Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Катерина і принц

Одна поважна київська пані, дочка відомого радянського письменника, багаторічний редактор дитячих програм телебачення, якось приголомшила своїх колег таким одкровенням: — Є люди, котрих варто було задушити ще в колисці.

Як на нашу думку, то такий парадоксальний спосіб турботи про майбутнє людства варто було би застосовувати, звісно, не до дітей, а до деяких дорослих двоногих. Наприклад, тих, хто зляпує заголовки інформацій для друкованих і електронних ЗМІ. Бо коли, приміром, оголошують, що у Алли Борисівни народився онук, а нижче пояснюється, що то дитинка її улюбленого песика, котрий їй як рідний синочок, а взагалі малася на увазі не знаменита співачка, а її тезка, проста пенсіонерка, яких мільйони, то це ще півбіди. І означає лише одне: даному ЗМІ нема про що писати конкретно, от і печуть отакі інформаційні облизні.

Але коли видання, що претендує на респектабельність, зверхньо повідомляє читачам, що «українка втрапила до королівського палацу в Таїланді», то за це вже, щонайменше, треба пальці кришкою рояля затискати. Хоча — за відсутності інструменту, можна і луткою дверей. Бо йдеться про подію не просто непересічну, а таку, що в нормальній державі сприяє різкому зростанню її доброго імені і усьому світі.

Бо йдеться не про якусь там рядову туристку, котра через необачність охорони випадково забрела до резиденції Його Величності Короля Таїланду. Нашу землячку таїландський Король ОСОБИСТО запросив ушанувати його своїми відвідинами. І не просто так, а на офіційні торжества з нагоди 84-ї річниці від дня народження монарха. Для жителів більшості країн Далекого Сходу ця дата найсакральніша, бо вісімдесят чотири — це дванадцять (повний цикл східного ж календаря), помножене на сім — найщасливіше число у східній нумерології. Зазначимо, що крім запрошення Король Таїланду вшанував українську художницю Ксенію Симонову особистою екскурсією по своєму палацу. А під час публічної — з прямою телевізійною трансляцією — демонстрації славетних інсталяцій Ксенії з піску звучала музика, спеціально написана самим монархом для цієї події.

І що? Див. вище. А одна респектабельна російська газета взагалі вигадала для Симонової нову національність — кримчанка. Так і написали у величезному заголовку: мовляв, Його Величність запросили в гості кримчанку. Розумієте, крім прозорого натяку, що Крим — це не Україна, виринає ще одна думка: чому, приміром, тувинець Шойгу — це російський політик, а громадянка України Ксенія Симонова — кримська художниця?

Але облишимо цих комбінаторів від журналістики. Як не будемо кидати камінь і в город нашого МЗС, котре відверто проґавило такий унікальний випадок народної дипломатії. Бо що з них, хвореньких, візьмеш? Народу в протокольній службі, як на тому сільському Рябкові реп’яхів, а віночок як слід закріпити нікому.

Звернемося до історичного аспекту. Те, що нехай навіть унікальній художниці, але все ж таки приватній особі у Таїланді віддали почесті, передбачені протоколом виключно для глав держав і осіб королівської крові, пояснюється не тільки, ще раз повторимося, унікальним талантом Ксенії Симонової. Річ у тім, що як мінімум двоє наших земляків вписали кілька вельми і вельми примітних сторінок до історії цієї, здавалося б, далекої від нас держави.

За протоколом усі урочистості, пов’язані з особою Короля Таїланду, ось уже майже півтори сотні років розпочинаються і закінчуються виконанням Національного Гімну. Але мало хто знає, що його мелодію на слова тодішнього сіамського монарха (так тоді називався Таїланд) написав у 1888 році наш земляк, полтавчанин Петро Щуровський, нащадок славного роду козаків-характерників. Це його предка Микола Гоголь вивів у своїх «Вечорах на хуторі біля Диканьки» під прізвищем Пацюк.

Петро Щуровський (1850-1908 рр.) був тривалий час капельмейстером (диригентом) оркестру Большого Театру в Москві. Написав — увага! — оперу «Богдан Хмельницький» і, на жаль, не встиг закінчити оперу «Коваль Вакула”… В російській Вікіпедії Петро Сергійович фігурує, звісно, як російський композитор, а в українській ані про нього, ані про його опери фактично немає жодного слова.

Ну, а тепер про молоду жінку, з іменем якої у свідомості чи не кожного освіченого тайця асоціюється слово Україна.

Катерина Десницька (1885-1960 рр.), дочка луцького окружного судді, випускниця елітарної київської жіночої Фундуклеївської гімназії, а з 1906-го року — сіамська принцеса, дружина спадкоємця престолу принца Чакрабона.

Голівудівські професіонали вже давно розшматували і продовжують шматувати унікальну біографію Катерини Десницької на сценарії численних мелодрам і псевдоісторичних бойовиків, далеких від правди, зате з кінозірками першої величини у головних ролях. Що ж до історичної батьківщини, то Її Величності, як у нас у Малоросії водиться, не пощастило. Щоправда, наш земляк Костянтин Паустовський переповів у своїх спогадах 1946-го року таку собі більшовицьку казочку про принца, котрий приїхав взимку якогось там року до Києва, побачив вперше в житті сніг, лід і ковзанку на Володимирській гірці — і закохався одразу і до смерті в юну гімназистку, що граціозно виписувала піруети на ковзанах. Ну, а далі — любва, любва, любва… намагання юної принцеси сіяти в далекому Сіамі прогрес у вигляді туалетів з водозливом та електроосвітлення. І підступні реакційні царедворці, котрі підсипали їй у їжу товчене скло від електролампочки і вона, бідолаха, сконала у страшних муках. Одне слово, не ходіть, дівчатка, в Сіам під вінець. До речі, ім’я та прізвище Десницької письменник перекрутив. Ну трапляється… А може й редактор повикаблучувався. Такі були часи.

Принц Чакрабон завітав уперше до Києва тільки у 1911-му році, через три роки після офіційного одруження з Десницькою. А насправді все було так:

Батько Катерини помер, коли їй було три роки. Мама з цілим оберемком дітей від свого першого шлюбу, попереднього шлюбу чоловіка та їхніх спільних (12 душ!) продала все, що могла, і переїхала до Києва. Померла невдовзі після того, як її улюблениця Катерина закінчила Фундуклеївську гімназію. Дівчину забрав до себе у Санкт-Петербург старший брат, котрий якраз розпочинав дипломатичну кар’єру після закінчення столичного університету. Тобто мамі на той світ — глибокий уклін: змогла-таки поставити на ноги всіх сиріт.

У столиці Катерина не стала, на відміну від багатьох своїх ровесниць, видивлятися вигідного жениха. Хоча їх у оточенні брата-дипломата було більш, ніж досить. Вона закінчила легендарні Вищі жіночі Фребелівські курси і як дипломована медсестра почала працювати в одному з санкт-петербурзьких шпиталів. Аж тут на Далекому Сході Російська Імперія встряла у війну з Японією. Катерина Десницька здійснила неможливе за тих умов: пробилася не просто в діючу армію, а на передову.

Імперія цю війну, як відомо, програла. Але Катерина Десницька повернулася до Санкт-Петербургу кавалером солдатського Георгіївського хреста. Варто нагадати, що цю найвищу бойову нагороду в Російській Імперії вручали не за вислугу чи прислужування, а виключно за особистий ратний подвиг під вогнем.

А де ж принц? Згідно з офіційною версією він теж рвався на фронт (звісно, на боці Росії) — із Санкт-Петербургу, де після закінчення Пажеського корпусу вчився в Академії Генерального штабу і раз на тиждень обідав з царем Миколою Другим. Був у нього такий привілей, як у ймовірного спадкоємця сіамського престолу. Але на війну принца не пустили. Мало що може статися, то навіщо ж додаткові дипломатичні ускладнення — з тією ж Японією?

Кохання було блискавичним, романтичним і бурхливим. Зобачивши на одному з офіційних прийомів дівчину у строгій формі сестри-жалібниці з Георгіївським хрестом і двома бойовими медалями на грудях, принц Чакрабон забув про довжелезний список вінценосних претенденток на саму лише ймовірність стати однією з трьох його офіційних дружин. У Сіамі для короля і принців це було обов’язковим — покладатися не лише на одну жінку в такій важливій справі, як забезпечення престолу спадкоємцем.

  Квіти до скромної квартири сестри-жалібниці привозили возами. До свіжих троянд додавалися коштовні подарунки та довжелезні листи з палкими освідченнями. Але українська дівчина — це вам не якась там «тендітна хризантема Сходу». Звісно, їй сподобався наполегливий худорлявий полковник, але… По-перше, ніяких «улюблених дружин”! Тільки єдина і неповторна! А не подобається — переписуй конституцію. По-друге, вінчатися виключно за православним обрядом у православному ж храмі. Ну і по-третє, що випливає з другого, жених має вихреститися зі свого буддизму в християнську віру. Такі от наші жінки. А ви кажете — коні, ізби… пити треба менше, тоді й хати не горітимуть і худоба без догляду не гасатиме.

В одному Костянтин Паустовський мав рацію: принц і справді шалено покохав українську дівчину. Бо прийняв усі її вимоги, незважаючи на однозначні погрози рідного батька-короля та російського дядюшки Миколи. В 1906-му році закохана пара потай виїхала з Росії до Константинополя, де обвінчалася у грецькому православному храмі, попередньо вихрестивши молодого, як належить.

Що цікаво: група молодих сіамських аристократів, котрі були ад’ютантами і секретарями принца Чакрабона всі вісім років його життя і навчання в Росії, додому в Сіам повертатися не ризикнула. Прийняли православну віру, російське підданство, модифікували на російський копил свої родові прізвища, служили в російській армії. В громадянську відзначилися особливою хоробрістю і мужністю в лавах Білої Гвардії. Один із них уже на схилі років розшукав немолоду принцесу Понсанупок (офіційне тайське ім’я Катерини) і залишився поряд із нею до її останніх днів.

Але повернімося до року 1906-го. Звісно ж, ніхто ніякого товченого скла у їжу українській невістці в Сіамі не підсипав. То все, як ми вже казали, страшилки для українських радянських дівчаток. Насправді ж нова батьківщина принцеси вважалася чи не найцивілізованішою на Сході. Достатньо відзначити, що Сіам-Таїланд ніколи не був нічиєю колонією. На відміну від усіх своїх сусідів. За винятком хіба що острівної Японії, до якої плисти — собі дорожче.

Звісно, Її Величність Королева — ну точнісінько як наші українські свекрухи — попервах на невістку позирала косо. Але коли Катерина за рік народила гарненького онука, бабине серце розтало. Дід, щоправда, уникав контактів із прогресивним сином та його молодою дружиною, проте всі належні титули і привілеї Катерині присвоїв.

Невдовзі старий король помер. На престол зійшов старший брат Чакрабона, бездітний, до речі. І три дружини не зарадили! Сам принц офіційно одержав титул спадкоємця і почав готуватися до своєї нової майбутньої ролі. Разом із майбутньою королевою Сіаму. Підростав син. Все файно-ніжно: піддані і слони обожнювали принцесу-українку, щаслива пара приймала високих гостей і сама мандрувала світом. Аж тут вибухнула Перша Світова війна. І хоча бойові дії розгорталися в Європі, але дуже швидко фронт перемістився до Туреччини і на Кавказ, а це вже за азійськими мірками не так уже й далеко від затишної країни тайців.

На тринадцятому році подружнього життя (трикляте число!) принц Чакрабон раптом запропонував своїй дружині поїхати до Шанхаю, куди лихоліття громадянської війни в радянській Росії загнало улюбленого старшого брата Катерини та більшість її родичів. Давно, мовляв, не бачилися — та й безпечніше буде. В Шанхаї не без допомоги свого брата-дипломата Катерина дізналася, що її коханий чоловік стрибнув у гречку — і то так, що «ота шмарката зараза» вже подає себе серед сіамського бомонду як «улюблену дружину майбутнього короля”! Щоправда, все ще живий король, старший брат Чакрабона, показав молодшому велику дулю — чи що у них там у Сіамі в цих випадках показують — і звелів негайно миритися з Катериною. Але — найшла коса на камінь. Розлучення, дівоче прізвище, а ти, голубе, запхни собі свої аліменти, красиво висловлюючись, туди, де сонце не світить. Покійниця-мама із цілою копою дітей всім раду дала, то й я не пропаду.

Ні, що не кажіть, але вища сила все ж таки існує. Невдовзі принц Чакрабон так упрів, відпочиваючи на своїй яхті, що погодився за порадою коханки полежати охолонути на палубі. Охолов швидко і капітально — миттєве гостре запалення легенів, ускладнення і… Королем став наступний на черзі брат. Згідно з мудрим рішенням свекрухи Катерині відійшла третина чималого спадку по зрадливому покійному, а онука відправили вчитися до Великобританії.

Забігаючи наперед, зазначимо, що королем Чула Чакрабон так і не став. Закохався в британку зовсім не королівської крові (татові гени, татові!), одружився, вивчився у Кембріджському університеті на історика і залишився жити у туманному Альбіоні. Уславився двома фундаментальними науковими працями: в першій йшлося про історію королівської династії Сіаму, що зрозуміло; а от друга була присвячена російській цариці Катерині Великій. У вільний від просиджування в архівах та бібліотеках час молодий принц ганяв на мотоциклі і регулярно перемагав у професійних гонках. То вже — від мами! Попри наполягання королівського двору, титулу спадкоємця зрікся раз і назавжди.

Єдина онука Катерини, принцеса Наріса Чакрабон, як і тато, перейнялась історією. Наприкінці вже минулого століття в Лондоні вийшла її книга про дідуся й бабусю під назвою «Катерина та принц». Єдиний син Наріси остаточно відмовився від будь-яких аристократичних закидонів. Живе, щоправда, в Таїланді, але на життя заробляє, як професійний співак і кіноактор.

Що ж до самої Катерини Десницької, то в тому ж таки Шанхаї вона познайомилася з американським інженером на прізвище… Клінтон. Їй-бо! Гаррі Клінтон. Чи з тих самих Клінтонів — нам, на жаль, встановити не вдалося. Разом із новим чоловіком Десницька переїхала до Портленду, але невдовзі розлучилась і з ним, пояснивши: нудота, а не життя. Краще вже самій.

Останні 15 років життя провела в Парижі, у повній відповідності з гаслом ще одного нашого земляка-киянина, письменника Іллі Еренбурга: «Побачити Париж — і померти!»

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com