ХТО КОМУ І ДЛЯ ЧОГО ПОТРІБЕН?

Нині на слуху розмови про те, кому потрібна Україна. Мовляв, Європі вона непотрібна, а ось Росія, навпаки, настирливо намагається втягнути нас у неосоюзи. Дійсно, навіщо, Європі новий член з рекордним рівнем корупції, судовою системою, яка викликає внутрішні і зовнішні нарікання, з неймовірним розшаруванням на невеличку купку багатих і основну масу населення, яка знаходиться на межі виживання. А ось у Путіна це не викликає застережень, бо Росія перебуває з Україною по сусідству на щаблях корупційності, а по стану зі свободою слова навіть ще гірша. Для міжнародних аналітиків такі цілеспрямовані намагання за будь-що втягнути Україну в сферу свого впливу чи навіть панування не є секретом. Як казав авторитетний політик, «без України Російська імперія неможлива». Тобто Україна потрібна для Росії як матеріал, засіб для свого вивищення, для підняття своєї значущості в світі. Невже Україна отримала давно омріяну політичну самостійність для того, щоб бути прислугою комусь?

Впродовж віків інші народи намагалися використати Україну в своїх інтересах, різного роду загарбники грабували, нищили український народ, прагнучи закабалити його, прибрати добро багатої країни до своїх рук. Так, в результаті набігів татар-кримчаків спустошувалась територія Південної України, населення якої захоплювалося в полон і перетворювалося на  рабів. Нашими дівчатами поповнювалися турецькі гареми, а захоплені хлопчики відлаженою системою муштри перетворювалися в яничарів для армії Османської імперії, яка наводила жах на Європу. Будучи в московському підпорядкуванні, український етнос давав солдат і матросів для Російської імперії, збільшуючи її військову потугу і сприяючи її експансії. А потім наш люд використовувався для освоєння Далекого Сходу, Сибіру, виступав потужною силою в розробці північних нафто-газових родовищ. Якщо в добільшовицький період за Україною закріпилася репутація «житниці Європи», то за Радянської влади до цього додалося ще звання «всесоюзної кочегарки». Донецьке вугілля йшло на опалення і для під­приємств центральної  Росії. Кінохроніка доносить до нас те, з якою радістю москвичі зустрічали  в своїх домівках появу блакитного палива, яке  надходило по трубопроводу з Дашавського родовища західної України, і яке витіснило із їх кухонь примуси, які працювали переважно на азербайджанському керосині.

Востаннє українці були використані для виконання імперських планів напередодні розпаду Радянської імперії в Афганській війні, в  якій тисячи людей були приречені на загибель і каліцтво. Була спотворена психіка солдат, яких переконували в тому, що знищення мільйонів афганців на їх споконвічній землі, в їх батьківських домівках — є почесним інтернаціональним обов’язком, за що нагороджували орденами і медалями.

Все це я кажу до того, що ми, як народ, «завжди комусь були потрібні», але лише в якості, як казали більшовики, «людського матеріалу».

Зі здобуттям незалежності в Україну посунув зарубіжний капітал, який енергійно почав прибирати до своїх рук підприємства і навіть галузі. Наскільки це є благом для незалежної  України, то велике питання.

Досі закордонні мудрагелі в поті лиця працюють над тим, як використати Україну для задоволення своїх, як вони висловлюються, «національних» інтересів. В своїх геополітичних планах вони відводять Україні роль то зони впливу, то буферної зони, або, що найкраще, перетворення її в щось подібне до санітарного кордону, напівколонії чи навіть генерал-губернаторства. В 90-ті роки начальник Російського генштабу, змірявши циркулем від­стань від східних кордонів України, Білорусі до Москви і поділившии її на швидкість ракет, заявив по телебаченню, що ні в якому разі не можна допустити, щоб ці країни стали членами НАТО. Бо тоді ракети з розширеного НАТО зможуть за півгодини долетіти до Москви, і повітряна оборона центрального округу не встигне впоратися, щоб захистити столицю від бомбового удару. Це теж потреба в Україні, як у «санітарній зоні». Так само і країни НАТО розглядають потребу в Україні, як у «сірій зоні», звідки можна було б впливати на Росію. Тобто і тут ми «потрібні».

Чимало радників як внутрішнього, так і зовнішнього походження, нав’язують  Україні роль зв’язуючої  ланки, чи моста  між Сходом і Західом. Що сприяє перетворенню України в прохідний двір, коли значна частина населення займається обслуговуванням транзитників. В уяві спливає можлива ідилія: Україна порізана густою мережею  суперсучасних автобанів, по яким туди-сюди шугають потужні авто, а в придорожних кафе, ресторанах багатіїв-транзитників (за фактом і світоглядом) радісно вітає обслуга в національних костюмах, пригощаючи національними стравами і розважаючи їх національними співами і танцями.

 Якщо для міжнародної спільноти і потрібна Україна, то лише як постачальник сировини, дешевої і якісної робочої сили, продовольчої продукції, як ринок збуту  для низькосортних, вибракованих на Заході, або тих, що вийшли з ужитку товарів. Країни Європи закривають металургійні заводи, шкід­ливі хімічні під­приємства, які завдають шкоди навколишньому середовищу і підривають здоров’я працюючих, воліючи закуповувати необхідну їм металургійну, хімічну продукцію з інших країн, в тому числі і вироблену в Україні. 

Україна, перебуваючи в складі Радянської імперії, не мала права вибору, можливості самій  визначати, що виробляти і в якій кількості, як використовувати природні, людські ресурси, на які війни посилати своїх людей. Здобувши незалеж­ність, Україна отримала право використовувати свої природні і людські ресурси, виходячи з власних потреб. Але це право не було належним чином реалізоване. Україна опинилася під владою олігархів та їх кланів, які диктують такий тип виробництва, торговельної, розподільчої діяльності, який не відповідає довгостроковим інтересам українського народу, потребам стабільного і гармонійного розвитку  держави, а орієнтований на швидке збагачення невеликої групи людей, зрощених з владою. Для них Україна з її людьми і багатими природними ресурсами слугує лише полем для бізнесу і не має сакрального значення. Ага, вам потрібна олія, буде вам олія і скільки завгодно. І Україна виходить на перше місце в світі по експорту соняшникової олії. При цьому ігнорується та обставина, що форсована соняшникова інтенсифікація призводить до деградації земель.  

Хоча у владі все ще є  нормальні українці, вони не можуть протистояти агресивній меншості з гіпертрофованою жадобою збагачення. 

Питання, для кого і для чого потрібна Україна, український народ не може бути адекватно вирішено без виходу в більш широкий контекст. А для чого потрібні інші народи Землі? Насамперед це стосується нашого географічного сусіда, який протягом віків визначав долю українського народу. Деякий час у ХІХ ст. Росія виконувала функцію «жандарма Європи», що не дуже подобалося останній. Російський мислитель П.Чаадаєв, вивчаючи історію існування Російської імперії, дійшов до висновку, що для міжнародної спільноти вона потрібна в основному як негативний приклад, як не треба жити. І оця негативна функція багатократно зросла після окупації більшовиками Кремля, які перетворили росіян та інші народи СРСР на новітніх рабів і нав’язали людям думку про встановлення єдиного всесвітнього комуністичного режиму. Досіль росіяни під впливом цієї і неошовіністичної пропаганди вірять, що нормальний розвиток їх країни — це розширення території по розі вітрів, збирання земель. Україна для російських керманичів — це тимчасово втрачена територія і людський матеріал, а наша держав­ність, за словами В.Путіна «непорозуміння». Неоколонізація нині триває на іншому рівні та іншими методами — економічними. Це і торгові війни, і ціна на газ, і намагання взяти під контроль банківську систему, енергогенеруючі підприємства, вивести за межі України замкнені цикли виготовлення зброї і військової техніки. Тобто максимально узалежнити або ослабити національну складову економіки.

Дуже дивна політика, зважаючи на велетенські простори нашої сусідки, які чекають на впорядкування, гармонізацію, а населення яких марно сподівається бодай хоч на якесь покращення побуту. Навіщо шукати раю за кордонами? Облаштуйте свою країну, приведіть її до європейських норм від судочинства до туалетів і ви станете цікавими світу. Бо тоді не потрібно буде доводити власні переваги перекрикуючи танкові мотори і артилерійську канонаду (як це було 2008-го у Грузії). Отак і ми шукаємо молочних рік і медових берегів бо-зна-де. Замість того, щоб засучивши рукава взятися до роботи у себе вдома. Маю на увазі не лише працю фізичну, а й громадську активність. Кожен росіянин, українець має затямити, що ніхто за нього його роботу не робитиме. Хочеш справедливості від чиновників і держави? Борись за свої права, виходь на вулиці, протестуй, судись за справедливість, не давай хабарі, живи по закону. Ніде не поступайся неправді. Формуй громадянське суспільство через власну активність. А на практиці росіяни переконують себе, що найдуть заспокоєнні на чужих землях, а українці, що ощасливлять себе і дітей, коли втечуть з власної землі у ситу Європу, або віддадуться якомусь «сильному» пану.  Але це ж нонсенс!

За межами своєї держави ми нікому не потрібні, там ми завжди залишимося людьми другого сорту, за невеликим виключенням. Іншої альтернативи для  існування нас як народу, ніж впорядковувати, гармонізувати життя на власній землі, у нас немає і  на цьому треба сфокусувати розумові і матеріальні зусилля. 

Маючи однакові права на життя уже самим фактом своєї появи на світ, різні люди, народи мають і певне розумове, моральне і значне матеріальне розшарування, яке породжує непорозуміння, конфлікти в людській спільноті і які повинні зменшуватися в ході зростання свідомості людства.

Усі сім мільярдів сьогоднішнього населення Землі потрібні людству, але не як раби для вибраних олігархів, а як рівноправні, гідні свого унікального походження істоти. Людство впродовж віків, виходячи із своїх егоїстичних інтересів сортувало тварин, птахів, риб, комах, рослин на корисні, шкідливі, нейтральні. Запізніло прийшло до нього розуміння, що усе живе в природі потрібне для збалансованого тривалого існування біосфери. Так і з народами. Суспільствам треба підтримувати мовне, національне різноманіття на Землі, запобігаючи його збідненню, відносячись до такого різноманіття як до найбільшого духовного багатства людства. Європа для захисту мов, яким  загрожує зникнення через малочисельність їх носіїв, прийняла Хартію про мови, яку в Україні спотворили і пристосували до захисту  російської мови, якій ніщо не загрожує, і перетворили її в знаряддя для витіснення і нищення мов, які дійсно потребують підтримки  і захисту. Бо захисту потребує саме українська мова, яка 450 років на власній етнічній території у різний спосіб упосліджувалася, витиралася з пам’яті нашого народу. Ще й досі пострадянський простір здригається від рецидивів більшовицього режиму, злочинна діяльність якого була спрямована на зменшення і знищення життєвого різноманіття, насамперед на зтирання національних відмін­ностей і ліквідацію націй. Тепер люди, які були проводирями того нищення нав’язують суспільству думку про переслідування російської мови в Україні. Побійтеся Бога, панова, російську мову ніхто не потіснить, вона твердо стала в ряд з іншими мовами міжнародного спілкування, зокрема в бізнесовій сфері. Все це нагадує обман злодія, коли останній гукає «Тримайте злодія!» і переводить погляд на непричетну людину. Схожі на ці маніпуляції і використовують сучасні «захисники» мов національних меншин в Україні. Бо мета їх відома: преференції мають належати лише російській мові, українська має обслуговувати лише групку маргиналів-націоналістів. Щоб цей план здійснився в Україні, створені різні грошовиті «фонди», якими опікується ціла армія «культурних» чиновників сусідньої держави. І наші «підніжки»-підлабузники зі смаком ріжуть гілку, на якій сидять, підкидаючи нові і нові «законопроекти» про мовну політику. Хоч насправді серед населення мовна ситуація виглядає цілком терпимо. І на Сході і на Заході України молодь охоче навчається українською, вважаючи нашу мову перспективною, важливою для кар’єри.  Цей процес інтеграції суспільства навколо української мови можна легко закріпити державною політикою, але робиться все з точністю до навпаки.

 Для стабільного розвику людства потрібні людяні люди, які до інших ставляться як до рівних собі, не намагаючись перетворити їх у своїх рабів. З іншого боку зростає потрібність в піднятті свідомості людей, збільшенні їх вольової потуги, щоб протидіяти різним спробам їх закабалення. До цього  підштовхують загрозливі процеси деморалізації і зниження інтелекту, які набувають різної інтенсивності і поширення серед різних регіонів, різних верств населення. Якщо із безвиході окремі люди вдаються до продажу свого тіла, своїх внутрішніх органів, то деякі загалом небідні депутати за декілька мільйонів доларів продають свою душу і стають рабами владної коаліції, слухняно і бездумно натискаючи кнопки за вказівкою «диригента».

Хоча розум і є ключовою ознакою людини, для багатьох то великий тягар, від якого вони часто прагнуть позбавитись, перекладаючи його на інших людей — вождя, фюрера, депутатів ... За таку зраду своєї сутності вони несуть тяжке покарання, в тому числі у вигляді закабалення. 

Руйнівним для людської спільноти є корисливе ставлення до інших людей, коли вони розглядаються з точки зору задоволення тимчасових, егоїстичних інтересів, а після того як вони були використані, то можуть бути і викинуті як непотріб. Принизлива печать однаразового використання лежить на багатьох наших виборах, коли напередодні виборів усіляко розшаркуються перед електоратом, клянуться йому у дружбі і любові, обіцяючи що завгодно, а після того як будуть отримані їхні голоси, то можна про них  вже й не згадувати... 

Є щось глибинно недобре в тому, коли цікавість до людини обумовлюється тим, наскільки вона може бути тобі корисною, від її положення, сили, впливу, від того, які запаси газу, нафти знаходяться під її державними ногами. Зникла влада, вичерпався газ — і людина стає нецікавою, непотрібною тобі. На такому фундаменті  егоїстичних, тимчасових інтересів не можна вибудувати гармонійне людське життя.

Я — оптиміст. Добро, зрештою переможе зло. Все більше буде важити інтерес до інших націй, держав як до унікальних утворень на Землі. Це навіть не прогноз, а вимога, а глобальний імператив — цілеспрямовано здійснювати такі світоглядні зміни, бо від меркантильного, корисливого підходу як до окремої людини, так і держави в цілому, нічого путнього в довгостроковій перспективі не виходить.

Очевидна гносеологічна потрібність  кожної нації на Землі для духовного збагачення людства, в якому зараз домінують суперечливі, малоосмислені і часто абсурдні процеси матеріального збагачення, що збіль­шує прірву між духовним і метеріальним, яка перешкоджає впорядкуванню і гармонізації життя на Землі.

Станіслав Стельмах