«Бісмарк»: кінець крицевого хижака

У червні 1936 року на верфях Гамбурга і Вильгельмсхафена заклали «Бісмарк» і «Тірпіц» — найбільші бойові кораблі Німеччини. Хоча офіційно було заявлено, що водотоннажність нових лінкорів складала 35 тыс.т, насправді вона була більшою в півтора рази!

Зокрема довжина «Бісмарка» була 248 м, висота — 30 м. Вражала артилерія головного калібру: 380 мм гармата могла випускати 800 кг снаряди з початковою швидкістю в 820 м/с. Дальність стрільби — до 35,5 км. Бронювання верхнього поясу — 145 мм. Енергетична установка не була кроком уперед, але вирізнялася надійністю: 12 котлів Вагнера і 3 чотирикорпусні турбозубчатих агрегати.  Корабель рухали 8 головних 24-циліндрових 2-тактних дизелів MAN; потужність на валах складала175136 к.с., максимальна швидкість — 33,5 вузла; дальність плавання 14000 миль на 19 вузлах.

Це були найкращі у своєму класі бойові кораблі, але цього було замало, щоб протистояти британцям на Атлантиці.

Взимку 1938 очільник ВМС Рейху Редер представив Гітлеру два плани  будівництва флоту: згідно з першим будувати належало  будувати підводні човни і броненосці, чиї дії повинні будуть поставити на коліна постачання товарів і зброї в Європу зі США; згідно з другим варіантом створювався  не дуже значний, але ударної сили флот, який  міг і знищувати торгівлю ворога і сили його військового флоту.

Гітлер затвердив  другий варіант плану (і це було помилкою), заявивши, що до 1946 року  флот  для досягнення його політичних цілей не знадобиться.

Згідно  затвердженого плану ідея Редера ударами по торговим шляхах змусити флот супротивника розосередитися, а потім знищити його  частини  потужними і швидкими лінкорами стала знаходити риси теоретичної розробки. Концептуально ця ідея повторює плани Флоту відкритого моря  напередодні і в роки Першої світової війни. Тоді вона себе не виправдала.

При будь-якому кон­ф­лікті з Британським Королівським флотом вирішальними чинниками ставали дальність, швидкість і озброєння кораблів.  Німеччина за всіма пунктами поступалася британцям.

Коли Редер зазначив Гітлеру, що німецький флот не буде готовий до битви з британцями принаймні до 1945 року, Гітлер завірив його, що для виконання політичних завдань, що стоять перед Німеччиною, флот не знадобиться до 1948 року. Без всякої консультації з Редером, Гітлер 28 квітня 1939 року розірвав англо-германский морський договір 1935 року. 

Потенційним супротивником однозначно вважалася Великобританія і даль­ність плавання ставала вирішальним чинником, особливо за відсутності у Німеччини баз в океанах і труднощах з проривом в Атлантику. Щоб виконати цю вимогу перевага була віддана кораблям з дизельними установками. Окрім малої витрати палива, дизель мав ту перевагу, що з його допомогою можна було перейти з економічного ходу на повний в лічені хвилини, тоді як кораблям з паровими турбінами на це треба було щонайменше 20 хвилин. Запас палива розраховувався на 1000-годинну роботу дизелів при швидкості корабля 19 вузлів. Проте дизельна силова установка займала більше місця, ніж паротурбінна тієї ж потужності.

Німецькі конструктори залишилися вірні принципу розміщення гармат головного калібру в чотирьох двохгарматних вежах. Але протиповітряна оборона була надто слабкою.

Відсутність в німецькому флоті авіаносців витікала з неправильної оцінки літака як чинника війни на морі. Друга світова війна показала, що спорудження будь-якого великого артилерійського корабля в збиток будівництву авіаносців було помилкою. «Бісмарк» і «Тірпіц» мали великі розміри і високу вартість. Ці лінкори дуже швидко були виведені з ладу і знищені авіацією. Наприклад «Бісмарк» так і не зміг збити бодай з 10 літаків ворога.

І все ж у «Бісмарку» втілилися інженерна і індустріальна потужність Німеччини, а у поєднанні з найвищою виучкою і високим моральним духом екіпажа, він став найсильнішим лінкором свого часу. Вражає те, що цей гігант упродовж тривалого часу протистояв мало не усьому англійському флоту, на той час найсильнішому у світі.

На початку другої світової війни «Бісмарк» представляв ядро будь-якого військово-морського флоту. Лінкор досяг свого піку в розвитку вогневої потужності, розмірів і швидкості.  

18 травня 1941 року  «Бісмарк» вийшов у свій перший похід. Командирові корабля був відданий наказ вийти в Північну Атлантику і топити судна, які йшли зі США у Великобританію з військовими вантажами. Перше плавання перетворилося на драму.

Через три дні британський літак-розвідник виявив лінкор «Бісмарк» на стоянці в одному з портів Норвегії. Британське Адміралтейство негайно організувало з’єд­нання бойових кораблів для знищення нового німецького лінкора. Наступного ранку між Ісландією і Гренландією лінійні крейсера Королівського Британського флоту «Худ» (під адміральським прапором) і «Принц Уельський» зустрілися з «Бісмарк» та крейсером «Принц Ойген»,  який його супроводжував.

Помаранчеві спалахи промайнули на горизонті, подібно до далеких зірниць. Через декілька секунд британські снаряди врізалися в уранішнє море, піднявши коричневі фонтани води навколо «Бісмарка». Командир «Бісмарка» впізнав «Худа» за 12 миль у потужну оптику і наказав зосередити вогонь на гордості британського флоту.

Ескадра Холланда мала 8 гармат калібру 381 мм і 10 гармат калібру 356 мм, тобто — явну перевагу у вогневій потужності. Проте Холланд побачив німців майже прямо по курсу, справа по носу, тобто він не міг використати кормові гарматні вежі. Це скоротило його вогневу потужність удвічі у момент зав’язки бою.

А «Бісмарк» і «Принц Ойген» могли вести вогонь усім бортом.

У перші секунди бою «Худ» стріляв надзвичайно неточно. І «Принц Уельський» відразу відкрив вогонь по «Бісмарку»,  але витратив майже 40 снарядів, перш ніж добився накриття. «Худ»  стріляв по «Принцу Ойгену»,  але теж марно.

У 5.57 адмірал Холланд наказав повернути корабель так, щоб в бій могли вступити кормові вежі «Худа». Але  тут зі страхітливим гуркотом пролунав другий залп «Бісмарка». Його снаряди вже різали повітря назустріч британцям. Важкі бронебійні «бджоли» поцілили в «десятку». Гордість Великобританії здригнулася в передсмертнй агонії. Почалася сильна пожежа, яка швидко охопила усю середню частину корабля. «Принц Уельський» ще прагнув утриматися в струмені кільватера ведучого. Але «Худу» залишалося жити усього 3 хвилини. 

Дистанція між суперниками скоротилася до 12 морських миль. Третій залп обрушився на «Худ»,  подібно до гігантського залізного кулака. Він розірвав його палуби і проник глибоко в артилерійські льохи. Жахливий вулканічний вибух зніс одну з веж «Худа»,  і вона почала перекидатися в сірому небі, немов сірникова коробка. У небо піднявся стовп полум’я. Потоки води ринули крізь величезні пробоїни в корпусі корабля і вмить загасили пожежі. «Худ» почав швидко занурюватися, головну палубу окутали хмари диму і пари. Корма корабля була розвернута і перетворилася на купу заліза.  «Принц Уельський» ледве встиг повернути, щоб не зіткнутися з уламками флагмана. Через хвилину могутній «Худ» зник під водою. Він поніс разом з собою адмірала Холланда, 94 офіцерів і 1324 матроси. Пізніше з нафтової плями есмінцям вдалося підняти тільки 1 мічмана і 2 матросів. Це були єдині уцілілі свідки найпринизливішої поразки британського флоту. 

Коли «Худ» вибухнув, екіпаж «Бісмарка» заревів від переможної ейфорії. 

Після бою німецькі рейдери залишилися на колишньому курсі, прямуючи в південно-західному напрямі. У очільника німецької групи Лютьєнса були дві можливості — або повернутися в Норвегію, або продовжувати прорив в Атлантику.  Сьогодні усі експерти вважають, що кращим виходом було повернути назад в Норвегію, попутно добивши британського «Принца Уельського».

Проте  Лютьєнс наказує рейдерам (попри ушкодження паливного баку у «Бісмарка») йти у Францію, в Сент-Назер. Чому Лютьєнс вирішив прогризатися в Сент-Назер замість Норвегії, яка була ближче? Можливо, тому, що він все ще думав про рейди в Атлантиці. Адже з портів Франції діяти було зручніше, ніж з Норвегії. А може, тому, що два місяці тому адмірал вдало провів у Брест менші лінкори — «Шарнхорст» і «Гнейзенау»?

Згодом командир «Ойгена» Брінкманн отримав наказ семафором від Лютьєнса перейти в кільватер «Бісмарка» і візуально оцінити ушкодження лінкора — а саме: звідки тече пальне. 

Розлютовані втратою «Худа» британські кораблі продовжували переслідування під командуванням контр-адмірала Уейк-Уокера. Опівдні німці лягли на курс 180 градусів, строго на південь, і понизили швид­кість до 24 вузлів. 

Тимчасом Британське Адміралтейство залучало до полювання на «Бісмарка» всі сили. У тому числі і кораблі, які були задіяні в охороні конвоїв. Цей наказ відкриває таємницю трагедії конвою PQ-17... Англійці і американці прекрасно розуміли, що можливості тиранозавра «Біс­марка» проти безпорадних конвоїв, тому вирішили негайно покінчити з рейдером навіть ціною ослаблення охорони конвоїв і втрати багатьох суден.  Навіть лайнер «Британік» залишився без охорони: «Якщо лайнер не може йти за вами, залиште з ним одного есмінця, і киньте його до біса».  Лінкор «Рамілес»,  що супроводжував конвой НХ-127 отримав аналогічний наказ: «Негайно слідуйте в західному напрямі з тим, щоб рейдери супротивника виявилися між вами і переслідуючими його нашими силами». Лінкор «Рівендж» залишив конвой в Галіфаксі і вже мчав на усіх парах на зустріч з «Бісмарком».  Володарка морів стягувала круків на здобич, що почала спливати кров’ю.

Лютьєнс віддав наказ командиру «Ойгена» відокремитися (наче передчував біду!). Тимчасом Карл Деніц віддає наказ усім підводним човнам в північній Атлантиці,  припинити бойові дії і бути готовими допомогти «Бісмарку». Деніц хотів влаштувати для англійців грандіозну засідку — виставити в певному квадраті човни з тим, щоб вони атакували кораблі англійців, які переслідували «Бісмарк». Відповідно до цього задуму, Деніц розмістив човни U-93, U-43, U-46, U-557, U-66, U-94 на південь від південного краю Гренландії.  «Бісмарк» ліг курсом на захід, збіль­шивши швидкість до 28 вуз­лів. «Принц Ойген» відірвався, а «Бісмарк» відкрив вогонь по «Саффолку» з дистанції 18000 метрів. Британський крейсер швидко ретирувався під прикриттям димової завіси.  Після чого «Бісмарк» обрушився на «Принца Уельського»,  але попадань не було. В цей час у німецького лінкора вже було вкрай погано з паливом — залишилося близько 3000 тонн палива, занадто мало для маневрів і спроб відірватися від переслідувачів. Тепер стало ясно, що у бою в Данській протоці була серйозно ушкоджена паливна цистерна.

План Деніца з підводною пасткою провалився, оскільки «Бісмарку» довелося підвернути, щоб випрямити курс в Сент-Назер. Пастка залишилася збоку. Дизельні підводні човни і в надводному положенні — не рівня надводним кораблям за швидкістю ходу. Тобто човни попросту не могли встигнути змінити позицію...

Скоро британський адмірал Товей відрядив окрему групу під командуванням контр-адмірала Куртейса. До групи увійшли авіаносець «Вікторіес»,  легкі крейсери «Галатея»,  «Аврора»,  «Кенія» і «Герміон». Завдання: зблизитися з «Бісмарком» і провести торпедну атаку. На відстані близько 120 миль від «Бісмарка»,  з авіаносця злетіли усі його 9 торпедоносців під командуванням капітан-лейтенанта Есмонда.  «Бісмарк» помітив літаки, відкрив вогонь і збільшив швидкість до 27 вузлів.  8 літаків вийшли в атаку приблизно опівночі. «Бісмарк» відстрілювався з усіх видів гармат, навіть головний і другий калібр вступили в справу. Спочатку Ліндеманн і рульовий Гансен успішно ухилялися, і шість торпед пройшли повз ціль. Але 18-ти дюймова торпеда МК XII зрештою вдарила в правий борт, але броньовий пояс витримав! Ушкодження були мінімальними. 

Англійські торпедоносці повернулися ні з чим.  Після нальоту «Бісмарк» понизив швид­кість до 16 вузлів, щоб ослабити натиск води на перегородки і спробувати полагодити руйнування. Дистанція між супротивниками зменшилася, і «Принц Уельський» відкрив вогонь. Лінкори безрезультатно обмінялися залпами. Згодом британці   втратили лінкор з поля зору і «Бісмарк» рвонув на Сент-Назер.  Англійці намагалися відновити контакт, але марно... Наказ віце-адмірала Уейк-Уокера відвести «Саффолк» з правого борту «Бісмарка» виявився помилкою. Німецький лінкор дістав можливість маневру, але втратив пильність і  послав послання в штаб. Англійці запеленгували радіоповідомлення і знову вичислили позицію «Бісмарка». Лютьєнс отримав вітальну радіограму з 52-річчям у свою адресу від Редера і Гітлера. Через декілька хвилин Лютьєнс звернувся до усього екіпажа по внутрішньому зв’язку: «Моряки! Потоплення «Худа» не лише військова перемога, це і перемога духу. «Худ» був гордістю Англії. Тепер, звичайно, ворог збере усі свої сили і кине їх проти нас. Тому я відпустив учора «Принца Ойгена» в самостійне плавання — він вестиме свою власну війну проти торговельного флоту ворога. Йому вдалося сховатися. З нами інша справа, в бою ми отримали ушкодження, і тепер повинні слідувати у французький порт. Ворог постарається перехопити нас на шляху в порт, і нав’язати битву. З нами увесь німецький народ, і ми битимемося, до останнього снаряда. Для нас тепер залишається тільки один девіз — перемога або смерть!».  

Літаючий човен «Каталіна» сил Берегової оборони Великобританії зрештою знову виявив намецький лінкор. Той негайно відкрив вогонь по літаку. «Каталіна» відправила лаконічне: «Лінкор, пеленг 240, дистанція 5 миль, курс 150...».  Єдиною можливістю затримати лінкор, і при цьому не погубити свої кораблі, залишалися повітряні нальоти. Це можна було зробити літаками авіаносця «Арк Ройял». 15 торпедоносців Swordfish під командуванням капітан-лейтенанта Стюарт-Мура випустили 11 торпед, жодна з яких не спрацювала, оскільки щось було не так з магнітними детонаторами. Техніки виправили помилку, але часу залишалося мало, бо наближався берег Франції.

Детонатори на усіх торпедах цього разу встановили контактного типу. Ударна ескадрилья  знову вирушила на полювання. В лінкор влучили дві торпеди. Від попадання в корму заклинило кермо в положенні 12 градусів ліворуч. «Бісмарк» став майже некерованим.  Лютьєнс радирував: «Корабель некерований. Битимемося до останнього снаряда. Хай живе фюрер»! Заклинювання керма означало неминучу загибель.  Попри лютий загороджувальний вогонь, британські есмінці пішли в атаку.  Сталевий гігант фюрера огризався влучно і сильно. Але всі розуміли, що скоро на лінкор накинуться головні сили супротивника. Скоро по «Біс­марку» вели вогонь два лінкори і два важкі крейсери британців. Коли всі гарматні вежі були знищені, командир лінкора Ліндеманн віддав наказ залишити  корабель.  У міру того, як слабнув вогонь «Бісмарка»,  англійці підходили дедалі ближче. Вони всаджували в гіганта морів снаряд за снарядом усіх калібрів.   Моряки почали масово стрибати за борт. Усі гармати були виведені з ладу, їх стволи химерно завмерли. Димар був схожий на решето.  Головна палуба нагадувала підлогу на бійні.  Лінкор нарешті став тонути на радість стомленим англійцям.  З початку битви до загибелі пройшли майже дві години — лінкор показав надзвичайну живучість. Насправді він потонув від рук самих німців, вони відкрили кінгстони.  Черчіль сповістив парламенту: «Сьогодні вранці зі світанком в бій з «Бісмарком»,  що втратив управління, вступили британські лінкори... Потопити «Бісмарк» артилерійським вогнем не вдалося, і його добиватимуть торпедами. Схоже, наші зараз зайняті саме цим. Так, наша втрата, «Худ»,  велика, проте віддамо належне і «Бісмарку» — наймогутнішому лінкору, з яким коли-небудь билися наші моряки. Ми його знищимо, але до контролю Північного моря ще дуже далеко, зводити перемогу над німецьким флотом до перемоги над одним лінкором було б помилкою». Черчіль сів, в цей час йому передали записку, він знову встав і виголосив: «Я тільки що отримав повідомлення — «Бісмарк» знищено»! Парламент вітав цю новину криками і оплесками.

З екіпажа 2200 чоловік серед живих залишилося лише 110 німецьких моряків. Існують фотографії, на яких видно сотні людей у  воді. Їх ще можна було врятувати, але британські кораблі швидко залишили місце бою. Згодом це пояснили «загрозою атаки підводних човнів німців». Але багато експертів вважають, що така демонстративна зневага до потопаючих моряків була помстою за заглибий екіпаж «Худа»...

Після втрати «Бісмарка» німці вже не наважувалися на надводне рейдерство, поклавшись на свій підводний флот.  На зміну лінкорам уже нестримно йшли авіаносці, і навіть в потопленні «Бісмарка» вирішальним виявився рейд торпедоносців з авіаносця «Арк Ройял»,  а лінкори лише добили гіганта. Епоха лінкорів давно кінчилася, але й досі загибель одного з останніх могікан ери лінкорів, грізного німецького красеня, залишається для багатьох людей захоплюючою і страшною легендою.

Нині «Бісмарк» лежить на дні Атлантичного океану в 600 милях на захід від Бреста, на глибині 4790 метрів. 

Корпус занурений в мул по ватерлінію. Незважаючи на ушкодження, отримані в бою, корпус на подив добре зберігся. За винятком відір­ваного шматка корми завдовжки близько 10,5 метрів, корпус практично цілий. 

Башти гармат головного калібру були зірвані своєю вагою під час затоплення, і лежать зараз на грунті догори дном. Башти гармат інших калібрів і зенітні установки уціліли і знаходяться на своїх штатних місцях. І носова, і кормова бойові рубки знаходяться на своїх місцях. Гвинти також уціліли — їх виразно видно. Серед численних уламків, що оточують корпус, є фок-щогла, грот-щогла, димар, далекоміри.  Виходячи з того факту, що велика частина предметів на палубі, а також дерев’яна дубова палуба, прекрасно збереглися, можна сміливо стверджувати, що останки збережуться ще упродовж щонайменше декількох сотень років.

Згідно з міжнародним законодавством, останки «Бісмарка» вважаються власністю країни походження і користуються статусом військового поховання. У 2001 року на місці загибелі лінкора працювала експедиція організації Deep Ocean Expeditions. На лінкор спускалися люди. Експедиція працювала на борту російського корабля «Академік Келдиш». Апарати «Мир» з екіпажем наблизилися і обстежили корпус. У складі експедиції були члени екіпажа «Бісмарка» німецькі ветерани Генріх Кюнт і Хайнц Стіг.

Підготував
Андрій ГУСЄВ