ЙОМУ ПОКЛОНЯЛИСЯ ЗДАВНА

Знаєте, що було в світі, коли не було й самого світу? Якщо вірити стародавній сербській пісні, то два дуби. Корінням вони цупко трималися за твань, з якої згодом утворилися Земля і Небо. Дерево як первина усього сущого — це найдавніший образ, поширений майже серед усіх народів нашої планети, символ єдності Всесвіту, в закони якого органічно вписана людина.

 За такими уявленнями — велика мудрість. Бо на нашій планеті шлях життю й справді прокладали рослини, наснаживши її атмосферу киснем; це завдяки органічним речовинам, що їх вони виробляють у процесі фотосинтезу — засвоєння сонячного проміння,- стало можливе існування тварин, зокрема й людини.

“Виростив Господь Бог із землі всіляке дерево, приємне з вигляду й добре для їжі, й дерево життя посеред Раю», — написано у Святому Письмі. З-під його коріння витікали чотири річки, розносячи життєву енергію на чотири боки світу. Дерево життя — неодмінний компонент узорів, які творили українські жінки. Є такий народ — гагаузи, про походження яких існує багато гіпотез. Перебуваючи на Одещині в селищі, де вони живуть компактно, я попросила тамтешніх молодиць показати свої вишивки. Побачивши там той самий символ — Дерево життя з джерельцем, яке з-під нього вибігає, я схилилася до версії: якщо гагаузи й не слов’яни, то прожили досить довго поряд з нашими далекими пращурами, щоб створити спільну культуру.

 Цей символ часто трапляється на кераміці трипільської культури, пишно розквітлої в V-ІІІ тисячоліттях до нової ери.

В тому, що дерево з його коренем у землі, а стовбуром і кроною на поверхні, втілює структуру Космосу, ідею вічного оновлення світу, а також поєднує минуле, теперішнє й майбутнє, земляни не сумнівалися. Але розходилися в думках, що то було за дерево. Германські племена шанували липу; у давніх греків деревом Аполлона — бога Сонця й покровителя мистецтв — був лавр: у індусів за центр Всесвіту мали фігове дерево, під яким грав на флейті бог Крішна; у скандинавів містичний Іґґдрасиль уявляли у вигляді ясеня, з деревини якого були витесані найперші люди; нинішні канадці на своєму гербі мають кленовий листок…

А в слов’янському світі уповноваженим представником від зеленого царства був дуб — дерево срібноголового й золотовусого бога грому Перуна. Саме з його коріння, за уявленнями наших далеких пращурів, витікали оті самі чотири життєдайні джерела, що відбилося в слові, яким ми й досі послуговуємося, — четвер. Перунів день.

Пам’ятаєте пушкінське «край Лукомор’я дуб зелений» — той, навколо стовбура якого ходив учений кіт, а на гілках гойдалася русалка?

А наші русалки (їх ще називають купавками, водяницями, лоскоталками), знову ж таки, — це не панночки з риб’ячим хвостом, як у інших європейських народів: вони ніжками ступають по землі й з вигляду можуть нічим не відрізнятися від звичайних дівчат, як це описано в повісті Миколи Гоголя «Майська ніч, або Утоплениця». Русалками ж стали через те, що потрапили на той світ нехрещеними, або наклали на себе руки, або ж їх поховали в неналежному місці — на роздоріжжі чи в лісі. До Зеленої неділі — Тройці — сидять вони по водяних хатках, підпорядковані своїй зверхниці, а тоді на тиждень вириваються на волю, щоб поводити танки, погойдатися на дубовому гіллі та порозпускати пряжу в господинь, які лягають спати, не помолившись. Їхні ігри, їхні дійства сповнені прихованого значення: адже городи засаджено й молоді сходи потребують поливу. Начаклують русалки дощі, набавляться — тож хай знов забираються у своє потойбіччя, бо природа цих істот подвійна, можуть і лиха накоїти. П’ятирічною дівчинкою я бачила, як проганяли русалок у селі Любечанинів, що під старовинним містом Остром на Чернігівщині: старші люди з дубовим гіллям у руках йшли на кладовище й співали ритуальні пісні зі «згуками», за ними дріботіли дітлахи, а на відстані, підсміюючись з таких дивацтв, ішла молодь, й, попри комсомольський скепсис, було їй страшенно цікаво.

У наших широтах дуб ніщо не перевершує могутністю. А як довго живе!

1871 року на острові Хортиця зрубали дуб, вік якого — так твердять історики — сягав двох тисяч років: дружини київських князів відпочивали у його затінку. Наш Запорозький дуб, що в селищі Верхня Хортиця, порівняно молодий: йому тільки понад вісімсот років. Ще ростиме й ростиме, хоча й тепер він справляє враження: стовбур — понад шість метрів у діаметрі, висота — тридцять шість метрів, обсяг крони — сорок три метри, й кожна з основних гілок сама по собі може бути великим деревом. Той же дуб, про який писав Олександр Пушкін у поемі «Руслан і Людмила», можна побачити в колишньому маєтку Ганнібалів — селі Сугда біля Санкт-Петербурга, й налічується йому років десь так із сімсот. Пращур великого російського поета — «арап Петра Великого» — колись ходив біля нього.

А один із найстаріших дубів у Європі — Стельмузький — росте у Литві, йому півтори тисячі років.

Кілька зелених велетнів в Україні пов’язано з іменами Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки. А найбільше — Тараса Шевченка. Дуб, під яким наш Кобзар бесідував із селянами, вам покажуть і на Звенигородщині, і в селі Мар’янське на Полтавщині, і в Березовій Рудці біля Пирятина…

І колись давно, дуже давно ріс собі зелений богатир у мальовничому урочищі, біля якого виникло місто, назване Стародубом. Вмирав він, мабуть, природною смертю, бо на міському гербі бачимо, що половина дерева зелена, а половина всохла.

Місто Стародуб відоме тим, що 1908 року тут зібралися 350 нащадків славного гетьмана Павла Полуботка, який не побоявся кинути в очі всемогутньому Петрові І правду про його лиходійства, за що був ув’язнений в Петропавлівській фортеці, де й помер 29 грудня 1724 року. Після наради послано до Лондона 25 представників з вимогою виплатити відсотки з 200 000 золотих монет, які цей історичний діяч поклав до Банку Ост-Індської компанії. У заповіті нібито зазначено, що 80% скарбу належало повернути Україні, коли вона стане вільною, а 20% — правонаступникам. Того ж року російському консульству в Лондоні дано офіційні повноваження розслідувати цю справу. Мабуть, якісь підстави для легенди про золото Полуботка були, бо 1950 року скарб спробувала пошукати Іноземна юридична колегія СРСР. Та 5 січня 1968 року укладено угоду, згідно з якою уряди двох країн домовилися не пред’являти один одному фінансових чи майнових претензій ні від імені держав, ні від імені юридичних чи фізичних осіб. Чинність домовленості поширено на більш ранній час, про що підписано угоду в липні 1986 року за участю міністра іноземних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе. Це означає, що метушню, зчинену з подачі Володимира Яворівського та Романа Іваничука навколо золота Полуботка за часів так званого романтичного періоду нашої державності, можна вважати за піар-акцію, спричинену необізнаністю депутатів з реальною ситуацією.

Але повернімося до геральдики. На гербі Миколаєва, районного центру  на Львівщині, зображено викорчуваного дуба — з голубом на верхівці та сокирою поряд. Це ж дерево під трираменним патріаршим хрестом бачимо на гербі міста Хоростків Гусятинського району Тернопільської області.Дубове листя з символічним зображенням жолудів є на гербі села Білобожниця Чортківського району Тернопільської області й міста Дубно, а в правому кутку щита значиться, знову ж таки, хрест, і це не випадково.

Світло на таку ситуацію проливає апокрифічне Євангелье від Никодима, написане, на відміну від інших апокрифів, цієї белетристики періоду раннього християнства, досить пізно — в 11-У столітті. Як відомо,  окрім дерева життя, в раю було ще й дерево пізнання добра і зла. Спожитий всупереч забороні плід прирік людину на існування у світі, сповненому протиріч, і в кінцевому підсумку на смерть. А далі, якщо вірити Євангелію від Никодима, списки з якого у різних варіантах були поширені в V столітті на території Палестини, події розвивалися так.

Коли Адам помер, то Єва посадила на його могилі гілку від дерева пізнання, й та пустила корені. Росла тисячоліттями, аж доки цар Соломон спробував використати деревину для побудови храму, однак стовбур виявився заважкий. Згідно з іншою версією, обидва дерева — життя і пізнання — зрослися в раю, й Адамів син на ім’я Сіф, діставши від архангела Гавриїла три зернини від цього «гібриду», поклав їх до рота батька в годину його смерті (за іншою легендою, на голову вже мертвого Адама поклали гілку або вінок). Так чи інакше, а на могилі виросло дерево, яке чекало своєї місії до Соломонових часів, а тоді зроблено спробу витесати з нього храмові стовпи. Проте цей матеріал не піддався сокирі, його викинули до водосховища, звідти він потрапив у річку Кедрон й врешті був знайдений під час будівництва басейну для обмивання жертовних тварин. Згодом із цих брусів зроблено хрест, на якому розіп’ято Ісуса Христа: отак через низку нібито випадкових збігів дерево, плід якого спокусив людину, виявилося причетним до її спасіння. За словами Іоанна Дамаскіна, «…як через дерево ввійшла у світ смерть, так і через дерево повинні даруватися нам життя і воскресіння». Гора Голгофа виросла на Адамовій могилі.

У християнській іконографії хрест часто символізує дерево життя, яке проростає у вигляді тризуба. Цей сюжет особливо усталився у вірменських віруваннях.

У германо-скандинавській міфології мешканці Валгалли — освітленого блиском мечів раю для героїв — втішаються медовим молоком кози Гейдрун, вона ж поповнює його запаси, поїдаючи листя дуба, що відростає на кінчиках рогів оленя Ейктюмира.

 На гербі села Білки Іршавського району Закарпатської області є дві зелені гілки — виноградна й дубова.

 І завершимо наше невеличке дослідження чарівною легендою, яка свідчить про те, що й інші європейські народи не були байдужі до могутнього дуба.

Як розповідає  давньогрецький міф, у одному з селищ Фрігії жила бідна, зате доброчесна подружня пара Філемон і Бавкіда. Боги Зевс і Гермес, бажаючи випробувати людську доброту, прикинулися мандрівниками й попросили притулку. Та ніхто в селищі не впустив їх у свій дім й не поділився їжею, окрім Філемона і Бавкіди. За це олімпійці тяжко покарали бездушних городян, затопивши їхні житла, натомість убога хижка добросердих чоловіка й жінки перетворилася на розкішний храм, де вони стали жерцями. Ці праведники жили довго, померли в один день й одразу проросли деревами, що сплелися корінням: Бавкіда стала липою, а Філемон дубом.

Наталія Околітенко