«ЛОГІКА» ПАРТІЙНОЇ ГРАМАТИКИ

Росіяни та чехи вживають слово жесть (zest), а поляки й українці на цю ж саму річ кажуть бляха (blacha), То скажіть, чи може бути це підставою для звинувачення українців не лише (цитуємо газету «Коммунист”) «в националистическом употрелении слов, лишь бы отличаться от ненавистных «москалей», а й в «украинском нацизме и фашизме”?

Відповідь на це запитання дає та ж газета «Коммунист».

Щоб викликати ненависть до українства, вона під виглядом піклування  «сохранить от разрушения целостность  украинского государства от украинского нацизма”(?!) інколи занурюється і в лінгвістику.  Так, наприклад, автор публікації «Рідна нерідна мова» (№ 40 за 2011 р.), назвавшись сином учительки, яка півстоліття викладала у середній школі українську мову та літературу, і в якої «украинскими словарями  были буквально завалены книжные полки», пише, що його мати «не на шутку расстраивалась, когда слышала по радио и в телеэфире украинские слова, о существовании которых прежде и не подозревала. Каждое новое украинское слово она воспринимала как вызов собственному профессионализму(!)», бо «украинский язык от Котляревского и Шевченко до писателей-современников, не имел в своём арсенале тех слов, которые появились в нем после прихода к власти националистов» (?!).

Не будемо ламати голову над тим, де і коли співавтор компартійної газети бачив при владі в Україні українських націоналістів — ця його «качка» розрахована хіба що на п’яниць. Давайте придивимось до тих, як пише «Коммунист», «новых, нелитературных» слів, котрі появилися на «почве под названием «украинский нацизм», і від яких спантеличена вчителька «не на шутку расстраивалась», а її син через них зі злості аж розпікся. 

Адже нема більших  спеців робити «противостоянием раскаленное общество», як більшовики-комуністи:  організовувати кровопролитні громадянські та міжетнічні війни, нацьковувати робітників на селян, інтербригади на козаків, угрофінів на слов’ян, леніністів на троцькістів, схід на захід, галичан на кримчан, космополітів на націоналістів, червонопрапорних на національнопрапорних і т. ін. Щоб переконатись у цьому — не треба перечитувати заклики до запеклої боротьби між різними верстами населення Леніна, Свердлова, Дзержинського… 

Так ото, на які ж українські «неонацистські неологізми» посилаються комуністи, аби викликати протистояння  у суспільстві, і в той же час цинічно прикинутись захисниками українського народу і української державної цілісності?  Виявляється, що їх до нестями дратують слова гурт, летовище, спортовець, наклад… Автор, назвавшись «сином учительки з піввіковим стажем викладання української мови та літератури у середній школі» відносить слово гурт до, як він каже, «скотоводческих терминов», які «украинские неонацисты» вживають, відмовившись від «русского слова «группа». Українцям, мовляв, «какая разница, стадо, бидло —  лишь бы отличаться от ненавистных «москалей»!». Отак і написано! Виходить, що ні міфічна вчителька української мови та літератури, ні її син і не знають, що в російській мові  18-19 відсотків слів іноземного походження, у тому числі і прибуле з Апенінського півострова (Італії) gruppo (группа). Вчителька української мови із сином-газетчиком і не чули, що в українській мові є «людські терміни» гурт, гурток, гуртковий, гуртовня, гуртожиток, гуртування…, що у 20-30 роках ХІХ століття був знаменитий літературно-етнографічний Харківський гурток, до якого причетні відомі патріоти України і майстри українського художнього слова Ізмаїл Срезневський, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Костомаров і багато інших. Ця вчителька так і ні разу не вгледіла, що слова гурт, гурток різнобічно використовували всі класики  української літератури, наприклад, Панас Мирний: «Спершу всі ці рибалки ділились на невеликі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід”; Леся Українка: «Зимою у нас був маленький драматичний гурток». Принагідно тут сказати, що звеличене комуністами аж у глибини космосу слово партія не завжди стосується людей, можуть, наприклад, сказати: продано  першу партію курей.

 Звісно, ніхто не повірить, що була така нетямуща українська вчителька-філолог, яка, почувши українське слово гурт, пила валідол. Тут дивує інше: взявшись паплюжити українство, навіщо було сину-двієчнику жертвувати честю матері? 

Ну, хіба, слолво летовище також є «неонацистським”? Досить пригадати із шкільних уроків правила словотворення. Так, похідними слова лежати є ліжко, ліжник, лежанка, лежак, лежбище, а  слова летіти (літати) — лет, летючка, літак, летовище… І якщо словам ліжко, літак якось, слава Богу, пощастило, комуністам не вистачило часу повсюдно запровадити кровать і самольот, то слову летовище вони «пришили політику”: мовляв, воно пропагує «украинский неонацизм», треба завжди казати аеродром або аеропорт. Їм не докажеш, що іменника летовище український народ  давним-давно придумав за всіма вимогами української граматики і цей іменник має право на життя, як і слова лежбище,  пасовище, горище, ставище… Так само їх не переконаєш, що вокалізм слова летовище цілком відповідає мові українського етносу, тобто вимовляти це слово українцеві, особливо в дитячому віці,  легше, і воно звучить з його вуст милозвучніше, аніж лексеми аеродром чи аеропорт. Доказом немелодійного звучання лексем типу аеро є майже повна відсутність власне українських слів, які б починалися звуком «а» (за винятком невеликої кількості «службових» слів:  а, але, або, авжеж, абияк…). Та й росіяни  слово аероплан охоче поміняли на самолёт, як українці на літак. Тепер слово аероплан  вже, начебто, архаїзм, то ж буде час, коли архаїзмом стане і слово аеропорт, а летовище буде таким же звичним, як і літак.  До речі, у найбільше спорідненій із російською мовою болгарській ще з часу зародження авіації літературними та офіційними на всіх рівнях є слова: летене (політ). летец (пілот), самолет (літак), летище (аеропорт). У болгарській літературній мові синонімом до слова летище є також  взъдушно пристанище.  А, скажімо, у Швеції на летовище кажуть по-своєму: flygplats — місце польотів. Ото ж, за логікою комуністичного партсмена кожна країна кишить «неонацистами”…

“Коммунист» висміює слово спортовець. Ми, наприклад,  говоримо партієць, гравець, борець, стрілець, обліковець, урядовець, науковець…  Чому не можна сказати спортовець? Комуністи висміюють українське слово спортовець, бо воно, мовляв, «польско-галицко-нацоналистическое», а «современным, литературно-правильным» є лише спортсмен. Але ж спортсмен — не з того розділу граматики, що нацмен. Виходить, треба у сотнях слів українські суфікси -ець, -єць поміняти на -мен або -смен і говорити спортсмен, стрілмен, урядсмен, партсмен, науксмен…

Яка компартійна морфологія, такий і компартійний лексикон. Колись у «радянські» часи йшла запекла боротьба із «буржуазно-націоналістичним» словом добродій. Добродій — це, значить, добротворець. Слово це було настільки ненависним для комуністів, що у «радянських» словниках проти нього ставили примітку «заст.», тобто застаріле. Його у тодішній пресі вживали лише там, де треба було висміяти «буржуазних націоналістів». Люди також звернули увагу, що у тих же словниках біля слова злодій такої примітки не ставили: воно в СРСР вважалося сучасним і цілком відповідало «радянській» епосі.   

По-різному, залежно від того, яким було міжнародне становище, комуністи трактували поняття націоналізму. Наприклад, по червень 1941 року до слова націоналізм епітета буржуазний не приставляли: косили розстрілами, голодомором, депортаціями всіх українців поспіль, особливо у роки першої п’ятирічки, коли в СРСР налагодився випуск сільськогосподарських машин і коли за розрахунками економіста О. Шліхтера в Україні у найближчі кілька років «передбачалось» до 10 мільйонів «зайвих» душ. Коли ж гітлерівці у 1941-му за чотири місяці без великих проблем добрались до Підмосков’я і Кавказу, коли стало ясно, що ця війна триватиме цілі роки, то в ЦК ВКП(б) схаменулися. Більшовики зрозуміли, що під час кампаній по ліквідації націоналістів, тобто захисників нації — кровних братів і сестер, у країні патріотизм звели нанівець. Й тому Й. Сталін 6 листопада 1941 року у своїй доповіді на урочистому засіданні Московської ради депутатів трудящих із партійними та громадськими організаціями міста Москви змушений був віднести націоналізм до позитивних суспільних явищ: «Можно ли, — тлумачив він, — считать гитлеровцев националистами? Нет, нельзя. На самом деле, гитлеровцы являются теперь не националистами, а империалистами. Гитлеровская партия перестала  быть националистической, ибо она с этого момента стала  партией империалилистской, захватнической, угнетательной…».

Зауваження Сталіна в політбюро врахували, і боротьба з націоналізмом, у тому числі й ідеологічна у роки війни вщухла. Коли ж вона щойно після звільнення СРСР від гітлерівців відновилась, то войовничі компартійні ідеологи слово націоналізм поєднували із епітетом буржуазний, вони вже казали так: український буржуазний націоналізм.  Таким поєднанням цих слів намагались перед закордонням показати себе гуманістами.  Насправді ж, під час боротьби з національно-визвольним рухом в СРСР сортування на «буржуазних» і «не буржуазних» ніколи не було — ліквідовували всіх.

 А як тепер? А тепер таке враження, наче «оновлені» комуністи, перебуваючи 18 років на службі в «олігархів», отримали завдання № 1: перекрити в Україні українцям шлях до влади. Від них тільки й чуєш: «Мы сделаем всё, чтобы национализм не прошёл!». 

Беззупинні безпардонні напади теперішньої КПУ на українську націю, яка і без того  зазнала багато лиха від більшовиків, є також проявами комунноімперіалізму, проявами національного гноблення. У людей склалась думка, що КПУ тільки й існує для того, щоб переслідувати українців, і знаходити для цього зачіпку. То ж в КПУ постійно на чергуванні зачіпка — український націоналізм, тепер вже навіть без епітета буржуазний.

Але найгучнішим, найбільш вживаним у компартійній граматиці був епітет радянський (російською — советский). Його в СРСР приставляли майже до всіх іменників  — від голки до 1/6  суші Земної кулі. Сумніву нема, рада, порада, радити — це гарні і величні слова. Радою називався колективнй орган влади у Запорізькій Січі та на Лівобережній Україні у ХVІІ-ХVІІІ ст. Рада — це і колегіальний орган  управління  державою, адміністративно-територіальною одиницею, організацією чи установою. Цікаво, що у південнослов’янських мовах — болгарській, македонській, словенській, сербській це слово звучить як і в російській: съвет, совет, савет, sovet; у польській, чеській, словацькій як в українській — rada. Подібне звучання і в германських мовах: німецькою Rat, шведською, данською ісландською, норвежською rad, голландською raad, латиською radome (ця інформація для того, щоб комуністи зорієнтувалися). Так ото про епітет радянський. Захопивши при допомозі Генштабу Німеччини у 1917-му владу, розгромивши у Росії та в Україні абсолютно всі політичні партії, більшовики встановили небачену досі у світі партійну диктатуру — абсолютну монопартократію. Та й партією це зібрання важко назвати, оскільки всі члени підкорялись одній особі — Вождеві, а в її середовищі все було як у війську Чінгізхана. В СРСР, не соромлячись демократичного світу, оперували висловами: партія Леніна, ленінська партія, ленінський комсомол, внуки Ілліча, партія Сталіна, що скаже партія — збудеться… Фактично від керівництва країною народ був відсторонений повністю. Щоб приховати від світу тоталітарний режим, абсолютну відсутність демократії, дике порушення прав людини, більшовицьке диктаторське свавілля, то в країні все — абсолютно все! — стали цинічно називати радянським (советским): радянський уряд, радянський народ, радянське тваринництво, радянські письменники, пісні, продукція, концтабори, інваліди, жінки, тундра, горілка, флора, фауна… Згодом — услід за «советской общностью» — мав появитися і лінгвістичний синтез — советский язык! Іноземцям, які запитували, що означає слово «совєт», відповідали, що «совєт» — це «колективна, демократична форма влади». Звісно, іноземці, нічого не второпавши, виставляли свої аргументи. Вони говорили, що за кордоном також є колективні, демократичні форми влади: бундесрат, меджліс, риксдаг, кнессет, сейм, але там ніде не кажуть парламентський чи ратський народ, меджліська художня література, сеймські письменники, риксдагське сільське господарство, рейхстагський спорт... Ну, що можна було тут сказати, коли цинізм,  політичні бутафорії і великомасштабна компартійна злочинність наяву: штучний прихід до влади, штучна громадянська війна, штучна влада, штучний голод, штучні вожді, штучна ідеологія, штучні епітети…             

Вище ми згадували, як комуністи виганяли з України «буржуазно-націоналістичне» слово добродій, а до слова злодій придумали синонім несун. Але цей синонім — то виняток, бо послідовники комуністичних теорій злиття (схрещування) націй і мов синонімів не признають. Вони вважають, що що їх менше, тим швидше проходить мовна асиміляція. Окрім того, для чужинця-наглядача туземна мова без синонімів «более понятная». І тому ця мовна окраса стала зникати. Так, наприклад, дієслівну пару  закрити-відкрити почали застосовувати майже у всіх варіаціях: закривають-відкривають двері, дірки, очі, пляшки, книги, виставки…  Українофобам не до вподоби, коли українці кажуть: зачинити двері, затулити дірку, заплющити очі, закоркувати пляшку, згорнути книгу. Привчили все відкривати і закривати, наче партійні збори. Так само, як видно із публікації в «Коммунисте», українофоби зляться, якщо українські слова не схожі на ті, які, на їх думку, мусять бути, скажімо, замість тираж, екземпляр, печать, лист, мелованная бумага  українці пишуть і кажуть наклад, примірник, друк, аркуш, крейдяний папір...

Як завжди, перед парламентськими виборами у входу дієслова-обіцянки: побудуємо, виконаємо, забезпечимо, розширимо, модернізуємо… А на химерних конструкціях, які нависли над шляхами, компартія почепила у безконечному повторі одне і те ж гасло: «Вернём страну народу!». Ото ж люди мізкують так: слово повернути означає отримати назад те, що забране, відняте; відновити те, що вже було. То ж хіба можна «повернути» владу нашому народові, який ні при Ленінові, ні при Сталінові, ні при Брежневі, ні при іншому партійному вождеві її не мав і зараз не має? Якась логіка абсурду — та й годі…

Вигадка КПУ про те, що народ буцімто мав владу, заставляє нас вже вкотре пригадати події, які почалися у 1917 році. Тоді, глупої осінньої ночі, аби за будь-яку ціну випередити проведення всеросійських виборів до перших після царизму загальнодержавних Установчих зборів, озброєні більшовики на чолі із замашкарованим у перуку, хустку і незвичне, якоїсь тітки  пальто Леніним, перехопили владу.  Коли ж все-таки ці вибори відбулися і більшовицький елемент, як нетутешній, підтриманий генштабом воюючої із Росією Німеччини, зазнав провалу, ленінська ватага Установчі збори розігнала. Найпершим завданням у Леніна було: захопивши владу у Росії, вивести її із антигерманського блоку держав — Антанти, і в такий спосіб врятувати від поразки у світовій війні імперську Німеччину. А далі наступні задачі: «превратить империалистическую войну в гражданскую», використати Росію як головну рушійну силу в «мировой  пролетарской революции» і як сировинну базу «для всего мирового хозяйства». Ці «заповіти Ілліча», окрім «мировой революции», збулися. Життя народу за більшовицької хунти у 20-30-х роках — то суцільні репресії, голодомори, рабська праця на колгоспщині, на будівництві заводів, каналів, на добуванні «для мирового хозяйства сырья». Люди боялись більшовиків як монстра. Злидні були безпросвітні. Від снігу до снігу ходили босі, а взимку в онучах, оскільки, за німецько-радянськими «пактами», СРСР шкірсировину відправляв у Німеччину, де шили взуття солдатам вермахту. Народні антибільшовицькі повстання влада жорстоко придушувала, застосовуючи отруйні гази, авіацію, вдаючись навіть до розстрілів жінок і дітей як заручників. В СРСР, задля безпеки правлячої партії-хунти, було умертвлено сотні тисяч офіцерів і курсантів старої армії, творчої, включаючи навіть українських кобзарів, інтелігенції, священників, було висаджено у повітря тисячі храмів… СРСР ряснів концтаборами. Колгоспне кріпосництво і концтабірне рабство — то основні виробничі сили казармового, марксистсько-ленінського соціалізму. Тоді по всій країні абревіатуру ВКП(б) народ читав як «Второе Крепостное Право большевиков». Цю назву партія мусіла поміняти на КПСС. Але лише назву.  

Отже, про «власть народа» у «Радянському» Союзі довоєнних років — годі й казати! Повертати  її — то нехай Бог нас милує! Епіграфом довоєнної «радянської» епохи можуть бути сказані 1924 року російським письменником Іваном Буніним слова про Леніна: «Выродок, нравственный идиот от рождения, Ленин явил миру как раз в самый разгар своей деятельности нечто чудовищное, потрясающее, он разорил величайшую в мире страну и убил несколько миллионов человек — и все-таки мир настолько сошел с ума, что среди бела дня спорят, благодетель он человечества или нет?» 

В результаті «мудрої» зовнішньої і внутрішньої політики ВКП(б)  втрати СРСР у цій війні  такі (дані на 1998 рік): загинуло  6 885 000 осіб, пропало без вісті і потрапило у полон — 4 559 000. Разом — 11 944 000. У загальній кількості СРСР втратив 26 600 000 осіб. За точнішими підрахунками загинуло 29.592.749 осіб, у т.ч. 13,7 мільйона мирного населення. За роки війни зруйновано в СРСР 1710 міст, 70 000 сільських населених пунктів. 32 000 заводів і фабрик, 98 000 колгоспів та 2890 МТС. Загальна вартість розрухи — 128 мільярдів  доларів.

Отака наша «славна історія», отакі «славні діла» ВКП(б).  Тут скільки не «переписуй історію» — горе меншим не стане.