Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЯК “МИРНИЙ АТОМ” НАБЛИЖАВ КОМУНІЗМ

На цю тему написано і сказано вже багато. Після катастрофи на Чорно­бильській ЛЕС здавалося, що людську уяву важко чимось вразити. Однак вона була лише однією з ланок довгого ланцюга ядерних експери­ментів над українською нацією і народами колишнього СРСР, що тривали майже чотири десятиліття. Наслідки ж їх даватимуться взнаки принаймні впродовж кількох найближчих століть

До трагічних подій квітня-травня 1986 року панувала повна інформаційна блокада щодо ядерних проблем. Ті повідомлення, які тим чи іншим чином торкалися експериментування над живими людьми, сприймалися з недовірою. До них ставилися як до провокацій західних спецслужб. Проте свідчення очевидців та учасників тих експериментів нарешті зламали стіну людської байдужості та страху і стимулювали розкриття таємниць, прихованих за сімома замками.

Нині вже, крім Чорнобиля, у світі добре відомі об’­єкти Каштим, Арзамас-16, Челябінськ-70, Томськ-7, Красноярськ-26, Семипалатинськ та інші. Упродовж 50 років як найсуворішу таємни-цю приховували один з найжорстокіших експериментів над людьми на Тоцькому полігоні поблизу Оренбурга. Там 14 вересня 1954 року скинули з літака атомну бомбу, що вибухнула на висоті 400 метрів від поверхні землі. На відстані якихось 6—7 кілометрів від епіцентру вибуху перебували військові частини, що загалом налічували близько 44 тисячі солдатів та офіцерів. За кілька хвилин після вибуху, коли все навколо палало, їх змусили подолати те пекло, пройшовши через його центр. Дивом залишилися живими поодинокі учасники тої події. Один з них, українець з Полісся Василь Ковальчук, розповів цілому світу про ту жахливу історію 21 листопада 1994 p., виступаючи в передачі української програми радіо «Свобода». До того часу він мусив мовчати під страхом найжорстокішого покарання за розголошення державної таємниці.

Ще за 14 років до катастрофи на ЧАЕС 10 липня 1972 року було здійснено підземний ядерний вибух неподалік села Хрестище Красноградського району, що на Харківщині. Подробиці тієї події було висвітлено автором на сторінках «Вечірнього Києва» у двох публікаціях: «В Україні стався ядерний вибух, але ТАРС мовчав»... («ВК» 21.10.95 р.) та «Ядерний гриб серед чистого неба України» («ВК» 9.02.96 p.). На жаль, незважаючи на звернення редакції «ВК» до Служби безпеки України та Міністерства охорони здоров’я з проханням висловити свої думки щодо наслідків того експерименту, жодного відгуку від них так і не надійшло.

Тим часом у матеріалі «ВК» від 9.02.96 р. була згадка про те, що такий самий вибух ядерного заряду, як і поблизу Хрестища, стався «пізніше ще й на Донбасі». На той час інформація про це була обмежена і далеко не­повна. Нині маємо вже досить чітку картину того, що відбулося в одній з шахт на­прикінці 80-х. Не претендуючи на вичерпність нашої обізнаності і документальну точність наведених даних, все ж беремо на себе сміливість оприлюднити те, що нам відомо. Ми вирішили запросити всіх безпосередньо причетних до тієї події, аби вони висловилися щодо надрукованого матеріалу.

Слобожанщина: приборкання «газового змія»

У 1960—1970 роках на Полтавщині та Харківщині за директивами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР проводилися інтенсивні геологорозвідувальні роботи в пошуках нафтових та газових родовищ. Неподалік села Хрестище Красноградського району Харківської області 1970 р. було відкрито потужне газоконденсатне родови­ще, запаси якого становили 300 млрд куб. м газу. Перші свердловини забезпечували в середньому до 10 млн куб.м газу на добу. Наприкінці 1971 р. діяло вже 17 свердловин. Га-зоносні шари залягали на глибинах близько 3 000 м, відтак гідрогеологічні умови буріння були досить складни-ми. Експлуатація свердловин теж була справою не з про-стих, бо тиск газу сягав 400 атмосфер. Траплялися й несподіванки, але з ними вдавалося впоратися.

Однак на одній із свердловин сталося таке, з чим довелося боротися майже рік, а потім під приводом безви­ході вдатися до застосування ядерного вибухового при­строю. З невідомих причин (чи то розрив муфти колони, чи то розрив труби через технологічний дефект) на глибині 20 м виникло газоконденсатне фонтанування, що спричинило величезну пожежу. Утворився кратер, який поглинув буровий комплекс і все, що прилягало до нього. Застосовувалися найрізно­манітніші засоби й методи, аби приборкати вогняну стихію, але вгамувати її не вдалося. Однак чомусь відмовилися від найпростішого, хоч і небезпечного, способу розкопування, а вдалися до злочинного кроку — використати ядерний ви­бух. Цю ідею запропонували науковці Москви. Пропозицію схвалив ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР, а постанову про застосування ядерного пристрою підписали Леонід Брєжнєв та Олексій Косигін. Реалізацію програми було покладено на спеціальний підрозділ Мінсередмашу. Фахівці з України не були втаємничені в тонкощі проекту, проте їх зобов’язали дати підписку про нерозголошення інформації про вибух упродовж найближчих 15 років.

Підготовчі роботи провадилися впродовж кількох місяців. До експлуатаційної колони пробурили збоку похилу свердловину на глибину майже 2 400 метрів. Відстань між ними у підземеллі становила близько 20 метрів. Там було вмонтовано ядерний вибуховий пристрій, що являв собою довгий циліндр. На поверхні теж роботи вистачало. Усім керував генерал з відомства, що здійснювало підземні ядерні вибухи на всій території СРСР. Пред­ставником уряду УРСР був заступник голови Ради Міністрів Олександр Бурмистров.

Прилеглу місцевість роз-ділили на три кільцеві зони радіусами 3, 5 та 8 кілометрів.

Кільце радіусом 400 м від епіцентру вибуху відгородили від решти світу як особливу зону.

Командний пункт та центр управління охороняли війська КГБ, решту об’єктів —війська МВД з Москви. З військових підрозділів, що дислокувалися в УРСР, не було жодного представника. Усі свердловини родовища заглушили, резервуари стравили, після чого системи заповнили спеціальним розчином. Особливу зону засипали шаром річкового піску— 20 см завтовшки. Усім працівникам видали спе­ціальні костюми, що захищають під радіації. По кінцях кожної із зон розмістили свійських тварин —курей, кіз, а також вулики з бджолами. Усі електромережі, системи водопостачання вимкнули. Найближчим до епіцентру вибуху було село Хрестище — всього 2 км, а траса Москва— Сімферополь пролягала за 8 кілометрів. На початку липня все було готове до уні­кального вибуху. Чекали лише сприятливих метеорологічних умов і команди-дозволу з Москви. «Ядерна кнопка» була аж десь у Підмосков’ї. Нарешті  настав день «ікс». Це було 10 липня 1972 року. Стояла тиха, сонячна погода. На небі ані хмарин­ки. Усі учасники перебували на заздалегідь визначених місцях. Біля командного пун­кту лопотів крилами гелікоп­тер, готовий негайно підняти­ся в повітря. Усім наказали стати навшпиньки (запобіжний захід— аби не зламало хребет від поштовху грунту). Пішов відлік часу і точно о 10-й ранку струснуло все навкруги. Земля ревла і гула. Здавалося, настав кінець світу. Навколо нічого не можна було пізнати. Усе, що раніше стояло, впало.

Упродовж 24 секунд три­вала мертва тиша. Та рап­том все загуло й затріщало. Кратер газового вулкана зненацька ожив на повну силу. З його жерла вирвався газовий потік, змішаний з породою, і ctpjmko знявся вгору.

Його висота сягала понад один кілометр. За якусь хвилину серед безмежної блакиті неба виріс велетенський бурий радіоактивний гриб. Він поволі став посуватися в бік Санжарів, де сходилися докупи Дніпропетровщина, Полтавщина та Харківщина. Його зловісна тінь впала на землю, закривши сонце від людей.

Усі зрозуміли, що газова стихія виявилася сильнішою за атомний вибух і треба все починати спочатку.

Тим часом почалося «знайомство» з наслідками того жорстокого і, як виявилося, безглуздого експерименту. У всіх боліла голова, відчувалася ломота в кістках ніг та хребті. Піддослідні тварини лежали, мов неживі. Кури впали на бік, а півні лежали догори ногами. Бджоли вилетіли з вуликів і попадали непо­далік.

А в селах у хатах вибило всі шибки, завалилися печі. У стінах утворилися тріщини. Навкруги в розпалі літо, буяння природи, а села нагадували безлюдну руїну.

Понад рік тривало відновлення помешкань селян. Вони не знали правди про те, що сталося.

Тим часом, аби уникнути ще страшнішої катастрофи на газовому промислі, нічого не лишилося, як вдатися до старого методу розкопуван­ня. Упродовж кількох місяців копали кільцевий кар’єр завширшки в 400 метрів і завглибшки 20 метрів. У неймовірно складних умовах пере­крили жерло, крізь яке вирвалося і згоріло понад 1 млрд куб.м газу. Майже рік тривала та битва з «газовим змієм».

Минуло відтоді багато літ, але згадка про той страшний вибух бентежить сумління. Для чого то було зроблено? Адже до цього вже двічі — в Туркменській пустелі та тундрі Комі — робилися спроби ліквідувати в такий спосіб пожежі на газових родовищах, але все було намарне.

Чому ж вирішили московські можновладці в Кремлі висадити атомну бомбу в такому місці України, де зосереджено генофонд української нації? Наскільки відомо, ніхто не робив радіаційних досліджень після ядерного вибуху (а його потужність перевершувала японський), ніхто не робив застережень населенню щодо використання овочів, фруктів, молока тощо.

А наслідки того вибуху даються взнаки й нині. Щоп­равда, тепер усе можна спи­сати на Чорнобиль. При­гадаймо, як ще 1987 року Полтавщину обрали як зону вирощування продукції для дитячого харчування. Яке ж було здивування, що в такому «чистому» регіоні виросли такі радіаційно забруднені продукти. Чи не тому, що за 14 років до Чорнобильської катастрофи був атомний експеримент у Хрестищах, а пізніше ще й на Донбасі?

Хоч би якою була відповідь на такі запитання, не підля­гає сумніву одне: надто дорогою ціною розплачується українська нація за експе­рименти над собою, здійснені комуністичним режимом. Настала пора покласти край будь-яким спробам продовжити їх уже в час незалежності України. 20-та річниця Чорнобильської катастрофи дає ще один шанс об’єднатися всім українцям, щоб врятувати своє життя і зберегти здоров’я прийдешніх поколінь української нації.

Донеччина: бенкет з ядерним салютом

Останнім часом екологі­чна ситуація і стан здоров’я населення Донбасу викликає серйозне занепокоєння і гро-мадськості, і влади. У засобах масової інформації рясніють повідомлення про поширен­ня хвороб, високу смертність, низьку народжуваність, часті отруєння людей продуктами харчування чи питною водою тощо. Що ж до Донецької області, то конкретно і не раз йшлося про те, що в деяких шахтарських селищах будин­ки зазнали руйнувань чи знач-них пошкоджень.

Причиною такого масового лиха тривалий час вважалися ударні хвилі, що утворювалися під час польотів військових літаків на малих висотах з надзвуковою швидкістю. З цього приводу навіть було зроблено звернення до владних структур з проханням відшкодувати завдані насе­ленню збитки.

Під час наради в Адміні­страції Президента восени 1996 року один з учасників звернувся з проханням допомогти грошима Донецькій області, зокрема Єнакієвому, щоб запобігти масовому руйнуванню житлових будинківвнаслідок згаданої причини. Його, своєю чергою, запитали: чи є вагомі докази, що саме надзвукові польоти літаків спричинилися до того. Виявилося, що нема.

Справжня ж причина руйнування житлового фонду поблизу Єнакієвого, поши­рення загадкових хвороб та високий рівень смертності полягала, мабуть, в іншому.

Донбас наприкінці 80-х років, як і вся Україна, вступив у добу «застою». Суттєво знизився рівень життя людей, а про достаток годі було й думати. Так було і в невеличкому містечку Юнокомунарівську неподалік Єнакієвого. Та раптом сталося щось неймовірне.

Це маловідоме місто не­сподівано стало об’єктом пильної уваги високих чиновників з Москви. Унаслідок цього побільшало товарів у крамницях, зник дефіцит — постійний супутник життя радянських людей. Слава про «ріг достатку» юнокомунарців поширилася навкруги, тож і посунули туди «мішечники». Однак їм перекрили дорогу, запровадивши в Юнокомунарівську «спецрежим». Чому саме — ніхто не знав і не поцікавився.

Тим часом містом поповзли чутки про те, що незабаром в Юнокомунарівську будуть проведені спеціальні заходи за програмою органів цивільної оборони. Вона пе­редбачала повну евакуацію населення міста далеко за його межі. Це не викликало тривоги у людей, оскільки такі заходи в УРСР та СРСР трап­лялися й в інших місцях. Ніхто не звернув уваги на чутки про те, що для імітації «ядерного нападу» із застосуванням американських ракет військовики зроблять вибуху підземеллі шахти.

Незабаром настав день «бойового» навчання, що пе­ретворилося на всенародне свято. У бенкеті брало участь ціле місто — від малого до старого. Скрізь лунала музи­ка, людей безплатно поїли й годували, а потім на автобусах вивезли далеко за місто на цілу добу. У місті залиши­лися самі військовики, які мали здійснити таємну опе­рацію під кодовою назвою «Кліваж». Так було зашифровано ядерний експеримент в Юнокомунарівську, в якому взяли участь відомчі науково-дослідні інститути і центри. Серед них згадуються Арзамас-16 та Московський гірни­чий інститут. Усе відбулося під пильним наглядом відповідних органів.

Програмою передбачалося здійснити ядерний ви­бух в одній з шахт у «мирних цілях» у центрі густонаселеного міста. Задля цього зав­часно змонтували ядерний пристрій на глибині близько 950 м від рівня поверхні. Він являв собою циліндр завдовжки близько 3 метрів і приблизно півметра в пе­рерізі. Цікаво, що поряд з цим смертельно небезпечним пристроєм тривалий час працювали шахтарі, нічого про це не підозрюючи.

Вибух провели опівдні 16 вересня 1979 року. Пускова кнопка була, як завжди, в Москві в центрі управління. Орієнтовна потужність вибуху становила у межах 0,5—1 кілотонни тротилового еквівалента. Коливання земної поверхні завдали видимих пош­коджень різного ступеню будівлям і спорудам на відстані до 15 кілометрів від епіцентру вибуху. На місці вибуху в підземеллі утворилася велетенська скловидна брила сферичної форми, діаметр якої за різними оцінками становив 6—8 м. Рівень радіації сягав 5—7 тисяч мікрорентгенів на годину, тобто майже в 200 разів перевищував природний фон.

Найгіршим у цій історії було те, що доступ до тієї «ядерної перлини» не було надійно перекрито. Шахтарі з цікавості дісталися до неї. З допомо­гою відбійних молотків вони понавідколювали «сувенірів», які й стали іграшками для дітей чи традиційними прикрасами на сервантах у кварти­рах. Ніхто точно сказати не може, скільком дітям і дорослим вони укоротили віку за час, що минув відтоді. Про масові захворювання годі й казати. Недарма рівень захворювання у Юнокомунарівську набагато перевершує середній на Донеччині, як кажуть його жителі.

Тим часом поширюється інформація з неофіційних джерел про те, що та шахта, де було проведено згаданий ядерний експеримент, ще й досі видає «нагора» і вугіл­ля, і радіацію. Отже, експери­мент триває далі — і над учасниками юнокомунарівського бенкету, і над їхніми нащадками. Невже всім в Україні до цього байдуже?

Невідомо, скільки таких страшних таємниць приховує у своїх надрах Донеччина і чим ризикують майбутні археологи за свою допитливість у пошуках скарбів. Нема сумніву, що на них і всіх нас чекають «великі» та несподівані відкриття. Може, наші нащадки краще за нас оцінять «велич» і силу діянь «мирного атома», розщепленого радянською наукою.

Григорій МУСІЄНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com