Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

УКРАЇНА У ТВОРЧОСТІ КУПРІНА

Олександр Іванович Купрін, відомий російський письменник, славний майстер російської реалістичної прози також був закоханий в Україну, її людей, які надихали його творити на літературній ниві. Прозу Купріна, силу його дару цінували Толстой, Чехов, Короленко і Горький, який говорив, що Купрін — талант яскравий, здоровий і переживе свій час.

І дійсно, спадщина Купріна продовжує жити; його «Поєдинок», «Гранатовий браслет», «Листригони», «Ізумруд», «Гамбрінус», «Леся» і сьогодні хвилюють читачів.

Як художника і громадянина Купріна сформувала епоха 1905 року. Визвольна буря першої російської революції надала його творчості початок «сміливий і буйний».

Маючи добрий талант, він вмів відшукати під непримітною і грубою оболонкою благородство і красоту. І. Бунін завжди вірив, що людина, яка «прийшла у світ для безмежної свободи, творчості і щастя», буде щаслива і вільна.

Сучасники Купріна називали його біографію «романом пригод»… Він не прагнув до розміреного буття, чурався світського та інтелігентного кола. Його ідеал і симпатії були завжди на стороні людей, що опинилися з якоїсь причини поза межею розміреного і благополучного існування. Неприязнь письменника до ранжиру, колодки, знеосібки була результатом тих закритих учбових закладів і царської казарми, де пройшла його молодість. В 1873 році, після смерті батька, судового чиновника, трирічного Купріна привезли з містечка Наровчатова, Пензенської губернії у Москву разом з матір’ю, Любов’ю Олексіївною, що була з родини збіднілих татарських князів Каланчакових. Навчався Купрін в сирітському пансіоні і кадетському корпусі, а потім в Олександріївському училищі юнкерів.

З одного боку цей підневільницький статус виховав у нього особливо чутливий склад душі до несправедливо ображених, з другого боку, умови казарми ізолювали його, вразливого юнака, від передового громадського середовища. Єдиною можливою для Купріна сферою духовного життя у ті роки була художня література.

Збереглися його вірші, які писав Купрін-кадет в 13-17-літньому віці. Будучи юнкером, він надрукував своє перше оповідання «Останній дебют». Царська армія з її соціальною потворністю формувала у Купріна соціально-критичне направлення.

Купрін служив поблизу російсько-австрійського кордону у піхотному полку і дослужився до поручика. Армійські враження — це тема багатьох його оповідань і також повість «Поєдинок».

У 1984 році Купрін залишив службу в армії і відбув у Київ, де перебивався випадковими заробітками. Був носильником, статистом маленької трупи акторів, псаломщиком, управляючим в маєтку, обліковцем в кузні, землеміром і мисливцем в лісах Мещери і Волині. Епізоди такого вільного напівбродячого життя поряд з армійськими буднями лягли потім в основу більшості творів письменника. В 1890-ті роки Купрін — активний працівник щоденної преси. Переважно в Київських газетах він друкує фельєтони на теми міського життя, рецензії, статті, нариси, вірші та оповідання. Побутові зарисовки персонажів Київського «дна» (зб. «Київські тини», 1895) в сусідстві з новелами про «рокові миттєвості» частково увійшли в збірку «Мініатюри» 1897 року, в яких Купрін віддав данину шаблонам декадентсько-натуралістичної белетристики. Армійськими мотивами навіяне оповідання «Допит» (1894): молодий офіцер Козловський вражений екзекуцією солдата-татарина, відчуває провину, жалість і ненависть до офіцерського середовища. В оповіданні звучить тема провини інтелігенції перед народом.

Герої оповідань Купріна нагадують своєю жертовною добродійністю персонажі Гоголя і Достоєвського. Моральна перевага купрінського бідняка виявляється в зіткненні з бездушними представниками «верхів» — світськими бюрократами, буржуазними ділками.

Звернутися до нагальних проблем молодому Купріну допомагає журналістика. Він знову їде в Україну, на Донбас в 1896 році. На заводах і шахтах йому довелося зіткнутись з диким капіталізмом, побачити справ­жнє лице технократії і робітників. «Виробничі» нариси Купріна («Рейсопрокатний завод», «Юзівський завод», 1896) не тільки передавали гарячковий темп прогресу, що розбудив донецькі степи. Вони показали істинну основу капіталістичного поступу — «висушуючий тіло і душу» каторжний труд робітників. Все це актуально і нині на Донеччині і Луганщині, де все ще в важких антисанітарних умовах капіталізованого нині виробництва, без належної зарплати і охорони праці трудяться і в результаті аварій травмуються і гинуть шахтарі. Процвітає незаконне видобування вугілля в копанках, де теж гинуть люди, а сім’ї не отримують гідної компенсації за постраждалих годувальників, а травматизм часто перекваліфіковується в побутовий.

Саме це протиріччя між торжествуючим капіталом і підневільною працею на Донеччині потрясло Купріна, визначило ідею його повісті «Молох» (1896).

Кровожадібному божеству древніх фінікійців Молоху — уподібнює письменник сучасний капіталізм, в жертву якого щогодини приносяться сили, здоров’я, життя тисяч і тисяч людей. Все це триває і до нині, якщо переглянути цифри загиблих у шахтах України за останні два десятиліття. Ніхто з нашої письменницької братії, не говорячи вже про постмодерністських борзописців не написав, не засудив всі ці жахіття нових «хазяїв життя». А на порозі ХХ століття Купрін завважив все це з позицій природних викликів людської натури.

Він засудив буржуазну цивілізацію і техніку, основану на рабському труді. В «Молосі» зображений металургійний комбінат з новою технікою і тридцятитисячною армією робітників. Це ціле місто з червоної цегли, закопчених труб, де панує моторошний гуркіт. Управляє ним купка «французьких лавочників» і «російських пройдох» — одне із змішаних акціонерних товариств, що володіли тоді багатьма підприємствами півдня України. Директор зображеного Купріним заводу безбарвний — Шелковніков — пішак в руках бельгійського інженера Андреа ділка вищого гатунку.

А над ними височить гомерична фігура фінансиста Квашніна, заправили багатьох акціонерних компаній, демагога і визискувача. Свою злочинну практику цей новоспечений капіталіст маскує ідеями технократії, прогресу і всевладного капіталу і фінансистів. Від волі цих «обранців нації» ніби залежить прогрес цієї землі. Нинішня буржуазія в Україні в своїх типових промовах теж не тільки вихваляється своїми «заслугами», але і з допомогою того ж таки всевладного олігархічного капіталу і терплячого народу прагне стати за всяку ціну «обранцями нації», звичайно у вигляді народних депутатів.

Фінал «Молоха» у Купріна освітлений загравою грізного масового робітничого бунту, від якого в паніці тікають їх недавні керманичі.

Адже і нині торжествують Квашніни — живе втілення безжалісної влади чистогану.

І нині в Україну приходять інвестори. Нещодавно викупили Укртелеком, але замість того, щоб покращити наш телефонний зв’язок новими технологіями, зробили його ще гіршим. Таких горе-інвесторів багато на фармаринку, де половина ліків — сурогат, а ціни зашкалюють. 

І в засудженні протиприродного життя рабів буржуазного Молоха, і в тузі за втраченою цілісністю «дітей природи» Купрін близький до Л. Толстого. Але знову ж таки, своїх персонажів Купрін відшукував саме в Україні, яку полюбив як другу батьківщину. Вперше ідеал близький до природного життя пролунав у Купріна в повісті «Олеся» (1898). Її героїня, дівчина-дикунка, що виросла в Поліській глушині, заворожує самобутньою цільністю, вільнолюбством і красою.

В «Олесі» відчуваються відгуки улюблених Купрніим «Козаків» Л. Толстого. Зустріч Олесі з Іваном Тимофійовичем, як вторгнення Оленіна в замкнутий світ козачої станиці, несе їй горе і загибель: ідилія «дикого стану» рушиться, як тільки до неї доторкається цивілізована людина — захожа із фальшивого і корисливого світу.

Захист «природних» прав людини стане для Купріна головним засобом гуманістичної критики віджившого самодержавно-бюрократичного ладу і буржуазних відношень.

Твори Купріна любили читати Чехов, Толстой, який свого часу говорив Рєпіну, що головне в його мистецтві це відчуття міри: «достоїнство Купріна в тому, що нічого лишнього».

Завдяки Буніну Купрін друкується в «Світі Божому» і «Журналі для всіх». В 1901 році він знайомиться з Чеховим, який відразу оцінив і полюбив його талант. Купрін часто зустрічається з ним в Криму.

Сучасник громадського пробудження на рубежі століть, Купрін, відображав протверезення від сонної одурі міщанського царства. Купрінський правдошукач в «Молосі» усвідомлює існуючий порядок речей як нелюдський і протиприродний. А в оповіданнях «Кір», «Жрець», «Хороше суспільство» демократичний інтелігент вже відкрито засуджує порочне життя верхів, говорить про антагонізм народу з буржуазією.

Спільність преживань, викликаних смертю Чехова і намагання зберегти його образ особливо зблизили Купріна з Горьким. Ця близькість відзначена і роботою Купріна над його головною книгою — «Поєдинок».

Російсько-японська вій­на змусила Купріна знову звернутися до військової теми. «Мій головний дев’ятий вал, мій останній екзамен», — говорив про твір автор. Де він виявив і затаврував риси розтління і занепаду самодержавного ладу. «Поєдинок» приніс Купріну  європейську славу.

“Радісні дні свободи» і наступна смуга реакції зі стратами та погромами становлять фон «Гамбрінуса», де Купрін розповів про «розпрямляючу» дію революції на людину (1907). В 1907-1911 роках Купрін створює цикл нарисів про кримських рибалок «Лістригони». Називаючи своїх героїв «лістригонами» по імені казкових рибалок-піратів гомерівської «Одісеї», Купрін відобразив епізоди дружнього спілкування з кримськими рибалками і які стають для Купріна сферою поезії: «О милі, прості люди, мужні серця, наївні первісні душі, кріпкі тіла, обвіяні морським вітром, мозолисті руки, зіркі очі, які стільки раз дивилися в очі смерті, в самі її зіниці!».

«Мене вабить до героїчних сюжетів. Треба писати не про те, як люди зубожіли духом і опошлились, а про торжество людини, про силу і владу її», — заявив в одному з інтерв’ю Купрін.

«Одне із самих запашних і томливих… і найсумніших оповідань про любов», — так писав про «Гранатовий браслет» в 1911 році Паустовський. Де знову Купрін протиставляє свого героя «сильним світу цього». Але не з реальністю, а з ілюзією пов’язана пізнішого Купріна краща сторона його душі.

Шедевр зрілого Купріна оповідання «Анафема» (1913). Тема його — чарівність толстовського мистецтва, його вплив на душі людські. Богатир-протидиякон Олімпій напередодні прочитав «Козаків» -повість Толстого — і на всю міць свого могутнього голосу замість анафеми велично проголошує «многая літа», земній нашій радості, прикрасі і цвіту життя… боярину Леву…». А потім покидає церкву, щоб більше не повернутися ніколи.

Коли почалася імперіалістична Війна, Купрін як офіцер запасу був призваний в армію і кілька місяців командував батареєю в прифронтовій смузі. Царат не дав «бронь» вже відомому письменнику. В цей період він розвінчує в своїх творах темних ділків, що багатіють на війні, чиновницьких бюрократів, газетних борзописців.

Сама велика із переджовтневих творів, повість «Яма» Купріна, де він намагався виявити тлінну буржуазну мораль, сказати правду про проституцію, страшну «Яму» громадського життя імперії.

Зло продажної любові письменник вважав невикорчовуваним. І, мабуть, він був правий. Адже сутенерство, проституція, торгівля жінками існує у нас і нині і як ще тоді констатував Купрін, з’явилися нові, ще більш страшні форми не тільки проституції, але й торгівлі дітьми, наркотиками.

В 1919 році Купрін не витримує тиску більшовицького червоного терору і його апологетів з письменницької братії на етапі «боротьби» з контрреволюцією. Купрін разом з частинами Юденіча потрапив з сім’єю у Фінляндію, а в 1920 році переселився в Париж.

Мемуарний характер має великий твір Купріна «Юнкери». Крізь димок сентиментальності в «Юнкерах» проступають правдиві зарисовки військової бурси, втомлюючої військової муштри, грубощів... Французькому життю Купрін присвятив теж немало зарисовок. Але письменника полонить «добра, стара» Галія, край щедрої природи, світ патріархальних містечок і поселень. Він сумує про загибель чарівних особняків ХVІІІ століття, які замінюються семиповерховими коробками для житла. Це так схоже на сучасність України. Нині на Андріївському узвозі йде нищення історичної забудови і будівництво бізнесартцентрів товстосумами.

«Париж домашній» — так називається один з його нарисів, стверджуючи, що «про душу великого міста музеї і палаци говорять менше, ніж старі вулиці, ніж ринок, порт, набережна, церква, лавка антиквара і… дешевий трактир». Він виступає проти купівлі старовинних замків, церков, цілих міст з пейзажами американськими ділками для того, щоб все це реставрувати в Чікаго або Детройті.

Про що тільки не пише Купрін у Франції, але перед ним постає своє, рідне. Гасконське містечко Ош дивно нагадує йому наш Могильов на Дніпрі. А тому гірським красотам Піринеїв далеко до пишної Кокшайурської долини і до милого Криму. Купрін сумував за Україною... І в 1937 році він повертається в СРСР, але вже невиліковно хворим. Він прожив ще трохи більше року...

Бути «репортером життя», брати матеріал із «перших рук» — цьому своєму принципу Купрін залишався вірним завжди.

Краще всього характеризує мову Купріна його ж судження про майстерність І. Буніна, свого побратима по перу: «… У нього великий багаж хороших, здорових, влучних справжніх слів; він володіє тайною зображати, як ніхто, найменший настрій і відтінок природи, звуки, запахи, кольори, обличчя; … багатство визначень, уподібнень і епітетів вимірюється у нього строгим вибором, підкореним смаку і логічній необхідності, оповідання його гармонійне, живе, насичене…».

І донині Купріна читають, перекладають, екранізують. Змінюються люди, покоління, відбуваються великі події, народжуються нові, прекрасні книги. Але твори Купріна, в яких є часточка України, залишаються за зразок вражаючої іронії, гротеску і шокуючої правди життя.

Василь Слободяник

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com