Привиди Совкової доби

Існує у юриспруденції пра-прадавній, ще з Римського права термін: corpus delicti. Первісне значення — «склад злочину». Останні років двісті вживається як визначення основних або навіть одного головного доказу злочинного діяння.

Здобувається цей самий «делікті» з допомогою криміналістичної техніки, тактики та методики розслідування злочинів. Короткий опис усієї цієї премудрості займає аж 500 сторінок великого формату у «Настільній книзі слідчого». Книжка і справді на-стільна. Бо в сумці чи навіть кейсі її не дуже вже й поносиш — важка, холєра! Проте у жодному з тридцяти дев’яти розділів цього апокрифу, включно з п’ятьма додатками, ви не знайдете навіть натяку на унікальний спосіб здобуття «корпус делікті» при розслідуванні одного особливо небезпечного державної ваги злочину, що був скоєний у південно-західному регіоні України наприкінці отої найлютішої війни і 30 років залишався непокараним.

Необхідне застереження: за іронією долі прізвище, під яким ховався злочинець, належало ще кільком людям з вельми схожою біографією. Ця обставина, до речі, теж допомогла вбивці і засліпила не одне покоління слідчих. Жодного з однофамільців уже немає серед нас, проте живі їхні діти, онуки, правнуки — люди теж достатньо відомі. І не тільки в Україні. Відтак у нашій розповіді злочинець фігуруватиме як «Партизан». З цієї ж причини ми опустимо всі конкретні географічні прив’язки.

А тепер — до суті справи.

Десь одразу після війни прибився у подільську глибинку демобілізований капітан Радянської Армії. Молода людина зі слов’янським прізвищем і зовнішністю корінного жителя якогось із етносів Верхнього Поволжя. Пояснив, що на історичній батьківщині нікого з рідні не залишилось… ой, війна, війна, війна… а в тутешніх краях він партизанив, потім разом зі своїм загоном влився до війська, дійшов чи то до Берліну чи навіть до Відня, списаний за станом здоров’я — ну і все таке інше.

Відставного капітана прийняли, але, як водиться, перевірили — і по лінії Держбезпеки, і по партійній. Бо він був членом ВКП(б) ще з передвоєнних часів. Усе співпало. Був такий, фігурує в документах. Справді партизанив — пішов до лісу за кілька днів до появи німців, а не за добу до їхньої втечі, як дехто. Партконтроль теж не знайшов нічого підозрілого.

“Партизана» кинули на дуже сувору на ті часи посаду — у «Заготзерно». Впорався. Виявив себе принциповим, послідовним — як і належить справжньому комуністу і фронтовику. До того ж він не дуже вихвалявся своїм партизанським минулим, що зарахували як ознаку особистої скромності.

Отут маємо зробити перше зауваження. Йшлося не про скромність, а про звичайний інстинкт самозбереження. Нинішньому молодому поколінню це може видатися дивним, але у повоєнні часи фронтовиків поважали, а до колишніх партизанів ставилися, м’яко кажучи, неоднозначно. І не тому, що дехто з них справді два роки окупації сумирно працював під німцями і навіть на німців, а гострий напад патріотизму збудив його, коли стало чути, як ревуть гармати на Сході. Відповідь тут проста, однак радянські історики її старанно замовчували. Регулярну армію і в мирні часи, і в дні війни годує тил. А партизанів? Не стануть же їм перекидати літаками хліб, овочі, м’ясо та інші припаси, необхідні для елементарного виживання у далеких від комфорту умовах лісової гущини. Грабувати німецькі продовольчі склади теж не виходило. По-перше, вони старанно охоронялись, а по-друге німецька армія харчувалася, що називається, «з коліс». Себто — з відвертого грабунку мирного населення.

А тепер уявіть собі звичайного, як любив казати один політик, «маленького» українця, котрий не зі своєї власної волі опинився в окупації. Вдень його грабують німецькі інтенданти, а вночі з’являються свої… не сказати щоб рідні, але вимагають не лише поділитися по-братському, а гребуть те, що залишилося після нальоту чужих. Та ще й з відповідним лексиконом на взірець: «От як тільки наші повернуться, ми тебе, гнидо фашистська разом з усіма твоїми байстрюками…”

Та повернемося до нашого «Партизана». Природно, що така цінна кандидатура ну просто не могла довго скніти на посаді головного комірника. Його призначили головою одного з колгоспів. І отут його організаційний талант розцвів буйним цвітом. Хоча й вельми специфічним.

Новий голова днював і ночував на роботі. У прямому розумінні цього слова. Ніхто не знав навіть, коли ж він спить. Господарство було чималеньке, людей, звісно, не вистачало, проте «Партизан» встигав скрізь. У хорошу погоду на легкій двоколісній бричці з ресорами, взимку на легких санчатах, але переважно верхи на хорошому коні об’їжджав господарство, контролював, чатував, наганяв, а головне — карав за будь-яке порушення. Знову ж таки, вельми специфічно: шмагав винуватця нагайкою до крові. При самій лише підозрі на спробу щось принести додому з поля чи ферми людина відправлялась, як тоді казали, за Можай.

Навіть з точки зору тодішнього кримінального кодексу дії «Партизана» були стовідсотково злочинними. Вже, напевне, не вдасться підрахувати, скільком безневинним людям він навіки зламав долю, скількох дітей залишив сиротами при живих батьках, скільки родин прирік на голодну смерть. Бо ж його колгосп не тільки регулярно виконував, а й перевиконував свідомо завищені планові показники. Зрозуміло, як — витрушували не тільки колгоспні, а й людські комори до останнього зернятка.

Але! Місцеве партійне керівництво було від «Партизана» як керівника — в захваті. І не тільки тому, що завдяки його методам район тримався у безпечній «серединці». Тобто — не вимагали, як з передовиків, але й не товкли, як відстаючих. Мовчали навіть, коли невтомний борець за збереження соціалістичної власності, окрім нагайки, завів ще й пару німецьких вівчарок, надресированих для полювання на людей. Районний хірург, колишній фронтовий лікар ще з часів Першої Світової, почав бити на сполох, зобачивши порваних собаками пацієнтів, але йому миттю вказали на його справжнє місце. Перевели… гардеробником у його ж районній лікарні.

Був у «Партизана» ще один могутній стимул підтримки власного авторитету. Він вигадав воістину сатанинський спосіб піднесення хабара. Підкладав районним начальникам… свиню. У прямому розумінні слова. Конкретно: оформлював за безцінь продаж тваринки, котру, мовляв, усе одно треба відбракувати. А свинка виявлялася не лише живісінька-здоровісінька, а ще й супоросна. І невдовзі ощасливлювала нового хазяїна цілим виводком весело кувікаючи поросяток. Зараз це може видатися смішним, але на ті голодні роки, повірте, то вартувало більше, ніж знецінені гроші.

Так тривало десь аж до середини 50-х років. А потім смерть Сталіна, ХХ з’їзд КПРС, вимушене повернення колгоспникам прав, відібраних у них ще на початку 30-х. Зокрема — право мати паспорт, право вільно виїздити за межі району у власних справах, право одержувати за свою роботу хоч якусь реальну зарплату, а не горезвісні «трудодні». І навіть право на пенсію. Щоправда, мізерну, але ж раніше і такої не було.

Районне начальство не вловило зміни генеральної лінії партії. Тож громом серед ясного неба став фейлетон у республіканській партійній газеті про звісно ж антирадянські злочинні методи «Партизана» і підозрілу сліпоту його покровителів. Однак — з великої хмари пішов малий дощ. Головного винуватця порятувало його партизанське і фронтове минуле. По повній програмі вламали першому секретареві райкому — розплатився не тільки посадою, а й партквитком.

А «Партизана» лише зняли з голів колгоспу, записали «строгача» і порадили дітися з очей, бо якраз почали повертатися додому безневинно репресовані з його подачі «розкрадачі колгоспного майна». Він так і зробив.

Наступний коментар: ставлення радянської влади до ветеранів війни, інтереси яких Сталін відверто ігнорував, змінилось у кращий бік з появою у Кремлі Леоніда Брежнєва. День Перемоги зробили справжнім святом, тобто вихідним днем, тоді ж запровадили перші пільги не лише для інвалідів війни, а й фактично для всіх її учасників. Злиденні, звісно, але ж пересічний радянський громадянин і таких не мав. При Президії Верховної Ради УРСР створили спеціальну Комісію у справах колишніх партизанів та підпільників. Її очолив один із найвідоміших партизанських командирів, Двічі Герой Радянського Союзу Олексій Федоров. Під безневинним приводом «уточнення персональних даних» Комісія для початку, звісно, разом із КДБ відфільтрувала всіх кандидатів на державну халяву. Принагідно випливло кілька гучних скандалів, котрі стосувалися справжніх обставин смерті декого з відомих партизанських ватажків та керівників підпілля, безпідставного нагородження — за фальшивими документами — бойовими орденами і навіть Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Журналісти щось там рипнулись, але тему швидко закрили.

Один зі співробітників вищезгаданої Комісії приватно пригадував, що навіть його загартований партизанським та партноменклатурним життям Шеф був приголомшений тим фактом, що кожний німецький ешелон, підірваний партизанами на окупованій німцями території УРСР, згідно з ОФІЦІЙНИМИ звітами відповідних командирів, пускали під укіс — звісно, на папері — від трьох до п’яти разів. Вояки!

От тоді і надійшло секретне розпорядження не порпатися, принаймні публічно, у славній історії партизанського руху. Бо народ у нас такий, йому тільки покажи, як звергаються нехай навіть окремі офіційні кумири, а чергову революцію він уже сам зробить. Ця мудра вказівка вже вкотре порятувала отого нашого «Партизана».

Але одного не міг передбачити ані він, ані ті, хто більше війни боялися правди про неї. Маємо на увазі втілену в життя ідею доброї пам’яті академіка Петра Тимофійовича Тронька. Бо саме він спочатку відстояв у відповідних високих кабінетах, а згодом довів до логічного завершення науковий проект українських істориків і краєзнавців «Історія міст і сіл Української РСР». Один із перших томів видання розповідав про область, на території якої в роки війни діяв і сам «Партизан», і загін, яким він командував. На відповідній сторінці, крім короткої інформації про цей епізод, було розміщене фото, зроблене на святі 25-річчя визволення цього регіону від фашистських окупантів. З цієї нагоди на місце колишньої дислокації партизанської бригади імені тов. Сталіна з’їхалися запрошені місцевим керівництвом ветерани. А оскільки їх уже на той момент залишилося небагато, гукнули й місцевих фронтовиків і взагалі всіх, хто мав відношення до цієї дати.

От тоді й виринув з-поміж людей уже немолодий, але все ще хвацький дядько зі слов’янським прізвищем і неслов’янською зовнішністю, у військовій формі з погонами капітана та численними орденами і медалями на грудях. Журналіст місцевої «районки» сфотографував його разом із військовим комісаром району та славетною дояркою, Героїнею Соціалістичної Праці. Сфотографував — і за якийсь час надіслав фото до редакції отого багатотомного академічного видання.

У визначений строк — на початку 70-х — цей том вийшов у світ. І далі почалися речі суто містичні. Що змусило вже немолоду хвору жінку на протилежному кінці України раптом прийти до бібліотеки, побачити саме цей товстезний том і відкрити його на потрібній сторінці — вона й сама не змогла толком пояснити. Але розкрила, побачила оту фотографію, кілька разів перечитала підпис… спочатку їй стало погано, потім вона взяла книгу і поїхала до обласного управління КДБ УРСР.

- Ось ця людина, — сказала вона ошелешеним чекістам, — подає себе за мого чоловіка, який у роки війни справді командував партизанським загоном імені Кірова у бригаді ім. Сталіна. Але це не мій чоловік. Мого вбили у 1944-му році, одразу після того, як бригада з’єдналася з частинами Радянської Армії. Хто — так і не вдалося встановити. Вбивця чи вбивці забрали всі його документи та ордени. І ось тепер хтось подає себе за справжнього героя-партизана.

Присоромлені чекісти кинулися до своїх архівів — і їм стало недобре. Бо псевдопартизан за ці 30 років кілька разів втрапляв у їхнє поле зору та проходив відповідну перевірку. Результат ви вже знаєте. Якби не ота абсолютно логічно незбагненна історія з фотографією у науковому виданні, жив би й далі злочинець спокійним життям.

Псевдопартизаном виявився колишній поліцай. І то не якийсь там «пришийкобиліхвіст», а член розстрільної зондеркоманди, котрий був, образно кажучи, в крові з голови до ніг. Він фігурував під своїм справжнім прізвищем в усіх відповідних списках, укладених радянськими чекістами ще до закінчення війни, справу про його розшук ніколи не закривали і не здавали в архів. От тільки замість займатися цим марудним, але конче необхідним пошуком, спадкоємці «залізного Фелікса» ламали життя безневинним людям — з подачі цього ж колишнього карателя.

У справі залишилися дві нерозгадані таємниці. Перша — чому «Партизан» легалізувався під чужим ім’ям усього за якихось 50 кілометрів від того району, де він катував, грабував і розстрілював. Хоча ота сталінська заборона на свободу пересування, про яку ми вище згадували, тут злочинцю таки прислужилася.

І друга — що його потягло на зустріч справжніх партизанів і фронтовиків? Нехай пройшло вже 25 років, але ж шанс зустрітися з кимсь із колишніх підлеглих справжнього командира був цілком реальний. До речі, вдову теж запрошували, але вона не змогла приїхати — за станом здоров’я. Характерно, що серед учасників отого зібрання був один із командирів бригади. Він не міг знати бодай в обличчя кожного партизана. За два роки війни через бригаду пройшло близько 10 тисяч людей. Але командирів загонів знати і пам’ятати був зобов’язаний. Навіть через 25 років. Він бачив фальшивого «Партизана», але не сказав ні слова. Коли чекісти нарешті розкрутили своє слідство, як належить, цей «забудько» раптом подав у відставку з досить високої партійної посади — і зник. Але то могло бути звичайне співпадіння.

Коли академіку Троньку вже через багато років після цього розповіли, як його видання допомогло встановити правду і покарати державного злочинця, він лише знизав плечима: «Як ти з долею не грайся — та все одно від неї не втечеш».

В.Н.