Цей Тиск не припинявся ніколи

(Початок у попередньому номері газети)

1899 рік. Заборона української мови на Археологічному з’їзді в Києві.

 13 листопада 1901 року. Виступ львівських студентів-українців з вимогою створити український університет.

20-21 серпня 1903 року.Наддніпрянцям не дозволили виступати українською мовою на святі з нагоди відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві.

1904–1905 роки.Російсько-японська війна. За імперсько-московські інтереси загинули десятки тисяч українців.

Вересень 1905 року.Російський уряд заявив «о несвоевременности» скасування Емського указу.

24 листопада 1905 року.Набули чинності «временные правила о печати», що скасували закони 1876 і 1881 рр. та попередню цензуру. Але й тут старорежимний російський уряд не зважився на відкритий «благородний жест», який міг би свідчити про свідому, принципову відмову від вікової політики україноненависництва, національного гніту, асиміляції і насильств. Однак існували нерівні умови для російської і української преси. У «Тимчасових правилах про друк» для російських видань передбачався двотижневий термін реєстрації, а для українських — двомісячний час розгляду.

1905 рік. Іван Франко писав: «Українська сус­пільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності; українській суспільності прийдеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний роз­вій».

1907 рік.Царський уряд закрив українські газети «Наша Дума», «Рідний Край», «Воля», «Буг» та ін., конфісковано видану у роки революції 1905–1907 рр. українську літературу, заборонено функціонування катериноградської «Просвіти», розгорнуто репресії проти діячів української культури.

1908 рік.Указ Сенату Російської імперії про «шкідливість» національно-культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1908 — 1912 роки. «Клуб русских националистов», який діяв у Києві, виступав проти викладання у школах України українською мовою. У резолюції «По поводу проекта преподавания в школах Малороссии на «украинском языке» наголошено: «Россия может быть великой единой и неделимой только тогда, когда она будет спаяна одним цементом, цементом единого русскаго государственного языка. Мы смотрим на школу, как на государственное учреждение, вызванное быть проводником государственной идеи».

1909 рік. Закрито одеську «Просвіту». Заборонено виставляти дитячу оперу М. Лисенка «Коза-дереза», п’єсу Б.Володського «На бідного Макара», сконфісковано низку українських книжок.

20 січня 1910 року.Міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін наказав губернаторам не дозволяти створювати «инородческие» товариства, у тому числі українські і єврейські «независимо от преследуемых ими целей».

1910 рік. Київська і Харківська шкільні округи заборонили передплачувати в шкільні бібліотеки журнал «Наше Діло» і газету «Хлібороб». Директор гімназії в Лебедині на Харківщині заборонив учням говорити українською мовою. На краєвій виставці в Катеринославі заборонили кобзарям співати українські думи.

1911 рік.Заборонено відзначати 50-ту річницю смерті Тараса Шевченка, сконфісковано повні видання «Кобзаря».

1911 рік.Міністерство внутрішніх справ Росії подало у Сенат рапорт, у якому підкреслено, що «учреждение в Москве общества «Украинская Хата» не подлежит разрешению, как стремящагося к достижению узконациональных целей и потому угрожающаго общественному порядку и безопасности» Російської імперії.

1912 рік.Святійший Синод скасував дозвіл від 12 жовтня 1907 року на викладання у церковнопарафіяльних школах Поділля українською мовою.

1912 рік. Від імені Кременчуцької земельної управи член управи Болотов розіслав земельним агрономам наказ «изьять из употребления» всю літературу з агрономії українською мовою. У Миргороді (на Полтавщині) у хлоп’ячій гімназії повішено табличку, на якій написано: « В стенах гимназии строго воспрещается воспитанникам говорить на малорусской речи». Директор лебединської хлопчачої гімназії (на Харківщині) заборонив розмовляти по-українському не тільки в гімназії, а й вдома.

1912 рік.П. Струве закликав «русское прогрессивное общественное мнение енергично без всяких двухсмысленностей и поблажек, вступить в идейную борьбу з «украинством»; «преподавание на местном языке… значит, что «малорусская» или «белорусская» «нации» станут в такое же отношение к «великорусской», в каком чехи стоят к немцам или австрийские «украинцы» к полякам», тому треба вживати будь-яких заходів, щоб «интеллигентская украинская мысль» не впала на народний грунт і не запалила його українством, бо це «чревато величайшим и неслыханным расколом в русской нации», що суперечить здійсненню імперських поглядів про «триединый русский народ».

1914 рік. Царський режим заборонив святкувати 100річчя від дня народження Тараса Шевченка.

4 лютого 1914 року.Полтавський губернатор Богговут у таємному листі Міністрові внутрішніх справ Росії запропонував свої заходи-доповнення до всієї антиукраїнської системи, яка діяла в Російській імперії.

Серпень—Вересень 1914року. Польська адміністрація Галичини звинувачує українців у зраді, нібито вони таємно симпатизували й допомагали росіянам. Як наслідок, почато кампанію терору проти українського населення.

Вересень 1914 року.Арешт і страта відступаючими австрійцями та угорцями сотень українців без слідства й суду за підозрою в проросійських симпатіях (30 тис. галичан і буковинців було інтерновано в концтабори).

21 липня 1914 року. Указ імператора Миколи ІІ про заборону друкувати будь-що українською мовою. Закрито усі українські газети і журнали. Багатьох українських діячів вислано за межі України.

Серпень — Вересень 1914 року.В окупованих російською армією Галичині й Буковині заборонено друкувати книжки, газети й журнали українською мовою. 7 вересня 1914 року московська поліція опечатала редакцію «Діла» та інших пресових органів (крім москвофільських). Закрито усі школи, політичні, культурні, освітні та економічні організації й установи. Конфіскували й нищили українські книжки. Учителів приневолювали вчитися російської мови. Заборонили вживати українську мову в адміністрації, суді та взагалі у всіх громадських організаціях. Панівною релігією оголосили московське православ’я. Чимало українських суспільно-культурних діячів, греко-католицьких священиків вивезли до Росії, Сибіру.

1914–1917 роки. Україна втягнута Росією в злочинну Першу імперіалістичну війну, яка знекровила націю, — в її полум’ї згоріло життя мільйонів українців. Велика кількість українців віддала життя за чужі — московські імперські інтереси. Із загальної кількості російської армії (близько 9 млн.) українців було десь 40%, у тому числі офіцерів майже половина. На чорноморському флоті українці становили 65%.

Квітень 1915 року. Початок наступу німецькоавстрійських військ на Галицькому фронті. Відступаючи, російські війська примусово вивозили українців-галичан на територію Російської імперії, а села палили, щоб залишити ворогові пустелю.

1915–1916 роки.Видатний учений-геохімік, мінералог, біолог, хімік-неорганік, великий філософ, творець знаменитого вчення про ноосферу, український геній В.І. Вернадський написав у Шишаках на Полтавщині статтю “Українське питання та російське суспільство», яка не була опублікована за життя автора. У розпал імперськошовіністичного чаду доби Першої світової війни великий син України і Росії В. І. Вернадський аргументовано і всебічно розвінчав покриті мохом московські шовіністичні догми: зокрема концепції “спільної нашої історії» та єдиного слов’янського (читай — російського!) народу. Іноді говорять і про єдину православну слов’янську цивілізацію, інтегральною частиною якої — зовсім не цивілізації європейської! — була, є і будеУкраїна. Все це регулярно, наполегливо і нахабно нав’язується нам прокремлівськими ЗМІ. Думки, які висловлює в своїй статті В. І. Вернадський, — краща протиотрута від подібної брехні. Геніальний вчений підкреслює: сутність українського питання полягає в тому, що українська (малоруська) народність виробилася у визначено окреслену етнографічну індивідуальність із національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких родичів (поляків, росіян та інших — В. Л.) повернути її в простий етнографічний матеріал для посилення пануючої народності залишаються безуспішними. Національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних від­мінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, які зв’язують Україну з Західною Європою, і устроєм народного життя, який історично склався, пройнятим духом демократизму.