалах помсти, страшна смерть. Образ багатоплановий, треба було знайти потрібні “регістри”, щоб ця партія звучала поліфонічно.

— Вона і вокально складна. Її навіть важче співати, ніж Бориса Годунова — там більше звертаєш увагу на психологічне забарвлення образу. Я читав Гоголя, історичні матеріали, осмислював життя цього козацького полковника, хотів привнести в його інтерпретацію щось своє. А головне — слухав музику М. Лисенка: в ній усе сказано.

— Ви згадували про складність праці над партією Бориса Годунова. Пригадуєте, М. Мусоргський писав, що хоче “зробити живу людину в живій музиці”. Звісно, акторові неймовірно складно передати трагедію прозрілої совісті царя з його згніченою душею і сум’ятним розумом.

— Партія вимагає не тільки широкого діапазону, сильного голосу, а й глибокого прочитання музичного матеріалу, аналізу психологічного стану Годунова. Ось він — такий жаданий трон! Однак … і “мальчики кровавые в глазах”. Змучена, втомлена душа, роз’ятрена совість, галюцинації і смерть.

Оперне мистецтво — це синтез музики і драми. Якщо не ті ноти береш - починаєш хвилюватися; не знаєш тексту - будеш на сцені “затиснений”. Тому схибити не маєш права. Взагалі ця партія знакова в репертуарі басів усього світу, вона пройнята російським національним духом. Нема його - не вийде образ Бориса. Цар повинен бути царем.

— Одна з останніх ваших робіт — партія Кочубея в опері П. Чайковського “Мазепа”.

— Я вважаю, що в ній нема історичної правди, концепція хибна, в дусі імперської російської історіографії. За царської Росії та радянського режиму Мазепу вважали зрадником, а Кочубея — його невинною жертвою. Щоправда, режисер Д. Гнатюк дещо змінив акценти, з’явився жовтоблакитний прапор. Однак сюжет залишається незмінним. А музика геніальна. Поезія теж. Щодо партії Кочубея — вона цікава, там висока теситура. На початку у нас були по дві репетиції, наспіваєшся так, що вже й голосу нема. А взагалі Чайковський дуже любив басів і писав для них гарні партії.

— Недавно відбулася прем’єра ораторії Мирослава Скорика “Мойсей” за однойменною поемою Івана Франка. Вона має резонанс у мистецькому житті Києва.

— Я з таким захопленням працював над партією Мойсея. Спочатку ця музика не зачіпає за душу. Десь до мене вона не доходила. Проте що більше співав, то ставало цікавіше. Це як у “Катерині Ізмайловій” Д. Шостаковича, де я виконував партію Бориса Тимофійовича: сучасна музика, якісь вигуки, дисонанси. А потім входиш у контекст музичної драматургії і опера тебе захоплює. Так і з Мойсеєм. Тут такі красиві мелодії. А що вже говорити про поезію І.Франка, де в кожному слові сконденсовано глибоку думку. Я майже напам’ять вивчив поему. Мойсей 40 років водив пустелею свій народ, щоб вирвати юдеїв з єгипетського рабства. І нас, українців, стосуються пророчі Франкові слова: “Та прийде час, і ти огнистим видом засяєш у народів вільнім колі”. Я повинен був створити такий образ, щоб люди запалилися ідеєю цієї опери, вона не застаріла і сьогодні. На “Мойсея” паломництво, квитки неможливо дістати. Дай Боже, щоби весь час так було. Потрібно вдумуватися в тексти, доносити кожну фразу до глядача. І тут мені пригадується, як до юбілею диригента Івана Гамкала йшла вистава “Сільська честь” П. Масканьї. Побував на ній Борис Олійник, якого я дуже шаную. Він слухав, а далі не витримав і пожартував: “Колю, якою вони мовою співають?” «На языке оригинала”, французькою», — кажу. Люди сидять і не розуміють жодного слова. Якщо у нас Національна опера, то вистави мають йти українською мовою. Є геніальні переклади М. Рильського, М. Лукаша. Дуже хочу, щоб у нашому театрі був український репертуар. Віталій Кирейко написав оперу “Бояриня” за поемою Лесі Українки. Вокал він знає чудово, хіба не цікаво було б побачити цю виставу? Однак постановку весь час відкладають, а твір такий актуальний.

— Не всі оперні артисти можуть виконувати камерну музику: адже вокальна мініатюра, що звучить кілька хвилин, - як новела, де проминає все життя. Крім того, артист стоїть сам-на-сам із слухачем: поруч нема партнерів, хору, декорацій. Відомий музикознавець Б.Асаф’єв, визначаючи, зокрема, специфіку романсу, дотепно зауважив, що це “поле битви між словом і музикою”. Як ви, пане Миколо, почуваєтеся на цьому полі бою?

— У моєму репертуарі понад 500 народних пісень, романсів, дуже багато на слова Т. Шевченка. Для камерного виконавства властиве справді особливе відчуття поетичного слова, настроєність на “тихі” емоції, тонкі психологічні порухи душі. Я виконую твори М. Лисенка, М. Мусорського, С. Рахманінова, Ж. Массне, В. Косенка, Б. Лятошинського, Г. Майбороди, І. Шамо. Співаю музику О. Білаша (ось недавно записав три його пісні), Є. Станковича, В. Зубицького, О. Костіна, Л. Дичко. У моїх концертних програмах звучить музика різних стилів та епох — від ораторій Генделя до романсів ХХ століття, басові партії в «Реквіємах» Моцарта і Верді, Дев’ята симфонія  Бетховена, поема “Страта Степана Разіна” Д.Шостаковича, ораторія “Бабин Яр” Є. Станковича та ін.

Є вже досвід, є пережите. І потім… Я завжди думаю: чого ти виходиш на сцену? Вийшов на люди, то маєш їм сказати щось важливе… Коли я грав Виборного в Наталці Полтавці Лисенка, мене запитували: “Звідкіля це ти взяв? Який цікавий дядько” Та я ж у селі прожив, там такі колоритні діди! Пригадую й такий випадок, що стався в Маріїнському театрі в Петербурзі на виставі “Князь Ігор”, якою диригував Ю. Темірканов. Ігор вирушає в похід, йому вивели коня, конюший зірвав із нього вуздечку, кінь схарапудився. Усі втекли зі сцени, один я зостався. Потім дивувалися: “Ти що, не боявся?” “Я ж у селі виріс, кінь ніколи на людину не стане”.

— Багато українських співаків виїхали за кордон. Вас така перспектива не приваблювала?

— Ніколи. Їх можна зрозуміти, життя бідне, хочеться заробити копійку. Але при цьому вони кажуть, що прославляють мистецтво України. Я дуже багато виступав за кордоном, об’їздив увесь світ, брав участь у збірних виставах, де проспіваєш — й усе, артисти розбіглись. Місяць побуду за кордоном і мене вже тягне додому. На своїй землі я стою міцно, живлюся її соками. Тут навіть інакше голос звучить. В Україні моє коріння, могили батьків, усе святе.

У нас тепер така трупа, якої нема в світі — один співає краще за другого. Шкода тільки, що артисти, навіть провідні, мало виступають. У театрі 85 солістів, 10 стажистів, а репертуар невеликий. За кордоном на кожному кроці стоїть оперний театр, туди охоче ходять люди. А у нас концертні зали запруджені російськими артистами єврейського походження. Те ж саме і на телебаченні: такий примітивізм, чи це спеціально така політика проводиться?

— Нині прізвища багатьох співаків можна побачити у виборчих списках різних партій. Чому ви, пане Миколо, звернули свій погляд саме на українську Консервативну партію, яку очолює Георгій Щокін, і вирішили балотуватися в її виборчому списку?

— Я стояв біля витоків цієї партії. Мені до душі національно-патріотична ідея, яку сповідує вона. Кожен громадянин має право обиратися до Верховної Ради. А якщо у співака є громадянська позиція, то він може там багато зробити. Украй важливо відроджувати нашу культуру, духовність. Депутати про це красиво говорять, але вирішують свої проблеми.

Я хочу, щоби Українська Консервативна партія перемогла на виборах. Вона ще нова, але тепер національно-патріотична ідея стає дедалі привабливішою в світі. Візьміть, приміром, Португалію, де до влади прийшли консерватори. Я вірю,  що це неодмінно буде і в Україні.

 

Вела розмову
Ольга Мельник