Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Автохтонність українців незаперечна

Автохтонність українців є тим наріжним каменем в дослідженні власної історії, культури, духовності, встановивши який можна вибудувати міцний фундамент і звести непохитні мури самобутньої історії, культури, держави — України.

Літописець Нестор чітко розмежовував відомі йому племена й народи як ті, що були близькі йому за культурою, місцем і способом життя, такі як «русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола, ліб»; та віддалені від них, як от: англійці та ті, які хоч і жили близько, але часто були ворожі і незрозумілі українцям доби Нестора. В початковій частині літопису Нестор нараховує більше 30 народів, знаних на Русі. Ця частина оповідей здебільше спирається на оповіді Святого письма та подальші відомості про розподіл Землі між синами біблійного Ноя, вавілонське стовпотворіння, які Нестор узяв в основному зі слов’яно-руського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола, дещо додавши, а дещо скоротивши. На мапах Європи кінця ХІІІ століття, поданих Є.Махновцем в додатках до «Літопису руського», видно межі Київської держави від півночі, вище Невського озера,  аж до Чорного моря на півдні, а також на заході, що доходили майже до Кракова, а на сході аж далі міст Суздаля і Мурома. Слід зауважити, що після Нестора всі, хто писав про життя українців та їх сусідів, не ототожнювали ті народи з власне українцями або племенами, які були автохтонами в Україні.

В пізніші часи ідея атохтонності українців помітно проглядається в середньовічній українській літературі, філософських роботах Києво-Могилянської академії, в державницькій діяльності Богдана Хмельницького, козацьких літописах, творах арабських і західно­європейських мандрівників. В цих роботах українці вже вирізняються як окремішній народ, відмінний своїми звичаями, поведінкою, мовою  та культурою і філософією життя від близьких слов’ян­ських народів — поляків, білорусів, росіян.

 Історики одностайно визнають автохтонність українців у межах нинішнього їхнього розселення в сучасній Україні. Суперечки розпочинаються з часу датування першої людності на теренах України та, власне, хто жив і правив тоді цією землею. Адже історичних згадок про той великий і складний період є небагато, або й зовсім їх не маємо.

Важливою умовою формування стародавнього українського суспільства були природно-екологічні можливості, що сприяли об’єднанню усіх українських земель в одне ціле, хоч і з добре розвиненими регіональними центрами. Сформованість і  розвиненість стародавньої родини породили на своїй прадавній землі український етнос та його державність, що ніколи не переривали свого існування, аж до наших днів, хоч і доводилося в різні історичні епохи зазнавати видозмін, занепаду і піднесення. 

Перші писемні згадки, які визнають і «академісти», і «аматори», — це  оповіді Геродота про кіммерійців, скі­фів та інші народи і племена, про що, як відомо, написано більше 2500 років до н.е. Скитією Геродот називав дуже багато земель на півдні, півночі, сході і заході від Чорного моря. Безперечно, погодитись з думкою деяких дослідників, що це було величезне розселення української людності, не можна. Скіфія або Скіфська держава складалася із багатьох споріднених в першу чергу територією народів, які в процесі тривалого співпроживання вступали у військові, торговельні, господарські й родинні зв’язки, створюючи таким чином нову субкультуру, в основі якої домінуючими були етноси, що жили на території сучасної України найдавніше.

Основними носіями цієї субкультури були носії автохтонної етнокультури, оскільки саме вони чисельно становили здебільше переважаючий етнос. Затим, сюди входили малі етноси та ті, які мігрували з інших земель. У процесі цієї конвергенції територіальної людності витворювався новий тип етносу, в основі якого домінувала субстанція автохтонного населення.

Отже, можна гадати, Скіфія мала, так би мовити, федеративний устрій, за якого кожне плем’я мало свою автономію з певними правами й обов’язками. Це стає особливо помітним у війні перського царя Дарія зі скіфами, у способах її ведення. Пильне прочитання Геродотових оповідей, особливо тих, які відображають життя скіфів на теренах України, спонукає нас до твердження, що в багатьох випадках їхнє життя, звичаї, традиції нагадують життя українців, відоме нам за пізнішими літописними, археологічними, лінгвістичними, культурними, мистецькими джерелами та ретроспекцією менталітету сучасних українців у минуле до витоків його формування.

Проте найбільш відомі з історичних джерел землі, які і нині є у складі України, відомі нам під назвою Скіфія. Хто ж населяв ці землі? За даними фахівців різних наук, це були люди з досить високою духовною і матеріальною культурою. Так, один із сучасних істориків Сергій Наливайко у своїй монографії нараховує до двадцяти народів, які мали свої самоназви, або ті назви, які їм дали тогочасні автори стародавніх джерел, або ж названі так сучасними дослідниками. Ось далеко не повний їх перелік: калліпіди, алізопи, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочовики, царські скіфи. Відомі й інші — ахати, катіари, траспії, паралати та ін. У сучасних українців це можна спостерігати у вигляді стійких психологічних утворень — т.зв. архетипів пам’яті, темпераменту, поведінки, побуту, народних мистецтв і фольклору, мови, що виявляються у міжособистісному ставленні, й особливо ставленні до сім’ї, Вітчизни, роду і народу, мови, у вихованні дітей, побуті і праці. Інший дослідник — Анатолій Кифішин, відомий тим, що зробив вдалу спробу розшифрування наскельних написів Кам’яної могили, вказує на те, що з поміж багатьох написів «зображення центрального епізоду шумерської. «Пісні про  Гільгімеша», виявлені на двох місцевих горщиках з поховань між «Кам’яною могилою» та Дніпром, було створено після делегації з  Шари, на межі ХХІІІ — ХХІІ століть до н.е. Отже, письменна історія України розпочинається не з  греко-скіфської доби, а набагато раніше — з доби Аратти — Трипілля, принаймі з 4250 року до н.е. І найдавнішою історичною хронікою України (а може і цілого світу) слід вважати віднині не «Повість временних літ» Нестора літописця, чи історію Геродота, а аратто-протошумерські написи з Кам’яної Могили на річці Молочній».

Як бачимо, в прадавні часи на Землі України жило багато племен і народів, кожен з яких залишив нам у спадок свою частку неповторної матеріальної, духовної, психофізичної, антропологічної, мистецької, педагогічної та ін. культури. Щодо останньої, то ми маємо вкрай мало відомостей про те, як виховували дітей у сім’ї в різні періоди розвитку українського народу. В найширшому розумінні, україн­ським народом ми називаємо представників усіх етносів, які мешкали на землях України й асимілювались тут в цілісність, відому під назвою українці.

Для ретроспекції історії української сімейної культури періодів її формування треба застосувати теорію конвергенції.

До теорії конвергенції чи не вперше в суспільних науках звертався відомий німецький психолог Вільгельм Штерн (1871—1938) для аналізу важливих факторів, які беруть участь у вихованні особистості. Такими факторами він вважав біологічну спадковість та соціальне середовище, в якому відбувається процес психічного розвитку дитини.

Основою теорії конвергенції  в аналізі суспільного життя людства є ідея зближення  культур народів як результату довготривалого спільного проживання на одній території та різноманітної господарської, торговельно-економічної, військової, родинно-сімейної та інших видів і форм  діяльності, які завжди є міцним підґрунтям інтегративних суспільно-історичних процесів. 

Десь у 50-х роках ХХ ст. теорію конвергенції почали активно застосовувати для аналізу соціально-економічних процесів та суспільно-політичного розвитку різних країн світу (П.Сорокін, У.Ростоу, Дж.К.Гелбрейт (США), Р.Арон (Франція), Я.Тінбенгерн (Нідерланди), Д.Шельський та О. Флехтхайм (ФРН).  Андрій Сахаров наприкінці 60-х років доходив думки, що зближення капіталізму і соціалізму неминуче будуть супроводжуватися процесами демократизації  та демілітаризації, які породжують соціальний і науково-технічний прогрес, оскільки всі інші шляхи ведуть до загибелі людства.

Виходячи із теорій конвергенції можна ретроспективно піддати скрупульозному аналізу етногенез української сім’ї на відомих прикладах розселення етносів в межах території сучасної України. Такий аналіз забезпечує теоретичне й методологічне обґрунтування ідеї автохтонності української сім’ї. Іншим онтогенетичним аспектом дослідження етногенезу української сім’ї є порівняльне мовознавство. На його основі виразно простежується місце української мови в індоєвропейській системі мов та у вужчому контексті слов’янських мов, у тому числі мов східних слов’ян, зокрема, української мови. Важливим джерелом вивчення етногенезу української сім’ї є археологічні дослідження географії і типології поселень, жител і знарядь праці, інших предметів матеріальної культури, що вказують на ознаки їх певної спорідненості.

Багато доказів на користь автохтонності українців, їх автентичності наводить археолог Всеволод Мойсеєнко у дослідженні «Хрест із Півмісяцем», в якому він стверджує, що традиційно українські символи, які трансформуються через Хрест, Півмісяць, Сонце, стали прообразом жінки-рожаниці (Матері) та перейшли з небосхилу на найсвятіше — хліб, що є символом українців-землеробів. Численні символи (рослинний декор, Хрест, горизонтальний півмісяць, решітка, дерево і т.ін.) переконують нас в тому, що між ними існує тісний образно-мистецький та змістовно-духовний зв’язок, який не може бути випадковим, а є утворенням тисячолітньої культури.

Незважаючи на те, що на землях України упродовж усієї її історії тисячоліть перемішувалися сотні народів з різним рівнем матеріальної і духовної  культури та антропологічних характеристик, одначе за біогенетичними законами у процесі конвергенції виживає сильніший об’єкт, акумулюючи в собі якості інших. Тобто, можна припускати, що сучасні українці з найдавніших часів господарювали на своїх землях в тій чи іншій ролі господаря чи гнобленого іншим етносом. Тому й не дивно, що на українських землях, на одних і тих же місцях жили народи з різними назвами. Очевидно, що іноді назви сильніших народів, племінно-родових об’єднань переносилися і на корінне населення, автохтонів. Мабуть, саме тому в період проживання скіфів на території України уся земля називалася Скуфією, а населення — скіфами. Проте, лише царських скіфів можна визнати за істинних іраноскіфів, тоді як усі інші є конгломератом народів, що перебували в стадії конвергенції, тобто всебічного зближення, певної асиміляції, в результаті якої місцеве населення засвоювало елементи прогресивної культури та передавало чужинцям, які ставали своїми, власну автохтонну культуру, здебільше землеробську.

У багатьох джерелах з вітчизняної історії її дослідники наголошують на тому, що українці є автохтонними на своїй землі, а далі, як правило, розглядаючи складові періоди історії народу, непомітно розмивають цю автохтонність майже до повного її знищення. Серед багатьох знаних істориків як минулого, так і сучасності місце слов’янам, а за тим українцям відводиться десь між Віслою і Подніпров’ям. Звичайно, що найбільшою і найщільнішою є осілість племен, які склали кістяк українського етносу. Але одразу й зауважимо, що цей кістяк етносу мав свою динаміку, мобільність у освоєнні різними способами (завоювання, заселення та ін.) нових земель з більшою чи меншою напругою в різні боки. Очевидно, саме тому можна ідентифікувати деякі археологічні знахідки як однорідну культуру етносів, що свідчить про їх тривале перебування на цих теренах. Але вся біда в тім, що таких археологічних знахідок для безапеляційного ствердження про приналежність їх до певного етносу завжди не вистачає. Тим паче, коли йдеться про тисячоліття.

Проте «ніщо не зникає безслідно. Протягом останніх 5 тис. років на українських теренах у різний час розвивалося не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури. Немає сумніву, що культурні надбання сотень стародавніх народів, які мешкали на українських землях, стали складовою частиною нашої української культурної спадщини. Але це не значить, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями». Безперечно, що заперечувати ці культури є наукове невігластво. Вони були в минулому, їх успішно поглинули аборигени, які взяли все варте для свого суспільно-історичного та культурного розвитку, а людський субстрат асимілювали. В процесі цієї конвергенції якась частина увійшла в генофонд українців, інша — очевидно менша — пішла в світи і розчинилась в генофонді інших народів. В цих непростих міжетнічних процесах українська сім’я, «український» ген виявився сильнішим.

Історик Віктор Петров стверджує, що «немає сумнівів, уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури Українського народу як народу хліборобського. Від трипільської культури і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо.

В тих самих кліматичних, ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів Трипілля, так і досі жінка підмазує хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнки на прясельцях». І далі В.Петров продовжує, резюмуючи, що «коли ми кажемо, що ми є автохтонами на нашій землі, що ми живемо на ній не від VI ст. по Різдві, а ще від неоліту, від ІІІ тисячоліття перед Різдвом, ми повинні, кажучи це, зважити, що між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступенів розвитку, оформлюваного в проявах різних, часто протилежних тенденцій розвитку і одночасно пережитих криз».

 Досліджуючи життя походження й історії України та українського народу, відомий вчений українського походження — сходознавець, академік АН України Омелян Пріцак твердить, що «Територія України в давнину була заселена іранцями. Назви наших основних річок, Дніпро, Дністер, Дунай, Дон — то все іранські. Очевидно, що вивчення культури скіфів, сарматів, аланів і т.д. дуже важливе для нас, якщо вдумаємось в те наше давнє минуле. Бо ті іранці, котрі колись тут мешкали, вони не випарувалися, а їх нащадки й сьогодні живуть на цій території. Тільки говорять українською мовою. Багато елементів нашої культури походять з того часу.  Їх треба досліджувати».

Питання етногенезу української сім’ї сьогодні набуває особливо важливого значення, оскільки усі попередні дискусії і їх теоретичні висновки зводилися до того, що, власне, українців як етнос стали помічати тільки десь із 13-14 ст. н.е., тоді як самобутній народ помічений на європейських просторах із більш давнього часу. Як твердить відомий український вчений М.Ю.Брайчевський: «Одна з основних помилок досьогоднішніх студій у галузі слов’янської етнології полягає в тому, що проблема ставиться як етногенез слов’ян взагалі, а це означає втрату конкретності поняття. Такого народу — «слов’яни» — не існує в природі; існують (або існували) конкретні слов’янські народи: Стародавня Русь, росіяни, українці, білоруси, болгари, поляки, чехи, словаки, морави, серби, хорвати, словенці, македонці, кашуби та ін. Говорити серйозно про виникнення того, що реально не існувало, не можна. Тому не може бути і проблеми етногенезу слов’ян, а може і повинна бути проблема етногенезу слов’янських народів — русі, українців, поляків, болгар і т.д., причому процес формування кожного з цих народів міг і повинен був мати своєрідний характер, а може і різні шляхи розвитку». Автохтонність українців підтверджують і дослідження Степана Наливайка [7], Сергія Наливайка [6], Г. Василенка, В. Довженка, В Чмихова, В. Барана, М. Грушевського, С. Сегеди, Н. Б. Бурди, М. Відейка та ін.

У цих роботах, умовно кажучи, на молекулярному рівні йдеться про етнокультурні особливості населення стародавньої України, його антропологію, мову, вірування, побутову культуру, виробництво, суспільний устрій і т. ін. Основною структурною одиницею організації життя і розвитку населення, яке жило на землях України, без сумніву була сім’я, щонайменше у двох її формах — полігамній та моногамній. Незважаючи на полярність форм її існування, вона у кожній з них виконувала основні свої функції — репродуктивну та етнозберігаючу. Вважаємо, що саме завдяки сім’ї відбувалася етноконсолідація української родини, українців як окремого етносу, а суспільна конвергенція посилювала й активізувала міжетнічні процеси усього населення тогочасних українських земель. Якщо поглянути на мапи розселення давніх народів на Україні, то можна легко собі уявити межі їх щільного проживання. Між ними майже немає великих відстаней, що сприяло зближенню в стародавні часи міжплемінних процесів, а пізніше, з утворенням етносів, міжетнічних. Таким чином, в довготривалому процесі суспільно-історичної конвергенції завдяки сім’ї в різних її формах утворювався український етнос, а за тим народ, нація, держава.

Віктор Постовий, канд. пед. наук, професор (м.Київ)
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com