Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Моя дорога КанадаУ багатьох казках існують казкові засоби для відмикання замків — чи то заповідне слово, чи якась там «розрив трава» — одним словом, замки з послужливим клацанням тут — таки і відчиняться, а рипучі металеві або й камінні двері покірно запрошують увійти. І у мене, в цілком реальному житті, а не у якійсь там вигадці, завівся свій секрет долання перешкод, правда, замки його не дуже — то й бояться, хіба що на людей певної категорії він діє безвідмовно. І ця категорія називається «українці». У телефонній слухавці щебече російською мовою жіночий голосок. Мені пропонують на вигідних умовах підключення до інтернету. Я мовчки слухаю привабливе щебетання, а потім кажу: - Ви пробачте мені, але я народився і виріс в Канаді, тому із сказаного вами я мало що зрозумів. Чи не могли б ви повторити все українською мовою? Я майже фізично відчуваю у голосі щебетухи нотки надзвичайної поваги до мене і Канади, хоч в Канаді я зроду — віку не бував, і знаю лише, що вона знаходиться на півночі американського континенту, і що там живе велика громада українських емігрантів. І милий голосок повторює мені рекламну спокусу чистою українською мовою. Я роблю подібну містифікацію не вперше. Спочатку мені було ніяково так дурити своїх співвітчизників, але від досить частого вжитку власної «розрив — трави» я призвичаївся і, навіть дозволяю собі часом для колориту вставляти одне — друге англійське слово: «sorry» або і «thank you». Діє. І що дивно, я вже й сам починаю почуватись таким собі «канадійцем». Тим часом я почав вдаватись до національної мімікрії не лише у телефонних розмовах. - Как записать вашу фамилию? — питає мене довготелесий сільський юнак в українській міліцейській формі біля вікна перепусток у відділку міліції по Московській,30 Печерського району Києва. Російська вимова українського селюка , напевно, така, як моя канадська. Я намагаюсь зробити заклопотаний вигляд і майже присоромлено додаю про нещастя бути неповноцінним українцем з Канади.. Ми гарно порозумілись українською, але підіймаючись сходами на другий поверх, я обертаюсь і кажу: - Пане сержанте, я вибачаюсь, але в Канаді я був, так, як і ви. Скажіть, ваше село вже повністю перейшло на російську? Мені зі сходів не видко, чи хлопець почервонів. - У нас нє запріщіца гаворіть па- русскі. Завершивши свої справи, я повертаюсь на перший поверх до вихіду через турникет. Довготелесий сержант чомусь ніяково усміхаючись, наче вибачаючись за нашу недавню «канадську історію», запитує українською,чи я гарно залагодив свої справи. Я дякую за турботу і додаю: - Пане сержанте, у одній з п’єс Марка Кропивницького хтось з персонажів говорить: «Ви гарно говорите по — московському, тільки по — нашому «гекаєте». До зустрічі в моїй дорогій Канаді! «Welcoме!» Олесь Маркович |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |