Депортації хх століття

Офіційний Берлін створив урядову структуру, присвячену вивченню історії депортації і депортованих тоталітарними режимами.

Німеччина втомилась виправдовуватись за злочини німецьких нацистів у Другій світовій війні і вирішила відчути себе у ролі жертви. Німці від закінчення Другої світової війни прийняли на себе повну відповідальність за страхітливі злочини нацистів. Цілі покоління мешканців ФРН виховані на своєрідному комплексі провини. Більшість із них сприйняли це як належне. Мільярдні компенсації були виплачені насамперед жертвам Голокосту, концтаборів та вивезеним до Німеччини на примусові роботи. Та часи змінюються. Німеччина, вже тепер як демократична країна стала одним із стовпів Європейського Союзу, її економіка та вплив на міжнародній арені невпинно зростають. А разом із ними –  амбіції.

Німецький уряд нарешті згадав про той час, коли німці були жертвами воєнного лихоліття, коли німці були насильно депортовані із насиджених місць у Східній Прусії, Сілезії та Судетах.

Варто зауважити, що в ФРН вже тривалий час існували різноманітні регіональні громадські товариства, які трохи несміливо, але дуже наполегливо нагадували німцям про трагедію депортованих післявоєнного часу.

Особливого політичного впливу вони не мали, але, як правило, були стійкими прихильниками консервативних партій, а надто — християнських демократів. Основною їх вимогою було визнання на державному рівні проблем депортованих німців.

Паралельно снувала ідея створення в Берліні «Центру проти депортацій», яку виношувала Е.Штайнбах (ХДС) та голова громадської Спілки депортованих німців.

Ця Спілка вже тривалий час педантично документує свідчення про військові злочини проти німців у Другій світовій війні. Про нагайну потребу створення такого Центру, як музейної, наукової та освітньої установи Штайнбах проголосила ще в 2008 році. 

Проект отримав підтримку правлячої партії ХДС. Однак, несподівано запротестували опозиційні німецькі «ліві». Проти виступила також Польща, яка побоювалась, що факти депортації буде вирвано із історичного контексту і це зробить із німців жертв, що потерпіли від поляків.

Свої істотні зауваження висувала також Чехія, яка не бажає переглядати т.зв. комуністичні «акти Бенеша», які легітимізували депортацію німців із території Чехословаччини. Таким чином суперечка щодо депортацій на роки визначила температуру відносин ФРН із її східними сусідами по ЄС.

Несподівано у вирішення питання втрутилась канцлер Ангела Меркель, яка взяла відповідальність на свій уряд за створення Фонду під красномовною назвою «Втеча. Вигнання. Поєднання» та будівництво Музею депортованих в Берліні.

Було залучено провідних німецьких дослідників та представників наукових кіл Польщі і Чехії.

У засадничих документах Фонду записано: «...Близько 14 млн. німців в час ІІ Світової війни та під її кінець, а також після неї були змушені залишити свої рідні місця на колишніх пруських східних провінціях, а також на просторах своїх поселень у Середній, Південно-Східній та Східній Європі. Вони були виселені внаслідок злочинної політики націонал-соціалізму і через жорстокість війни.

У розділеній післявоєнній Німеччині депортовані були змушені розпочинати своє існування практично від нуля і дуже часто за відсутності солідарності з боку місцевого населення. У радянській окупаційній зоні  та в НДР їх доля була під табу.

Фонд хоче долучитись до того, щоб факти депортацій були завжди і всюди засуджені та трактувалися як інструмент політичного насильства та порушення прав людини.

Німці свідомі своєї відповідальності за націонал-соціалістичні злочини безправного режиму: створення системи концтаборів та таборів смерті, убивство 6 млн. євреїв, бизько півмільйона синті та ромів, багатомільйонів жертв серед цивільного населення Польщі, Україні, Білорусі та Росії, за жахливий окупаційний терор, за голодну смерть мільйонів радянських військових полонених, за створення системи примусової праці».

Оцінюючи факти депортацій в ХХ столітті мусимо ствердити: в історії безправ’я дуже часто призводило до нового безправ’я, однак, попереднє безправ’я (при усьому його жахітті) не створює підгрунтя для правового і морального нового безправ’я.

Це також стосується депортації німців, які мали місце після 1945 року у Східній Європі. Ці депортації, однак, жодним чином не пом’якшують відповідальність за злочинну нацистську політику».

Автори Концепції проводять порівняльний аналіз між поняттями «депортація» і «геноцид». Так, метою депортацій є усунення певних суспільних груп із визначеної території. Натомість у випадку геноциду метою злочинців є не очищення території, а масове знищення якомога більшої кількості членів суспільної групи.

Для України важливим є такий абзац Концепції:

“У перспективі європейський Фонд вшановуватиме пам’ять про мільйони людей, які від 30-х років ХХ століття були жертвами тоталітарної сталінської диктатури. Примусові роботи, депортації, табори, голодна смерть та масові убивства становили невід’ємний елемент сталінського терору.

До найбільших масових злочинів відносяться «Великий терор», великий голод в Україні, т.зв. Голодомор та депортація різних етнічних чи суспільних груп в межах Радянського союзу».

Згадка про Україну є не випадковою. У Концепції Фонду вона згадується неодноразово. Адже до типово депортаційних акцій належать також «Операція Вісла», проведена поль­ською комуністичною владою проти українського населення земель Закерзоння, а також вивезення з батьківщини кримських татар.

Очевидно, що функціонування подібного Фонду (за істотної підтримки німецького уряду) рано чи пізно стане фактором міжнародної історичної політики. Німеччина по суті створила власний Інститут національної пам’яті із амбіціями на загальноєвропейський вимір.

Історичні факти, потрактовані цією інституцією, будуть братися до уваги держустановами не лише ФРН, Польщі та Чехії, але і цілого Євросоюзу.

Тому Україні вкрай важливо долучитись до роботи цієї інституції, щоб мати можливість з одного боку, подати наукові матеріали про депортаційні акції проти українців та розширити поінформованість європейців про злочини проти нашого народу. З іншого боку – тримати руку на пульсі розвитку історичної політики в Європі.

Остап Козак
Краєзнавець (Львів) УП