Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Моя дорога Канада

У  багатьох казках  існують  казкові засоби для     відмикання замків — чи то заповідне  слово, чи якась там «розрив трава» — одним  словом,  замки з  послужливим клацанням тут — таки і відчиняться, а рипучі  металеві або й камінні двері  покірно  запрошують увійти. І  у мене, в цілком реальному житті, а не у якійсь там вигадці, завівся  свій секрет долання перешкод, правда,  замки його не  дуже — то й бояться,  хіба що на людей  певної категорії він  діє безвідмовно. І ця категорія називається «українці».

У телефонній слухавці щебече  російською мовою жіночий голосок. Мені пропонують на вигідних умовах  підключення до інтернету. Я мовчки слухаю привабливе щебетання, а потім кажу:

- Ви пробачте мені, але я народився і виріс в Канаді, тому із сказаного вами я мало що зрозумів. Чи не могли б ви  повторити все  українською мовою?

Я майже фізично відчуваю у голосі щебетухи  нотки  надзвичайної поваги до мене і Канади, хоч в Канаді я зроду — віку не бував, і знаю лише, що вона знаходиться на півночі американського континенту, і що там живе велика громада українських емігрантів.

І милий голосок  повторює мені  рекламну спокусу чистою українською мовою.

Я  роблю подібну містифікацію не вперше. Спочатку мені було ніяково так  дурити своїх співвітчизників, але  від досить частого вжитку  власної  «розрив — трави» я призвичаївся і, навіть дозволяю собі часом  для колориту вставляти  одне — друге англійське слово: «sorry»  або і «thank you».

 Діє.

 І що дивно, я вже й сам починаю  почуватись таким собі «канадійцем».

   Тим часом я почав вдаватись до національної мімікрії не лише у телефонних розмовах.

- Как записать вашу фамилию? — питає мене довготелесий сільський юнак  в українській  міліцейській формі  біля  вікна  перепусток у  відділку міліції по Московській,30 Печерського району Києва. Російська  вимова  українського селюка , напевно, така, як моя канадська. Я намагаюсь зробити заклопотаний вигляд і майже  присоромлено додаю  про нещастя бути  неповноцінним українцем з Канади.. Ми гарно порозумілись українською, але підіймаючись сходами на другий поверх, я обертаюсь і кажу:

- Пане сержанте, я вибачаюсь, але  в Канаді  я був, так, як і  ви.

 Скажіть,  ваше село  вже повністю перейшло на російську?

  Мені зі сходів не видко, чи  хлопець почервонів.

- У нас нє запріщіца гаворіть па- русскі.

Завершивши свої справи, я повертаюсь  на перший поверх до вихіду через турникет.

Довготелесий сержант чомусь ніяково усміхаючись, наче вибачаючись за нашу недавню «канадську історію», запитує  українською,чи  я гарно залагодив свої справи.

Я дякую  за турботу і додаю:

- Пане сержанте, у одній з п’єс Марка Кропивницького хтось з персонажів говорить: «Ви гарно говорите по — московському, тільки по — нашому «гекаєте».

 До зустрічі в моїй дорогій Канаді!

«Welcoме!»

Олесь Маркович
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com