Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Валерій РИБАЛКІН
НАМ ПОТРІБНЕ ФАХОВЕ СХОДОЗНАВСТВО

Керівництво Міжнародного відкритого університету МАУП опрацьовує з Валерієм Рибалкіним, відомим арабістом, доктором сходознавства і ректором університету "Східний світ", питання зв’язків з вищими навчальними закладами, обміну студентами й науковцями та відкриття навчально-методичних центрів МАУП у країнах Близького Сходу. Однак у нинішній Україні стан і перспективи розвитку цієї галузі далеко не безхмарні. Тож пропонуємо вашій увазі розмову нашого кореспондента Ігоря Маленького з Валерієм Рибалкіним, який значну частину свого життя провів на Сході.

— Валерію Сергійовичу, почнемо з того, яке значення має для нинішньої України сходознавство?

Як на мене, говорити про сходознавство, як, зрештою, і про агрономію чи космонавтику, мають  фахівці у цій галузі. А у нас, на жаль, перспективами сходознавства і досі займаються аматори. Нашій державі давно пора визначитися, чи далі стояти з простягненою на "різновекторні" боки рукою, чи розвивати орієнталістику, чи, може, замкнутися на своєму хуторі, який врешті-решт долучать до своїх володінь північно-східні чи західні сусіди. Якщо ж ми хочемо стати повноправним членом світової спільноти, то, напевно, треба зайнятися законодавством, щоб встановити статус сходознавства, яке обслуговує стратегічно важливий регіон - можливо, значно ближчий, ніж західний. Щоб бути ближчими до світу, чи, принаймні, до великої його частини, потрібно на рівні урядовців сказати своє "так". Потрібно, аби Міністерство освіти та науки і НАНУ запровадили такі спеціальності, як сходознавство та африканістика. Також в академічній структурі має бути "патріарх сходознавства", який своїм досвідом і авторитетом хоч якось впливатиме на вирішення проблем та розвиток цієї важливої галузі. У нас досі цього немає. Свого часу щось подібне було з кібернетикою. У результаті комп’ютери ми купуємо на Заході, або збираємо їх з корейських деталей. Сходознавці в Україні нібито існують, пишуть наукові праці, перекладають пам’ятки, однак ідентифікувати їх за загальноприйнятими у світі нормативами не так і легко. А говорити, чи потрібно нам сходознавство - це все одно що замислюватися над тим, чи потрібні нам повітря і вода...

— Можливо, потрібне хоча б для того, щоб не зробити так, як зробили данці зі своїми карикатурами на Магомета, чим накликали на свою голову купу проблем…

Від цього ніхто не застрахований, хоча в тій самій  Данії завжди була сильна сходознавча школа. Та й  хіба в Америці немає видатних арабістів? Однак це не заважає США викидати такі колінця на арабському Сході, за які ще довго гикатиметься всьому Заходу.

У Бахрейні я бачив характерну картину загулів натовських військовиків, яких відпускають з Іраку на відпочинок. У місцевих арабів ці гультяї викликають цілком закономірне запитання - чого вони до нас прийшли? А коли кинули радянські війська в Афганістан - хто запитував про те у сходознавців? Може, й запитував, але не прислухався. Тобто політики чомусь чухають потилиці вже після того, як надбають проблем своїм народам. Та коли в країні буде авторитетне сходознавче середовище, то, можливо, після багатьох нагадувань і застережень, врешті хтось і прислухається до його думки.

Тому я завжди наголошую: нам потрібне фахове сходознавство, яке передбачає системне навчання. Нині ми маємо півдесятка ВНЗ, де вивчається, приміром, арабська мова, у Київському Національному університеті 1990 року створено спеціалізовану кафедру східних мов. Однак скрізь ситуація, як у тій байці про лебедя, рака і щуку - немає єдиних програм і методик. Не лише кожен вищий навчальний заклад, а й часто викладачі різних груп сповідують кожен свої підходи. У результаті, коли ці групи сходяться на третьому курсі після двох базових років, ми отримуємо різні рівні знань, які знову треба зводити до спільного знаменника. Отож і виходить: після другого курсу студент має непоганий базовий рівень, а на четвертому - прогресу не відчувається. А потім диплом, і мало кого уже хвилює та мова.

— Який же вихід з цієї ситуації?

Дуже банальний - спеціалізація за мовними кафедрами, яких, скажімо, у наших сусідів у МГІМО існує майже два десятки. Наші ж викладачі, більшість яких працюють перекладачами чи вивчають мови самотужки, окрім мови, часто-густо мало що знають. Незрідка вони не знають методики викладання мови. Не краща картина і з викладачами зі східних країн, які не мають філологічної освіти. Тож і виходить, що наші випускники не витримують жодної конкуренції з американськими чи голландськими.

— Питань багато, і всі проблемні. Спеціалізованих сходознавчих ВНЗ, окрім вашого "Східного світу " також немає, то й не існує проблеми, що з ними робити.   Однак, окрім спеціалізації за мовними кафедрами, чим можна виправити ситуацію?

З цього приводу можу сказати, що в радянські часи в Інституті країн Азії та Африки чи Інституті східних мов при Московському університеті навчалося близько двохсот студентів, які є критичною масою нашого університету за нинішніх можливостей. І це на величезну державу, яка мала потреби в сходознавчих кадрах. Тому в Україні набирати в кожному ВНЗ кілька груп немає сенсу, бо, як свідчить досвід, лише десять відсотків випускників знаходять роботу за спеціальністю. Та в такому багатопрофільному вищому навчальному закладі, як МАУП, на мою думку, найжиттєздатніша схема. Її 1993 року пропонувала запровадити в Київському університеті група вчених на чолі з академіком Омеляном Пріцаком: створити інститут чи принаймні факультет сходознавства з традиційними трьома відділеннями - філології, історії та країнознавства з елементами економіки. Інші ж студенти - міжнародники, економісти, журналісти, спеціалісти з туризму та інших спеціальностей - змогли б на базі цього інституту вивчати східні мови й культуру на тому рівні, який їм потрібний. Цю схему вже від- працьовано у світі, та й така консервативна галузь, як сходознавство навряд чи потребує якихось революцій.

— Тобто створення такої структури, принаймні на початкових етапах, має дотуватися, аби роками розвиваватися, як, скажімо, Університет «Східний світ», який виріс на базі китайського інтернату, гімназії східних мов і нині, наскільки я розумію, досяг критичної маси свого розвитку. Тож хто цим має опікуватися, якщо не держава? Чи то багаті араби на чолі з бен Ладеном нам допоможуть?

На жаль, на пострадянському просторі останніх десятиліть створено цілу низку освітніх, наукових, культурних і релігійних структур з єдиною метою - витрусити з арабів гроші. І самі араби це чудово розуміють, бо така інформація між ними дуже швидко поширюється і негативний досвід дається взнаки. У тому ж Бахрейні я розмовляв з впливовим і багатим чоловіком, який недавно витратив у Росії 5 млн дол. на освітню справу, з якої нічого не вийшло. Тому вони профінансують, але чесні й обгрунтовані проекти, від яких, цілком можливо, й не чекають прибутку. Скажімо, при Московському університеті працює благодійна фундація Саудівської Аравії, яка забезпечує сходознавчі проекти, навчання студентів в арабських країнах, наукову й викладацьку працю сходознавців.

— Однак звернімося до Корану, який ви перекладаєте уже десять років. А навіщо взагалі нам цей Коран?

Річ у тім, що в сучасному світі, поділеному на мусульманський Схід та глобалізований Захід, до Корану часто звертаються науковці, політологи, культурологи, а то й журналісти, які доносять до читача перекручені російські переклади Крачковського, Порохової чи Османова. У результаті маємо таку культорологічну кашу, яка навряд чи має щось спільне не лише з Кораном, а й часом зі здоровим глуздом. У Росії існує загалом дев’ять перекладів з арабської, а українською - жодного. Навіть народність тувалу, яка сповідує християнство на островах Полінезії і налічує 8 тис. осіб, має переклад Корану. З позицій нинішньої актуалізації ісламу українська нація, яка претендує на якусь геополітичну функцію, принаймні у Східній Європі, мусить мати свій переклад Святого Письма мусульман. А це не така проста справа, як може здаватися якомусь нуворишеві - досить підкинути науковцям 10 - 20 тис. дол. - і через якийсь рік буде переклад. Крачковський, приміром, перекладав Коран 20 років, Османов з цілим колективом науковців – 25 років.

— Окрім усього, це потребує й неабиякого літературного хисту, бо значна частина першого Мекканського періоду являє собою ритмізований поетичний текст. Адже, за свідченнями сучасників, Коран тому й мав такий вплив на людей, що видавався справжньою "мовою Аллаха". За іншими свідченнями, перекази й одкровення неграмотного Магомета записували літературною мовою кілька десятків видатних вчених, поетів та письменників тієї доби, яких зібрала у Мецці та Мадині його перша дружина Хадіджа.

Це з одного боку. А з іншого, значних наукових зусиль потребують коментарі, які араби і хадиси писали упродовж 300 років. А.Кримський, який переклав окремі частини Корану, що їх вивчав і "поетизував" О.Толстой, не раз зауважував, як важко розібратися в потрактуваннях кожної сури або перекладати настанови приміром, як ділити майно небіжчика між спадкоємцями. Переклад Корану фактично вже готовий. Готуються й коментарі. Однак така книга – і з міркування важливості її змісту, і задля отримання естетичного задоволення від своєї багатолітньої праці, не кажучи вже про її комерційний успіх - повинна мати гарний вигляд. Наша ж НАНУ не має і невідомо коли матиме для цього відповідні кошти.

— З цього приводу є переказ про Фірдоусі, який свого часу домовився з шахом, що за його епічну поему "Шах-Наме" той по завершенні роботи заплатить по одному золотому за рядок. А писав він поему, яка нині не завжди вміщається у 10-томних перських виданнях, більш як 20 років. За цей час шах помер і, коли поет прислав завершений рукопис його синові, царедворцеві порадили заплатити по срібній монеті за рядок. Монет набралося на двадцять шкіряних мішків, їх доставили поетові на мулах. Фірдоусі попросив відкрити мішки. Побачивши, що там срібні гроші, спершу хотів повернути їх шахові, а тоді, перепитавши, чи він справді може зробити з ними, що завгодно, попросив людей шаха роздати їх на зворотному шляху бідним, бо не така домовленість була з його батьком. Отакі ось класичні історії з гонорарами, в яких і нині багато повчального. А чого, на вашу думку, може навчити нинішнього українця сучасна арабська література чи загалом культура, про яку ми, власне, надзвичайно мало знаємо?

Вона вчить нас отакими переказами про шаха-замовника, ім’я якого можуть згадати лише фахівці, однак поему Фірдоусі видають у різних країнах світу вже майже тисячоліття. Бо, на мій погляд, перська, арабська та взагалі східна література вирізняються надзвичайною увагою до етичних аспектів буття. Поети й письменники Сходу значно більшою мірою, ніж західна література намагаються виховувати людину, робити її кращою, людянішою. Приміром, уже згадуваний нами Джебран Халіль, услід за Ніцше, в романі "Пророк" та притчах розвинув традицію пророкування майбутньої людини і світу, яка через виходця з дореволюційної Росії Ромена Гарі та індуса Раджніша Ошо дійшла до нашого часу в науково-популярних та художніх творах Юрія Шилова чи то ваших книжках - "Аратта Веді", "Дідоніана", "Апологія міфу".

Можемо навчитися бути такими ж життєлюбними і просвітленими, як східні люди. Одна з моїх аспіранток, яка недавно повернулася з країн Перської затоки, розповідала, які там доброзичливі люди. Араби, які за своєю природою такі ж емоційні, як і українці, ніколи не приймають поспішних рішень, завжди добре думають перед тим, як щось зробити. Можливо, ми могли б навчитися у них жити у такій же злагоді, в якій живуть навіть багатодітні й небагаті арабські сім’ї. У нас часто брат з братом зрідка бачаться, а то й не хочуть знати одне одного, а в арабів десяток, а то й більше дітей однієї родини все життя допомагають та підтримують одне одного. Ми намагаємося збудувати нову, якісно іншу державу. Однак її треба починати з маленької сім’ї, навівши в ній лад. Тоді, може, й наше суспільство стане гармонійнішим, мудрішим і щасливішим...

— З цього приводу мені згадався знімок, який обійшов усі лондонські газети, де я якраз проходив двомісячний курс навчання в Академії міністерства оборони Великої Британії після подій 11 вересня 2001 року. На знімку близько сорока людей - дітей, рідних і двоюрідних братів та сестер великої арабської родини -  обступили довжелезний лімузин. У куточку знімку - обведено кружальцем обличчя дванадцятилітнього Бен Ладена, в якого тепер також, за різними даними, близько півтораста дітей. Я дивився на той знімок,  опустивши будь-які політичні міркування, і думав: яка непереможна сила таїться в таких родинах, де десятки й сотні людей об’єднує відчуття кревної спорідненості.


Рибалкін Валерій Сергійович - нар. 1942 р.

Закінчив військовий інститут іноземних мов (арабістика) та східний факультет Петербурзького університету. Працював у Ємені, Йорданії, Єгипті, Марокко, Лівії, ОАЄ, Кувейті, Бахрейні, Лівані, Палестині. Спілкувався з видатними особистостями - колишніми президентами Алі Насером Мухаммедом та Алі Абдулою Салехом, еміром ОАЕ Хусні Мубараком, королем Йорданії Хусейном та ін. Працював у інститутах мовознавства та сходознавства НАНУ. Почесний доктор наук багатьох університетів США, Канади, ОАЕ, Єгипту, Йорданії та інших країн.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com