БУНІН І УКРАЇНА: ЛЮБОВ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ

Життя багатьох російських письменників у всі часи було пов’язане з Україною, її зворушливими картинами природи, її талановитими і працьовитими людьми, які надихали митців творити.

Запорозька Січ, Хортиця, Дніпро-Славутич з його порогами, які довелося долати на козацькій “Чайці”, теж стали джерелом натхнення та горнилом для становлення відомого російського письменника, лауреата Нобелівської премії, Івана Олексійовича Буніна, який прожив довге захоплююче життя. Народившись через дев’ять років після занепаду кріпосного права, він помер вісім років опісля закінчення другої світової війни, віддавши служінню літературі 66 років, дві третини віку.

Народився Іван Бунін 22 жовтня 1870 року у Воронежі, в старовинній розореній дворянській родині. Дитинство і рання юність майбутнього письменника пройшли на хуторі Бутирки, Єлецького повіту, Орловської губернії, куди в 1874 році переїхала родина Буніних в останній свій маєток.

Восени 1881 року Бунін вступив до Єлецької гімназії, де навчався всього чотири роки, а далі продовжував освіту вдома під керівництвом старшого брата Юлія, що був висланий за участь в народовольчому русі.

Брат Юлій зіграв велику роль в духовному становленні Буніна. Старшому братові він був зобов’язаний тим, що покинув остаточно родове розорене помістя, побував у містах України Харкові і Полтаві, де служив Юлій. Там же в земській управі в якості бібліотекаря і статиста працював і сам Бунін.

Літературну діяльність Бунін почав, коли йому не було і сімнадцяти років. В 1897 році він випустив свою першу книжку художньої прози - збірник оповідань “На край світу”, який звернув увагу критиків і широких кіл читачів і зробив його ім’я відомим. Створене на основі полтавських вражень письменника оповідання “На край світу”, що дало і назву книжці - це лірична зарисовка із життя українського села, більша частина населення якого в погожий літній день покидає насиджені предками місця і відправляється на нові землі в далекий Усурійський край. Бунін правдиво відтворив явище характерне у ті роки для багатьох українських сіл. Гонимі соціальним гнітом не прихильного до українців російського царату, голодом люди вирушали на нові землі в пошуках кращого майбутнього “на край світу” у пошуках ліпшого життя у ті місця, про які до пуття нічого не знали. Далеко не всі із переселенців добиралися до цих місць, але і ті, кому це вдалося зробити, не знаходили там обіцяного легкого і щасливого життя. Багато з них повернулися назад. Всі жахи, історію українського села і таких переселень на Далекий Схід відобразив у своїх творах також наш відомий і чомусь несправедливо забутий нині письменник, П. Мирний.

Адже все це перекликається, на жаль, з нинішнім занепадом українського села, його спустошенням при потуранні владою олігархів-латифундістів, спричиняючи відповідно невпинну міграцію селян і поповнення ними армії остербайтерів по всьому світу.

Але, молодий письменник І. Бунін підійшов по своєму до традиційної теми. Він дає, здається, побіжні, але вражаючі зарисовки українських селян, що відправляються “на край світу”. Не забуває він і тих, хто залишається  вдома, всіма покинутий і одинокий. Такі явища продовжуються і нині на селі теж мають місце. В Україні гинуть, щезають цілі села. Заробітчани тривалий час перебуваючи на чужині, втрачають почуття до своїх близьких, навіть дітей. А останні розбещуються дармовими грошима, впадаючи в гріх пияцтва чи наркоманії. І хто після цього скаже, що класика — неактуальна?

Співчуття письменника відображається в загальному ліричному звучанні оповідання в зворушливих картинах української природи, з якою прощаються переселенці, і в завершаючій твір фразі: “Одні зорі, можливо, знають, яке святе людське горе!” Не все вийшло у Буніна одразу. Було і так. Початок століття, Київ. Велика зала заповнена натовпом. Збуджені студенти і безліч наелектризованих світських дам очікують у пристрасному томлінні. Всі передчувають з’явлення улюбленця публіки С. Юшкевича, автора “Леона Дрея”. Загальний стогін проноситься залою при повідомленні про неприбуття знаменитості. Оголошується виступ іншого письменника - Івана Буніна. І мало не вся публіка кидається при цьому повідомленні до виходу, щоб скоріше повернути свої гроші. Бунін з’явився на сцені і довго чекав з ображеним, але гордим обличчям, доки закінчиться утеча шаленіючого натовпу. Не важко уявити, як це боляче ранило гордого, самолюбивого Буніна.

Чехов, якого дуже любив Бунін, казав йому: “Це ж чудово погано почати. Зрозумійте, якщо у починаючого письменника зразу виходить все честь по честі, йому кришка, пиши пропало!” Бо “здібність” дорівнює вмінню пристосовуватись і живе він легко, а талант росте, як все живе, поступово…”. Саме це змусило Буніна не тільки відточувати свою майстер­ність і досягати стрімких вершин у творчості. Замислитися над “Словом о полку Ігоревім”, “О Дніпре, Славутичу! - ти пробив єси камінні гори крізь землю Половецьку!” Він багато читає про Україну, “Тараса Бульбу” Гоголя, про Запорозьку Січ і часто малює собі в уяві стрімкі дніпровські пороги і переїзди через них орлів-січовиків “козацьким ходом” на чайках.

Довго готуючи себе, Бунін таки здійснює, після умовляння матері, подорож порогами. Ось як він про це напише у своїй повісті “Козацьким ходом”: “Пізніше мені багато прийшлося поблукати по білому світу, але здається, ні одна моя подорож не збереглася так у моїй душі, як ці недовгі мандри по півдню Малоросії.

На шляху від Курська до Києва, я або не відходив цілими годинами від вікна, відволікаючись видом нової місцевості і нового типу людей, прислухався до м’якого південного говору, вдивлявся в лиця. Хохли мені дуже сподобались з першого погляду. Я зразу відзначив різницю, яка існує між мужиком-великоросом і хохлом. Наші мужики народ, у більшому випадку, виснажений, в дірявих сіряках, в лаптях і онучах, зі схудлими лицями і патлатими головами. А хохли викликають відрадне враження: рослі, здорові і кріпкі, дивляться спокійно і ласкаво, вдягнуті в чисту, нову одежу…”. Ось як поетично з любов’ю описує Бунін далі подорож на “Чайці”, насолоджуючись красою Дні­пра: “Плавно віддавалась повільній течії наша барка, а назустріч їй рухалася багатоводна широчінь Дніпра, проходили зелені урочища островів, там і сям важко пливли величезні плоти, а на них клопотали за роботою люди, розносились бойкі крики, говір і пісні. Там таємничо народжується він маленькою річкою і біжить серед дрімучого Полісся, де до цих пір ще бродять кабани і дикі кози, а бобри будують на лісних затонах свої хижі, і вже величним і повноводним з’являється в цій мирній і веселій Україні, благословенній країні землеробства і сільського життя. І я думав про те, яка прекрасна ще до цих пір ця країна, над якою пронеслося стільки віків кровавих війн і розбрату, по степах якої бродили дикі племена печенігів і половців; думав про те, як довго береже ця країна печать глибокої сивої старовини”. Читаєш Буніна і думаєш, а чи збереглося те нині на Дніпрі. Навимивали, набудували “хатинок” на тих незайманих берегах. Зливають і скидають у чисті води Дніпрові всякий непотріб нувориші. Під дахом корумпованих рибінспекторів і тупих депутатів-заробітчан орудує на Дніпрових плесах браконьєрська мафія. Інакше, як варварством вже сучасних “племен” це назвати неможливо. Загородили парканами річки, ліси, озера і мало, що туди не пускають людей відпочити, пасти худобу, а ще і стріляють та вбивають.

Але головна мета подорожі “козацьким ходом”, як далі продовжує Бунін: “Я чекав побачити вічне пристановище того, хто так гаряче любив все це, хто втілив у піснях всю красу своєї батьківщини разом із злигоднями свого страждального життя і чиє просте селянське ім’я - Тарас Шевченко - назавжди залишиться прикрасою російської літератури. Я бував на могилах багатьох великих людей, але ні одна із них не справила такого зворушливого враження, як могила українського Кобзаря. І насправді, чия могила скромніша і в той же час величніша і поетична?! Поблизу неї древній Канів, “місце крові”, по старовинній турецькій назві, де почивають на старовинних монастирських кладовищах герої і захисники старовинного козацтва Самійло Кішка, Шах і Іван Підкова.

Все, що тільки було дорогим покійному поету. Колись той, хто лежить тут тепер, плекав мрії про рідну хату, яку йому хотілося поставити над Дніпром, “принести і положить на дніпрових горах серце змучене, і сточене горем”. Але спокій і приют йому судилося знайти лиш у могилі.

Біленька хатка, оточена мальвами, маком і соняшниками, стоїть тепер біля його надмогильного хреста. Чисто і затишно у ній, але хазяїн її ніколи не переступить цей поріг. Сумно дивиться його портрет зі стіни хатини на “Кобзар”, що лежить на столі і, ніби з докором, каже відвідувачу: “Що ви зробили зі мною, люди? За що так сумно і одиноко протікало моє життя? Навіщо ви поклали мене в могилу, коли я так любив божий світ і свою батьківщину?”. Коли читаєш ці рядки у Буніна, сльози навертаються на очі, стає прикро не тільки за тих “царів-псарів”, а тих, хто нині все ще не чують Кобзаря.

Ці віщі слова І. Буніна, глас благородної душі великого російського письменника, мають бути почуті не тільки в Україні, Росії, але і у всьому світі. Особливо тепер, напередодні 200-річчя з дня народження нашого українського генія і пророка. І, перш за все, почуті на українському владному Олімпі, де повинні зробити все, щоб нарешті здійснилися заповіти нашого славного Кобзаря, невтомного Сівача, який на полі великого Засіву в суверенній Україні, “сім’ї вольній, новій” трудиться з нами, бо “посіяне жать роботящим рукам!”.

“Схвильований, я часто повертався думками в цю біленьку хату. З сумом дивився я на Канівські гори. І ще прекрасніше і миліше здавалась мені тепер батьківщина великого народного поета”. І. Бунін любив Україну і все українське. “Обидва ми, - писав він про себе і Чехова, - захоплювалися Малоросією”.

“В сучасності, - наголошував Бунін знову ж таки пророче, в “Житті Арсенєва”, - був великий і багатий край, красота його нив і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу сильного і ніжного, в кожній дрібниці побуту свого красивого і охайного, - нащадка слов’янства істинного, дунайського, карпатського”.

І в іншому місці: “Чайка скаглить, літаючи, мов за дитям плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім…” Це Шевченко - безумовно геніальний поет! Словом, “прекрасніше Малоросії немає країни у світі. І головне те, що у неї вже немає історії - її історичне життя - життя давно і назавжди закінчилось. Є тільки минуле, пісні, легенди про неї - яка то позачасовість. Це мене захоплює більше всього.

- Ти це часто кажеш - захоплює, захоплення.

- Життя і повинно бути захопленням…”

“Якась позачасовість…”. Читати про Україну за Буніним радісно і дещо прикро, на жаль, і нині. Адже в тій виключності історії, описаній Буніним про тодішню Україну так багато в дальшому наших бід і негараздів аж до сьогодення. І це буде доти, доки ми самі не напишемо Історію Незалежної України, де на вершині владної піраміди стане народ. Де буде влада для народу, а не навпаки - народ для влади.

Можна десь звинувачувати Буніна у фаталізмі, але не маючи і досі написаної історії вже незалежної Української держави і все ще знаходячись чомусь у тій фазі “виключення”, писати щось краще про Україну тодішню, як і нинішню, важко. Треба щось робити і терміново нащадкам геніїв нас оберігаючих, доки вже бути маргіналами, буфером у центрі Європи.

Цікаво, що не приховує Бунін в своїх творах і того, що доживаючи свій вік, йдучи з життєвої арени, дворянство все ще здібне спрямовувати свій тлінний вплив на оточуючих людей, сіяти розпусту, культивувати звичаї, що нагадують кріпацькі часи. Але та “еліта”, що нині в Україні народжується і так себе тлумачить, теж провокує звичаї кріпаччини.

Поряд з поміщиками зображає Бунін йдучих їм на заміну нових “хазяїв життя” - кулаків і міщан, що розбагатіли. Але і ці герої не викликають симпатій письменника. Зображаючи їх, він виявляє, в першу чергу, присутні їм риси здирників і хижаків. Все це актуально і нині, коли в умовах дикої капіталізації у нас теж зростає армія подібних “хазяїв життя”, що перевершують попередників. І чи не тому ми знаходимо у Буніна песимістичні і гіркі нотки в його оповіданні “Співвітчизник” у вустах його героя, який спився, морського капітана: “Друже мій, я бачив всю земну кулю - життя скрізь таке! Все це брехня і нісенітниця, чим ніби живуть люди: немає в них ні любові, ні дружби, ні честі, - немає навіть простої жалісливості. Життя - нудний, зимовий день в брудному шинку, не більше…”. З цим висновком пов’язана тема не просто містичного, або як нині модно і віртуального хазяїна. Не просто хазяїна життя з великої букви, якому одному тільки доступна правда життя. Адже цей “хазяїн життя” у диявольській іпостасі беззастережно і реально володіює над людськими життями і нині.

І. Бунін був з тієї породи письменників, які удосконалювалися до пізньої старості. “Життя Арсенєва” - автобіографічний роман, написаний в шістдесят і який перекликається з прозою Гоголя і Україною, а дивовижні “Темні алеї”, новели “Ворон” і “Наталі”, належать перу людини, якій за сімдесят. Вони визначають саме цінне в його останній книзі. У Буніна був чудовий дар образності, рівного якому немає у всій російській літературі. По творчому довголіттю він рівноапостольний тільки з Л. Толстим. І одне із пояснень цьому, це довге невизнання, супротив літературного середовища, яке не бажало бачити у своєму братові по перу істинний талант. Саме тому не важко зрозуміти почуття Буніна, коли в тридцяті роки, вже в еміграції, він отримав Нобелівську премію - визнання, вище якого вже немає.

Пізнання - ось у чому солодкість художніх вражень. Заідеологізована і тим самим позбавлена всякої виразності література догматично відображає те, що у кожного на слуху і на очах, нічого і нікому не відкриваючи, нічого не пізнаючи. І чого нині так бракує нам сущим.

Однак у своїй тодішній літературі Бунін солідаризувався з Л. Толстим, якого турбувало катастрофічне падіння “смаку і здорового смислу читаючої публіки”, що актуально і тепер, адже нинішня молодь не тільки мало читає, але і не знає не тільки російських, але і своїх українських письменників-класиків. І це прорахунки Міністерства освіти. Бунін говорив: “Морем розлились вульгарність, надуманість, лукавство, зухвальство, дурний тон, пихатий і незмінно фальшивий”. Адже саме такі намагання ми сьогодні бачимо нині в української т.з. постмодерністської братії, мишиній метушні прикуплених фальшувальників, пасквілянтів, временщиків, які заяложують все аж до самого сонця садомазохізмом, знімаючи штани з українства і намагаючись зробити його ще і божевільним. Адже хто платить, той і замовляє музику цим горе бізнес-шоуменам, борзописцям, ненависникам України.

Можна багато розповідати про Івана Олексійовича Буніна, як людину, письменника, поета і перекладача, адже він перекладав вірші Т. Шевченка і також його заповіт російською мовою. І ніщо людське йому не було чужим. Він закохувався у чарівних жінок і вони теж любили його.

Ні в чому іншому так не відобразилось це світовідчуття, як в його оповіданнях про любов. Любовне почуття, хвилювання лише сполох, лише сонячний удар і продовжується одну мить, не в силах змінити нічого. Важливо, що саме геніальне бунінське оповідання про любов називається “Сонячний удар”. Але це необхідно читати, вражаючись магічній силі письменника.

Навесні 1919 року Бунін разом з жінкою, уникаючи червоного більшовицького терору, поїхав з Москви на південь, спочатку в Київ, а потім в Одесу. З Одеси в 1920 році із залишками білої гвардії, в потоці інших біженців, Буніни стають вигнанцями і потрапляють за кордон. Після недовгого перебування в Константинополі, Болгарії і Сербії, вони переїздять до Франції, у Париж. Так починається довгий, охоплюючий цілу третину віку, період життя письменника.

Під час Другої світової війни, коли Бунін з дружиною жили на півдні Франції, в Грасі у важких матеріальних умовах, Бунін на всі пропозиції фашистів співробітничати з ними - відповідав рішучою відмовою. Хоча це співробітництво з ними, підтримання нацизму, надавало б чималі матеріальні вигоди Нобелівському лауреату. Однак і на батьківщину Бунін, старий і хворий, про що свідчать його спогади, видані в 1950 році, про той більшовицький вандалізм вже в післяжовтневій Росії, так і не повернувся. Він помер у Парижі в ніч на 8 листопада 1953 року.

В короткій передмові до збірника своїх оповідань під назвою “Крик” І. Бунін пророче писав: “Багато серця” віддав я тоді і Росії тривожно лякаючись за долю її. Як дивувались, обурювалися на мої “чорні, жорстокі, неправдоподібні” фарби, - світлих, добрих не бажали бачити, - всім пам’ятно…”.

Це “крик” душі великого громадянина Росії І. Буніна не тільки до своїх співвітчизників, але до всіх нас нині сущих. Бунін ніколи не долучався до характерного для певних прошарків російської інтелігенції антиукраїнського шовіністичного хору, не проявляв зверхності до українців. Тим він і цінний для українців, що показав, яким може і має бути справжній російський інтелігент.

Василь Слободяник