Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ХТО ТАКІ ШИФРУВАЛЬНИКИ?

У Вікіпедії записано, що радисти-шифрувальники (англ. code talkers) — зв’язківці, що використовують для усної передачі закодованих даних  на основі природних мов.

Найбільш систематично готувалися в ході Першої і Другої світових воєн індіан­ські радисти-шифрувальники, про що відомо у зв’язку зі зняттям грифа секретності в 1968 році. Вони використовували невідо­мість своєї мови за межами своїх етнічних груп, додатково замінюючи значущі слова на основі офіційно або неофіційно розробленого коду. У кінці Першої світової війни капітан Лоуренс (США) почув, як його солдати Соломон Луїс і Мітчел Бобб розмовляють один з одним на мові чокто. Він дізнався, що в одному батальйоні у нього аж 8 носіїв мови чокто. В результаті його дослідження в 36 Піхотній дивізії США для шифрування повідомлень було підготовлено 14 зв’язківців-чокто. Вони допомогли експедиційним військам США виграти ряд боїв в ході кампанії у Франції. 

До речі, Гітлер теж не обійшов увагою використання індіанських мов упродовж Першої світової війни. Перед Другою світовою війною він послав близько 30 дослідників в США вивчати індіанські мови. Проте, у зв’язку з тим, що мов і діалектів було надто багато, це не зіграло ніякої ролі у війні.

Найбільш відомі радисти-шифрувальники навахо, спеціально набрані і підготовлені морською піхотою армії США для бойових дій проти Японії на тихоокеанському театрі військових дій під час Другої світової війни.   Їм присвячений фільм «Ті, що говорять з вітром». 

Також відомі шифрувальники-радисти з індіан­ських племен черокі, чок­тау, команчі, хопі, сіу. Нині існує 18 племен з тих, які поставляли зв’яз­ківців-шифрувальників. Аналогічним чином армією США використовувалися баски, але дуже обмежено.

В той час, як штучно створений шифр, що змінює повідомлення на відомій мові, може бути одноразово розшифрований супротивником, забезпечуючи зрозумілість подальшої комунікації, розуміння шифру на основі природної мови вимагає мовних навичок, які отримуються протягом значного часу.

При трансляції значно падає вірогідність втручання ворога з помилковими повідомленнями, оскільки навіть при популярності мови і невикористанні радистами кодових замін слів фонетику індіанських мов майже неможливо відтворити без акценту. Свого часу екс-розвідник і дисидент В.Суворов у своїй всесвітньовідомій книзі «Акваріум» описав долю шифрувальника і його «опікуна» під час бойових дій, які ймовірно можуть закінчитися полоном. В такому разі шифрувальника вбивали, а шифрувальну машинку і документацію знищували. Мушу сказати, що про такий регламент у військах не чув, але охоче вірю, що під час бойових дій саме так з шифрувальником і поступили б...

Свого часу офіцерів-шифрувальників готували лише у Краснодарському вищому військовому училищі імені генерала армії Штеменка. Цього року училище відмітить своє 80-річчя. Воно підготувало тисячі офіцерів спеціальної служби по виконанню завдань по забезпеченню командування зв’язком, здійсненню контролю за збереженням державної таємниці, за дотриманням режиму секретності в командних ланках Збройних сил СРСР.  Але тоді існувала ще й «учєбка», яка готувала кадри шифрувальників додатково до військового вузу. Таку учєбку довелося пройти і мені.

Наш контингент шифрувальників був досить засекречений. Уявіть собі — всі (звісно, в тому числі — і я) мали найвищу форму допуску до секретних документів та матеріалів, давали сувору клятву про нерозголошення таємниці і певний час були невиїздними за кордон.

Офіцери-шифрувальники з Краснодарського вищому військового училища були спеціалістами вищого класу. До  цього «суперконтингенту» долучали і нас. Основною умовою мала бути вища освіта. Сюди, як правило потрапляли і діти чиновників з найвищих прошарків суспільства (здебільшого з середньоазійських багатих сімейств чиновників — туркмен, таджиків, узбеків, казахів). Траплялися і випадки, коли брали із звичайних родин — так виходило «по разнарядці». До такої категорії відносився і я. Звісно, це була престижна служба. Більше року інтенсивного навчання (на відміну від тодішніх «учєбок, де навчалися півроку). Потім інтенсивний курс стажування у військових частинах, і через місяць по закінченні служби недавній новобранець отримував звання лейтенанта!

А до лейтенанта — і після «учєбки» — практика. Нам ще пощастило — відпустили десь майже на два місяці раніше, бо тоді починалися Олімпійські ігри-80. Чесно відбув службу. Хіба що тих, хто не дуже вправно завершив свій навчальний час відшкандували на «стаж» не до своїх військових округів. Деякі з них були затримані з виїздом та відправлені «вечірньою лошаддю» на кілька днів пізніше основного контингенту.

Ми, випускники, у час вибуття з «учєбки» напівлегально  замінювали звичайні солдатські погони на курсантські — з двома горизонтальними смужками. В такому вигляді ми прибували на стажування до своїх частин. А оскільки командування наших частин не знало про секретну частину і плутало її з «кадровими» колегами з Краснодарського училища, то більшість з нас у такому певному фаворі й дослужило аж до дембеля.

Курсантські погони справляли досить ефектне враження на звичайних солдатів. Лише старослужбовці знали, хто ми. Ми  були прийняті до їхніх лав, як свої, і перебували під їх постійним покровительством в казармі, в їдальні... Дідівське свавілля нас обходило, а з часом ми вже боронили «молодих салаг» від надмірних присікувань «дідів». 

Які ж були обов’язки шифрувальника? Він здійснював роботу по шифруванню і дешифруванню телеграм, що передавалися  каналами безпровідного зв’язку. Отримував від відправника текст телеграм, визначає в них відомості за спеціальними переліками, які не підлягають передачі відкритим текстом. Заповнював бланк телеграми кодовими позначеннями і передавав їх в радіобюро для передачі абонентові. Здійснював операції дешифрування прибулих телеграм. Робив розподіл інформації, що надходила на адреси закритих підприємств і організацій. Інформував начальників про порушення правил листування. 

Нам казали, що наша служба не є регламентованою, «депеша» може надійти будь-коли, звісно — не лише вдень, ще й з різними рівнями терміновості та секретності. Так воно й було. Тим більш, що діяльність шифрувальника залежала й від погоди (не знаю, як нині, за сучасної техніки). Тому бувало й таке, що шифрограми передавалися й вночі, якщо їх не вдавалося передати вдень, скажімо, через сильну грозу.

Нічні шифровки несли до чергового по штабу — він дивився, наскільки вони термінові — там стояла відповідна позначка (змісту їх, звісно, навіть він не знав), і якщо такі були — давав команду щодо прибуття шифрувальника (саме стажера, бо мій шеф, капітан, у цей час спокійно відпочивав у себе вдома). От мене черговий по роті або днювальний міг підняти у будь-який час  доби. Доводилося мерщій бігти до штабу за пару кілометрів від казарми та опрацьовувати якусь термінову «дєпєшу», аби вже зранку ознайомити з її змістом найвище керівництво штабу, де я служив.

Військову частину, де я проходив строкову армійську службу свого часу перейменували з ракетних військ на шифрувальну службу.

До недавнього вона була під егідою ракетних військ стратегічного призначення. Більш того — на її території, окрім звичайної та традиційної армійської інфраструктури, були «точки» — так звані шахти, у жерлах яких, начебто, мала знаходитися суперзброя проти «підступних та жахливих» капіталістів, з їх страшними намірами завалити наш соціалістичний табір джинсами, кока-колою, автоматичними пральними машинами, автомобілями західних марок. Тобто всім тим, що відповідало слову «загнивання з приємним запахом». 

Радянська пропаганда щодуху несла нам зловісну звістку про небезпеку ядерного удару з далеких заокеанських морів-океанів. Тож, мабуть, був якийсь сенс у тому, аби велетенська країна і далі, шкутильгаючи, крокувала через п’ятирічки до міфічного комунізму. І при цьому обставлялася лісом ракет! Тому свою роботу шифрувальника я вважав надзвичайно корисною для суспільства.

На початку 70-х років ситуація у світовій гонитві за ядерну першість дійшла до повного абсурду: людство могло до 10 разів поспіль повністю очистити планету від всіх форм життя. Два міжнародних важковаговики СРСР та США нарешті досягли угоди про взаємне знищення стратегічної наступальної зброї. Цей історичний проект увійшов до історії як ОСВ-1, а потім, з деякими корективами, як ОСВ-2.  Проект передбачав знищення певної кількості «шахтi на території СРСР.

Тоді я і побачив на власні очі результати виконання цих зобов’язань. Сталося це, коли я новобранцем прибув на службу до військової частини, розташованої у Калузькій області Московського військового округу.

Видовище було досить вражаюче. Побачив величезні шахти, які начебто відкоркували, як ту пляшку, якимось вандальним чином із вибуховим ефектом. Уявіть собі величезне жерло цього підземного монстра, все понівечене, наче  при виверженні вулкану — купа рейок, шпал, величезних плат з деталями (мабуть, з пультів управління, які ми знаходили на відстані багатьох десятків метрів від шахт). А ще — скручений вибухом метал у величезній кількості — труби, дроти, кабелі. Причому, метал  був кольоровим — латунь, мідь, золото, срібло… Це все звалище було у нас під ногами, але ніхто навіть і помислити не міг щодо можливих оборудок з цим багатством. Все це було схоже на постапокаліптичну картину. Міста з людьми вціліли, а монстри були зруйновані. Дивлячись на сумний кінець цієї суперзброї на душі ставала якось спокійніше.

У нас хто себе зарекомендував, так і служба йшла далі. Та це ж нині прописна істина у кожному колективі — нині називається психологією кадрового менеджменту. Вважаю, що в армії людина виявляє себе особливо яскраво, як лакмусовий папір. Чому? Людина у певною мірою екстремальних обставинах щоденно перебуває як на долоні на очах у інших. Переконаний, що саме у військах можна дати людині максимально правдиву і точну оцінку, на яку вона заслуговує.

Нічні чергування були моєю безпосередньою службою у штабі, де доводилося ночами приймати «термінові» шифротелеграми і «кров з носу» — але чітко оформлювати їх «причепуреними» для звіту керівництву штабу, яке дружньо, по-армійські чітко з’являлося на роботі о 9-тій ранку.

Зобов’язання щодо нерозголошення державної та військової таємниці нині досить умовне, а тоді це була сувора дійсність. Нині вже немає країни під назвою СРСР, якій я присягав, по-друге служба моя відбувалася на початку 80-х років, а на нашому сьогоденні, впевнений, вже існує більш розвинена шифрувальна апаратура.

Кілька моїх співслужбовців, до речі, примудрилися зробити кар’єру з військового фаху шифрувальника. Принаймні, знаю кількох, що тоді влаштувалися до органів тодішнього КДБ, дехто залишився у військах долати щаблі офіцерських сходинок.

Років з 6-7 після закінчення служби я був на курсах військової  перепідготовки — від суто механічного перейшли до опанування електронно-механічного варіанту наших «машин», з півтора місяця вивчали цю техніку і її характеристики — будні тоді були досить напруженими, як в інституті — по 3 пари на день.

Після отих курсів мені капітана дали. Нині майже все підзабулося, чому вчили. Товариші навіть жартують з цього приводу — мовляв, ти вже не знахідка для шпигуна. Але я вважаю, що професія шифрувальника ніколи не стане зайвою. Навпаки вона вдосконалюватиметься, допоки існує людство і потреба засекречувати інформацію. Особливо це стосується нашої інформа­цій­но-комп’ютерної ери. Хоча машини шифрування і дешифрування, якими ми користувалися не були аж надто складними і працювали за принципом схожим на знамениту «Енігму». Історія цієї електричної роторної шифрувальної машини починається у 1917 році з патенту, отриманого голландцем Кочем. Наступного року патент був перекуплений Артуром Шербіусом, який почав комерційну діяльність з продажу екземплярів машини як приватним особам, так і німецькій армії і флоту. 

У червні 1924 року британська криптографічна служба (Room 40) зацікавилася пристроєм машини. З цією метою була придбана партія машин у німецької компанії Chiffrier — maschinen AG, що виготовляла «Енігму». Криптографічна служба навіть дістала доступ до опису криптографічної схеми. Як і інші роторні машини, «Енігма» складалася з комбінації механічних і електричних підсистем. Механічна частина включала клавіатуру, набір дисків, що обертаються, — роторів, — які були розташовані уздовж валу і ступінчастого механізму, рушійного для роторів при кожному натисненні на клавішу.

Конкретний механізм роботи міг бути різним, але загальний принцип був такий: при кожному натисненні на клавішу найправіший ротор зрушується на одну позицію, а за певних умов зрушуються і інші ротори. Рух роторів призводить до різних криптографічних перетворень при кожному наступному натисненні на клавішу на клавіатурі. Механічні частини рухалися, замикаючи контакти і утворюючи електричний контур.

Починаючи з 1925 року, німецькі військові почали масові закуповувати шифрувальні машини. З 1926 року на використання машини переходить німецький флот, з 1928 року — сухопутні війська. Вони застосовувалися також в службі безпеки і розвідці. Цікаво, що розшифрування принципу генерації кодів «Енігми» зайняло досить багато часу. Спочатку в цій справі далеко пройшли поляки, які працювали в «Бюро шифрів», потім дещо додав німець, що працював на французьку розвідку. У грудні 1932 року поляки через агентів отримали кодові книги німців з денними ключами для вересня і жовтня 1932 року. Ці матеріали дозволили відновити внутрішню електропроводку роторів і побудувати вій­ськовий варіант «Енігми». Вивчення тривало і криптографи сосередилися на моменті повторення ключа повідомлення. Робота зайняла майже рік, проте результатом стала можливість читати німецьке конфіденційне листування! Після того, як налаштування роторів для денного повідомлення були відновлені, залишалося з’ясувати налаштування комутаційної панелі. З криптографічної точки зору це був простий моноалфавітний шифр, додатково обмежений лише 6 парами замін букв. Текст навіть часто не вимагалося піддавати частотному криптоаналізу, а всього-лише придивитися до рядків ніби «alliveinbelrin» (англ. arrive in Berlin із заміною R ? L) і іншим, які було легко відновити «на око». 1938 року Німеччина додала 4-й і 5-й ротори, а 1 січня 1939 року збільшила кількість з’єднань комутаційної панелі з 6 до 10. Усе це значно ускладнило криптоаналіз «Енігми». У 1934 році Німеччина почала міняти конфігурацію положення роторів кожен місяць замість кожного кварталу. У відповідь на це поляки спроектували пристрій під назвою «циклометр», що дозволяє швидко відтворити каталог циклів.

Влітку 1939 року, коли неминучість вторгнення в Польщу стала очевидною, бюро передало результати своєї роботи англійській і французькій розвідкам. Хоча польські математики так і не змогли розкрити шифр, серед результатів були і «живі» екземпляри машини, і електромеханічна «Bomba», що складалася з двох спарених «Енігм» і допомогла в розшифровці, а також унікальні методики криптоаналізу.

Подальша робота по злому німецьких кодів була організована в Блетчлі-парку, що сьогодні є одним з предметів національної гордості Великобританії. В розпал діяльності центр «Station X» налічував 12 тисяч осіб. Тут працювали відомі математики. Під час війни британці розшифровували по 2-3 тисячі повідомлень на день. Німці вдосконалювали шифрувальну техніку і британські математики знову бралися за роботу. Після захоплення підводного човна U-110 разом з декількома новими екземплярами машини британські криптоаналітики змогли розібратися в змінах. Ця невидима війна часом була важливішою за видиму. У підсумку британці створили супердешифрувальну машину — шафу вагою близько тонни, передня панель — два на три метри плюс 36 наборів роторів на ній, по три в кожному.

Пошук надійних шифрів йде на Землі не одну тисячу років. Один з перших відомих історикам фактів шифрування передаваної інформації був зафіксований в Персії. Кур’єра-раба поголили наголо і на його голові написали повідомлення. Після того, як волосся відросло, раб був відправлений за призначенням і прибув в потрібне місце, не привертаючи до себе уваги ворогів. Таке кодування мало один великий недолік: кур’єр знав про існування секретної інформації і міг видати її ворогові. Цей недолік намагалися усунути древні греки. По їх системі, відправник і одержувач секретної інформації заздалегідь погоджували деталі її передачі. Потім вирушав кур’єр з листом нейтрального змісту. Але до відправки, непомітно для кур’єра, в підошву його взуття ховали заповітний лист. Одержувач так само непомітно вилучав послання у гінця і закладав інше. При такому розкладі кур’єр не зміг би видати таємницю. Проте її могли розкрити відправник або одержувач секретного листа.

Нині тенденція до високої міри централізації корпоративної інформації робить  інформацію особливо уразливою, збільшує ризик її витоку. Можливих варіантів просочування конфіденційної інформації, яка зберігається в корпоративній мережі, предостатньо. Витік може статися будь-коли.

Число інцидентів, пов’язаних з порушенням інформаційної безпеки росте, як росте і збільшення збитку від них. Тому спеціальність шифрувальника (вже на основі сучасних комп’ютерних програм) стає ще цікавішою і затребуванішою. Власне кажучи, це спеціальність майбутнього. Я не шкодую, що долучився свого часу до цього закритого цеху експертів. З часом став збирати інформацію про роботу шифрувальників і зрозумів, що внесок цих тихих, непомітних людей у стабільність світу не менший ніж робота ракетника.

Віталій КОЛОМІЄЦЬ,
капітан запасу.
Використано матеріали з Вікіпедії.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com