Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗАГИБЕЛЬ ЕСКАДРИ

Операцію ВМФ Великобританії «Катапульта» по знищенню французьких кораблів в Мерс-ель-Кебірі у 1940 році багато істориків називають злочином.

Десять місяців бойових дій в період «дивної війни», Норвезької і Французької кампаній згуртували британський і французький флоти. На засіданні союзницької верховної ради 28 березня 1940 р. між Францією і Великобританією була досягнута домовленість, що вони ні за яких обставин не стануть укладати сепаратного перемир’я з супротивником. У той час здавалося, ніщо не може зруйнувати їх коаліцію.

Поразка союзних армій у Франції і Бельгії призвела до краху англо-французскої коаліції. 22 червня 1940 р. Франція уклала перемир’я з Німеччиною. 

 З цієї миті зловісна тінь Трафальгара виразно нависнула над флотами союзників. Останнім їх спільним заходом стала боротьба проти ВМФ Італії на Середземному морі, в якій англо-французські морські сили мало чого добилися, але продемонстрували супротивникові свою моральну перевагу і рішучість вести наступальні дії. Проте з падінням Франції британському військово-політичному керівництву довелося серйозно обговорювати можливу перспективу відведення флоту зі Східного Середземномор’я і зосередження його в Гібралтарі та Адені. Але було вирішено, що британському флоту належало розширити свою середземноморську оперативну зону, розповсюдивши її не лише на східну, але і на західну частину моря. Тут почалося формування нового корабельного з’єднання Force «H». Пунктом його базування став Гібралтар.

Рішення про створення «форс эйч» із статусом окремої ескадри, підпорядкованої безпосередньо адміралтейству, було прийнято відразу ж після отримання відомостей про початок франко-німецьких переговорів. Вже 23 червня в Гібралтар із складу Флоту метрополії прибули лінійний крейсер «Худ» і авіаносець «Арк Ройял» у супроводі есмінців. Командир ескадри Сомервілл мав вручити французам ультиматум з вимогою здати кораблі англійцям або піти в американські порти, а у разі їх відмови підкоритися — знищити.  Сомервілл був дотепним экстравертом і не мислив себе на містку флагманського лінійного крейсера без улюбленого сіамського кота і канарейки. Проте, стосовно керівництва бойовими діями, Сомервілл виявив себе стриманим командувачем.

Перспектива битися проти французів ні у кого на флоті, від юнги до лорда адміралтейства, не викликала ентузіазму. Войовнича ініціатива виходила зверху, від військового кабінету на чолі з Черчілем. В адміральському салоні лінійного крейсера «Худ» пройшла військова рада, на якій, окрім трьох адміралів і штабних чинів були присутні командири усіх великих кораблів. Сомервілл доповів в адміралтейство, що він категорично проти силового рішення. До цієї думки приєднався і командувач Середземноморським флотом  Каннінгхем. Відповідь з Лондона була швидкою: «Британський уряд твердо вирішив знищити французькі кораблі, якщо не буде прийнято жодної з умов ультиматуму... Вам доручається одне з найнеприємніших і важчих завдань, що коли-небудь вставала перед британськими флотоводцями, але ми зупинили свій вибір на Вас і вважаємо, що Ви виконаєте свій обов’язок до кінця».

Ініціатором фран­ко-німецького пере­мир’я виступив головнокомандувач французькими сухопутними військами генерал Вейган. Його підтримав маршал Петен, проте повної одностайності в цьому питанні у керівництва країни не існувало.

Питання про долю французького флоту від початку стало центральним в швидко холонучих стосунках двох союзників. Проте насправді ця проблема мала набагато глибший військово-політичний сенс, ніж просте прагнення перешкодити захопленню і використанню кораблів ворогом. Політики по обидві сторони Ла-Маншу прекрасно усвідомлювали те, що відхід французького флоту в британські порти призведе до заняття німецькими військами усієї території Франції. Кожна з держав тепер «грала сама за себе». У французькій «грі» флот був одним з найважливіших «козирів», щоб зберегти свою державність і значну частину території, а надалі, можливо розміняти на якісь нові поступки з боку Німеччини, тоді як англійці бачили в ньому інструмент зриву перемир’я і сподівалися надалі встановити свій контроль над заморськими територіями Франції і мобілізувати залишки її збройних сил для продовження війни.

Долю французького флоту прийнято зв’язувати з ім’ям адмірала Дарлана. Він досяг чималого в справі відродження французької військово-морської потужності і став творцем лінійного флоту Франції. Війна не принесла адміралові слави. Зате на тлі розвалу французької армії, він міг гордитися тим, що військово-морські сили під його керівництвом зберегли боєздатність. Дарлан вважав флот своїм дітищем і був готовий на усе, щоб не випустити кермо влади зі своїх рук. Спочатку він рішуче відмовлявся скласти зброю. Одному з близьких Дарлан заявив: «Якщо перемир’я буде укладено, я завершу свою кар’єру блискучим актом непокори». Проте надалі він зайняв протилежну позицію. Держави «осі» не вимагали ні здачі ним флоту, ні окупації якої-небудь частини французької колоніальної імперії. Гітлеру було необхідно швидше зруйнувати коаліцію, що протистояла йому, а для цього він не провокував Францію до продовження боротьби. Дарлан отримав в уряді Петена пост військово-морського міністра, і тепер уся його енергія була спрямована на те, щоб виконати умови перемир’я і зберегти флот у французьких руках. Із цього приводу його підлеглі отримали цілком недвозначні приписи: «1. Демобілізовані кораблі залишаються французькими, з французькими прапорами, із скороченими екіпажами в портах метрополії або колоніях 2. Дотримуючи секретність, підготуватися до знищення кораблів з метою запобігання їх захопленню і наступному використанню супротивником або будь-якою іноземною державою. 3. Якщо комісія з перемир’я як-небудь інакше стане трактувати пункт 1, викладений вище, то в цьому випадку корабель без якого-небудь особливого наказу повинен піти в США або затоплятися, якщо він не зможе інакше уникнути захоплення супротивником. Ні за яких обставин не можна допустити потрапляння кораблів до рук ворога неушкодженими. 4. Кораблі, що сховалися в портах інших держав, не повинні брати участь у війні проти Німеччини або Італії без наказу головнокомандувача ВМФ».

Ці приписи залишалися в силі до листопада 1942 р.

І, нарешті, 26 червня Дарлан видав наказ, в якому, зокрема, говорилося: «умови перемир’я ніяким чином не є ганебними. Ми збережемо усі наші кораблі і усі літаки морської авіації, особовий склад не буде обмежений. Наші супротивники не чіпатимуть флот аж до укладення мирного договору...».

Британська точка зору була іншою. «Німецький уряд урочисто заявив, що   не має наміру використовувати французький флот у своїх цілях під час війни, — пише у своїх мемуарах Уїнстон  Черчіль, — але хто при повному розумі і твердій пам’яті повірив би слову Гітлера після його ганебного минулого і останніх фактів? Крім того, запевнення не поширювалося на «кораблі, необхідні для патрулювання берега і тралення мін». Тлумачення цього пункту надавалося німцям. І нарешті, угода про перемир’я могла бути у будь-який момент оголошена недійсною під приводом його недотримання. Фактично у нас не було ніяких гарантій безпеки. За всяку ціну, йдучи на будь-який ризик, ми так чи інакше повинні були забезпечити, щоб флот Франції не потрапив в неналежні руки і не став би потім знаряддям нашої загибелі».

А що ж самі німці? Аналіз документів дає підстави стверджувати, що захоплення французьких кораблів не лише не входило в плани німецького військово-політичного керівництва, але навіть не розглядалося ним серйозно.

Перемир’я застало французький флот розкиданим за різними пунктами базування: в портах Британії стояло два старих дредноути і безліч малих кораблів. На Середземному морі зосередилися головні сили ВМФ Франції, більшість з яких входила до складу так званого «Атлантичного флоту». У Східному Середземномор’ї Франція була представлена Загоном «X» на чолі з віце-адміралом Годфруа. У Карибських водах був авіаносець і два легкі крейсери, і, нарешті, спішно відведені з портів новітні лінкори «Рішельє» і «Жан Бар» стали у Дакарі і Касабланці.

Флот Франції значною мірою зберіг свій бойовий потенціал. Тому для англійців було украй важливо виключити можливість переходу французьких кораблів під німецький прапор.

Стратегічна операція ВМФ Великобританії отримала кодову назву «Катапульта». Задум операції передбачав узяття під контроль (захоплення, роззброєння, інтернування), або знищення максимально можливого числа бойових одиниць ВМФ Франції в різних пунктах базування.

Вранці 3 липня 1940 р. усі французькі кораблі, що стояли в портах Британії, були захоплені загонами Королівської морської піхоти.  Озброєний опір чинили екіпажі тільки двох кораблів — ескадреного міноносця «Міс­траль» і підводного човна «Сюркуф». 

В Олександрії (Єгипет)  французькі кораблі не випустили за межі порту. У результаті, вдалося досягти угоди, відповідно до якої французи повинні були зняти замки з гармат і передати на зберігання у своє консульство в Каїрі, а британська сторона зобов’язалася не робити ніяких спроб захопити їх кораблі. Ці домовленості суворо дотримувалися до 1943 р., коли після повної окупації німцями Франції і самозатопления більшої частини її флоту в Тулоні, уцілілі французькі кораблі знову стали воювати на стороні уряду генерала Де Голля.

Деякі з них незабаром увійшли до складу створених Де Голлем збройних сил Вільної Франції, інші були укомплектовані англійськими, голландськими і поль­ськими екіпажами. Крім то­го, в руки англійців потрапила значна частина французького транспортного фло­ту загальним тоннажем близько 450.000 брт; 18 липня були захоплені усі французькі торговельні судна в зоні Суецького каналу.  

Порти Марокко і Сенегалу були узяті англійцями під нагляд відразу ж після набуття чинності перемир’я. Мало кому відомий факт, що авіаносець «Арк Ройял»  і лінійний крейсер «Худ»  ще до початку «Катапульти», рушили з Гібралтара, маючи наказ захопити лінкор «Рішельє» в Дакарі.

Але найбільш значною складовою «Катапульти» стала операція проти Мерс-ель-Кебіри, бази, яка знаходилася приблизно в 4 милях від алжірського порту Оран. Французький флот влаштувався тут в 1929 р. У гавані у липні 1940 р. стояли лінкори «Дюнкерк», «Страсбур», «Бретань» і «Прованс», лідери «Могадор», «Вольта», «Тигр», «Лінкс», «Керсен», «Террибль», гідроавіатранспорт «Коммандан Тест», а також 12 різних допоміжних судів. Вхід в гавань закривали протиторпедні загорожі, а в морі була встановлена протичовнова сітка з підривними зарядами. На скелях розміщувалися форти і батареї. Поблизу знаходилися 10 міноносців, 6 підводних човнів, 6 авізо; далі в Алжірі — 5 легких крейсерів і 4 лідери. Була морська і армійська авіація.

З британського боку для участі в операції «Катапульта» були залучені лінкори «Веліант», «Резолюшн»,  «Худ», авіаносець «Арк Ройял», крейсери «Аретьюза», «Ентерпрайз», ескадрені міноносці «Відетт», «Вортіджерн», «Кеппел», «Рестлер», «Фирлесс», «Фоксхаунд», «Фолкнер», «Фористер», «Форсайт», «Ектів» і «Ескорт». Поблизу Орана зайняли позиції два підводні човни.

При розробці плану удару по французькому флоту англійці виходили з того, що не зустрінуть серйозної протидії.

Попри загальну атмосферу невизначеності, французький флот перебував у  бойовій готовності. Адмірал Жансуль не поспішав виконати умови перемир’я що наказували йому «роззброїтися під німецьким або італійським контролем». Кораблі мали на борту повний боєзапас і усе необхідне для негайного виходу в море, екіпажі були укомплектовані за штатом військового часу. Проте перемир’я фактично звело нанівець організацію охорони водного району. Але британці не скористалися цією слабкістю оборони.

На тактичному рівні передбачалося: пред’явлення ультиматуму, переговори і тільки тоді бомбардування гавані. Командир «Арк Ройяла» Холланд повинен був  відправитися в Мерс-ель-Кебір і вручити Жансулю ультиматум. У цьому документі французам пропонувалися на вибір чотири варіанти дій :

1) вийти в море і приєднатися до британських сил; 2) з мінімальними екіпажами перейти в будь-який британський порт, після чого французьких моряків репатріюватимуть, а кораблі будуть збережені до закінчення війни; 3) перейти у французькі порти у Вест-Індії або в порти США, де кораблі будуть роззброєні, а екіпажі репатріюють; 4) затопити кораблі протягом шести годин.

У разі відмови прийняти один з пунктів Сомервілл погрожував «використати усі необхідні сили для запобігання потраплянню до німецьких або італійських рук», тобто потопити французькі кораблі.

Об’єктом головного удару були лінкори «Дюнкерк» і «Страсбур».

Потужність британської ескадри істотно збільшувалася за рахунок включення в неї авіаносця «Арк Ройял», корабля, роль якого в Другій світовій війні була більш значущою, ніж у будь-якого з британських лінкорів. Проте головна перевага «форс эйч» полягало у свободі маневрування, тоді як його супротивник, за задумом операції, повинен був прийняти бій, стоячи нерухомо у вузькій гавані.

Прийняти Холланда з ултиматумом Жансуль відмовився: здати свої кораблі без наказу зверху Жансуль не мав права, а затопити їх відповідно до наказу може тільки у разі небезпеки захоплення німцями або італійцями, тому залишалося битися. «Будьте готові відповісти силою на силу» — просигналив він. Почалася підготовка до виходу в море. Прихід до Мерс-ель-Кебіру потужного британського корабельного з’єднання без звичайного попереднього повідомлення був сприйнятий Жансулем як відверто ворожий акт. Тим самим усі зусилля Холланда знайти з французами взаєморозуміння зводилися нанівець. «Можливо, я міг би погодитися відвести флот в США, — заявив адмірал на слідстві, що відбулося після війни, — але не під дулами британських гармат».  

Жансуль відкинув ультиматум і не мав наміру ні в чому поступатися англійцям, але сподівався, ведучи довгі переговори, виграти більше часу, але...

Британські кораблі стріляли «розмірено і неквапливо». Вже були видні попадання снарядів у французькі лінкори, найсильніший вибух на одному з них, а також пряме попадання в «великий ескадрений міноносець».

Уперше з часів Ватерлоо англійці і французи обернули зброю один проти одного. Наскільки не огидною здавалася англійським морякам ідея громити свого колишнього союзника, більшість їх прийняла з полегшенням сигнал, що означав відкриття вогню.

Жансуль віддав розпорядження лінкорам почати рух відразу після відкриття супротивником артилерійського вогню.  Але марно: «Бретань» не встиг рушити з місця: три 381-мм снаряди легко пробили броню лінкора. Долю корабля вирішив снаряд, що влучив у кормові вежі.  977 членів екіпажа «Бретані» загинули або пропали без вісті...

«Прованс» відкрив невлучний вогонь по «Худу». Британці відповіли і скоро французький лінкор ліг носом на мілину.

«Дюнкерк» — був прошитий навиліт бронебійним снарядом з «Худа» якраз у той момент, коли став відходити від причальної стінки.  З бухти вискочив лінкор «Страсбург».  Атаки літаків з «Арк Ройала» не змогли запобігти прориву ще кількох французьких кораблів з Мерс-ель-Кебіра.

Найбільшу загрозу для ескадри Сомервілла представляла тепер навіть не корабельна, а берегова артилерія французів.

У ситуації, що склалася, Сомервілл вирішив дати французам передих, щоб ті «могли безперешкодно покинути свої пошкоджені і тонучі кораблі». Проте не усі з них оцінили такого джентльменського вчинку. Берегова артилерія продовжувала обстрілювати британську ескадру. 

6 липня 1940 р. британці повернулися на поле бою, щоб добити потужний «Дюнкерк», який був уже не готовий відбивати повітряні атаки. Британські повітряні торпедоносці почали шматувати гордість Франції.  Стовп диму і полум’я зметнувся над «Дюнкерком» на висоту 200 метрів — пороховий льох було підірвано... Палуба лінкора була завалена викривленими і зубчастими листами металу упереміш з убитими, пораненими союзниками британців.

Французький флот втратив убитими і зниклими без звістки 47 офіцерів, 549 старшин і 701 матроса. 

Історіографія характеризує результат «Катапульти» як тактичну перемогу англійців з досить суперечливим стратегічним результатом, бо у багатьох викликає сумніви, по-перше,  військово-політична доцільність операції, по-друге, адекватність досягнутого. «Усі сучасні французькі кораблі, — резюмує один з авторів, — уціліли і сховалися у своїх базах. Тобто, та небезпека, яка, з точки зору британського адміралтейства і уряду, існувала з боку колишнього союзного флоту, залишилася». Більше того, розгромивши французький флот в Мерс-ель-Кебірі, англійці, як вважається, створили благодатний грунт для колабораціонізму у Франції, не кажучи вже про моральну сторону справи. Затоплення «Тулона» 27 листопада 1942 р. наводиться як найвагоміший доказ вір­ності французів своїй обіцянці не здавати флот німцям. Проте, що сталося, те сталося... 

За книгою історика Є.Грановського
«Тінь Трафальгара».
Підготував А.Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com