Хай твориться легенда!

Коли славетного українського письменника Юрія Яновського, до речі, нащадка Гоголя по прямій, радянські критики-вульгаризатори звинувачували в тому, що він, бачите, романтизує дійсність, той відповідав однією фразою: «Хай твориться легенда».

Цей призабутий факт сплив у пам’яті після ознайомлення з першими відгуками на довгоочікуваний фільм Михайла Ільєнка «ТОЙ, ХТО ПРОЙШОВ КРІЗЬ ВОГОНЬ».

Українська кінокритика, точніше, те, що від неї залишилося, розгублена. Писюча братія вишукує в картині якісь круті сенсації чи бодай ляпи — аби врешті решт підтвердити й свою неспроможність. Проте фільм, задуманий 45 років тому, відзнятий і змонтований за довгих 5 років, зрештою, мов той літак головного героя, вирушив у свій політ. Будемо сподіватися — в легенду.

Вже давно зафіксовано, що історична свідомість нації формується не завдяки підручникам історії, нехай навіть таким довершеним, як «Історія України» Грушевського, а саме — легендами і міфами. Тож тут Юрій Яновський мав рацію.

У свою чергу та чи інша конкретна подія, повернувшись до нащадків уже як легенда чи міф, дає потужний спонукаючий поштовх і професійним історикам. І тоді їх чекають справді сенсаційні відкриття. Наприклад, фантастичний успіх роману Дюма «Граф Монте-Крісто» спочатку в Росії, а згодом в СРСР підштовхнув дослідників до пошуків реальних фактів, від яких відштовхувався письменник. І тут з’ясувалося, що до свого арешту, як відомо, граф носив прізвище Дантес. Едмон Дантес. І що ви думаєте? Дюма-старший, виявляється, дав це ім’я своєму герою на честь довічного сенатора Франції Жоржа Дантеса. Того, котрий у молодості смертельно поранив на дуелі сонце російської поезії, афроукраїнця за походженням Пушкіна О.С. Подальші пошуки  змушують замислитися над тим, чиє життя було бурхливішим — реального Дантеса чи його літературного двійника. Слово «двійник» у стосунку до Дантеса-сенатора має справді подвійний сенс, бо він надав неоціненні послуги спецслужбам своєї Франції і Росії, котра виперла його «за бугор», позбавивши дворянства і офіцерського патенту.

Парадокс — Жорж Дантес як один із керівників французької буржуазної революції 1848-го року сприяв поваленню династії Бурбонів. А як таємний агент російської розвідки упередив замах анархістів на сина Миколи Першого, Олександра. Невдовзі порятований Дантесом Олександр став імператором і визволив Росію від кріпацького рабства. А ви кажете — Монте-Крісто.

Відтак не дивно, що ще до виходу на екрани фільму Михайла Ільєнка різко підскочив інтерес до біографії людини, котра стала прообразом героя кінострічки. Зазначимо одразу, що Ільєнко позиціонував свою роботу як легенду, а не реконструкцію реальних подій. І це правильне рішення. Надто багато інформації все ще залишається, як кажуть, за кадром.

Ми недаремно розпочали нашу оповідь з історії двох Дантесів. Втеча безневинно засудженої людини з каторги чи в’язниці є геройським подвигом. Одна самотня людина перемагає могутню владу, на боці якої армія, поліція, спецслужби тощо. Реальні втечі обростають легендами. І найдивовижніше те, що уважне вивчення подій доводить: нереальне в цих легендах виявляється правдою.

У квітні 1944-го року літак старшого лейтенанта, Героя Радянського Союзу Івана Даценка (є версія, що справжнє прізвище — Доценко) був збитий над Львовом. Екіпаж загинув, проте ніхто ніколи не бачив пілотів мертвими. Відтак у радянських історичних хроніках писали: Герой Радянського Союзу Даценко пропав без вісті під час виконання бойового завдання у глибокому тилу ворога.

У 1967-му році у канадському Монреалі проходила Всесвітня виставка. Радянська Україна не мала свого окремого павільйону, але делегацію передовиків праці та діячів культури за океан відрядили. У її складі були тодішній голова Спілки кінематографістів Тимофій Левчук та кіноактриса Наталя Наум. І саме вони під час відвідання резервації зустрілися з індіанським вождем на ім’я Тойщопроходитькрізьвогонь, котрий заговорив до них… українською мовою. За його версією він — Іван Доценко, котрий встиг вистрибнути з палаючого літака, але одразу втрапив до німецького полону. Та вже наступного дня втік, пройшов сотні кілометрів по окупованій території України на Схід і пробився до своїх. Тут його негайно заарештували особісти НКВС і вже за добу етапували до Сибіру — як зрадника і німецького агента (це ж треба — за добу німці людину на шпигуна вивчили!). Далі Доценко без коментарів розповів своїм землякам, що втік знову — з етапу. І зумів дістатися до Канади. Без візи, звісно, і документів. У розпал війни… На щастя прибився до індіанської резервації, одружився з дочкою вождя і згодом сам очолив плем’я. Все! Решта — так звана версія чеченського танцюриста Махмуда Есамбаєва і вільний політ фантазії журналістів «Комсомолки» — щось середнє між вигадками і легендами.

Співробітник радянського посольства в Канаді, до речі, наш брат-українець, побоявся доповісти послу про чудом віднайденого Героя. Через багато років виправдовувався, мовляв, не хотів псувати собі кар’єру. Тимофій Васильович Левчук, народний артист і лауреат, був людиною непростою. Але — ризикнув, розповів усе не тільки членам Спілки кінематографістів, а й першому секретарю Полтавського обкому КПРС Федору Моргуну, оскільки Іван Доценко родом з хутора біля Диканьки. Моргун теж не побоявся і попросив Левчука повторити свою розповідь перед усіма працівниками апарату обкому.

Одразу після цього земляки віднайденого героя дізналися, що їхнє село мають перейменувати на честь відважного льотчика і навіть встановити з цієї нагоди пам’ятний знак. І то були не самі лише розмови! Бо невдовзі привезли велику гранітну брилу і почали впорядковувати місце в центрі села. Звісно, й тут не обійшлося без ініціативи першого секретаря обкому партії. Та раптом хтось звідкись згори скомандував відбій, недобудований пам’ятник демонтували і кудись вивезли, а розмови про перейменування затихли.

Що ж сталося? Цікаву версію пропонує один із російськомовних американських часописів емігрантів нової хвилі. З посиланням на спогади старих канадських журналістів автор стверджує: «десь» дійшли висновку, що вся ця історія з віднайденням зниклого без вісті героя-українця є насправді провокацією канадських і, звісно ж, американських спецслужб проти радянської України як невід’ємної складової частини СРСР. Усю цю акцію придумали, ясна річ, українські буржуазні націоналісти аби принизити величні завоювання соціалістичного ладу. Мовляв, ви своїх героїв по Сибірам гноїли, а вони у нас у вільному світі навіть індіанськими вождями стають.

На перший погляд — дурня. Але вся біда в тому, що у неї тоді охоче повірили ті, від кого залежала подальша доля льотчика-героя. Чому? Бо так зручніше. Немає клопоту. А головне — кар’єра не постраждає.

От тільки версія про фальшивого Доценка луснула остаточно, коли сучасна комп’ютерна експертиза довела, що Герой Радянського Союзу, зниклий без вісті навесні 1944-го та індіанський вождь на фотографіях 1967-го року — одна і та ж людина.

А тепер починається найцікавіше. У який же спосіб Івану Доценку вдалося не просто вирватись із Гулагівського пекла, а й дістатись аж до Канади?

(Далі буде).

В.Н.