Наука історія і протиріччя громадського життя

Історія має свої закони і правила. Уявімо собі машину, побудовану без урахування основ фізики і математики. А тепер уявіть політику, яка ліпиться без розуміння історичної науки. Той жах, який промайнув зараз перед нашим уявним поглядом, вже третє десятиліття розгортається в Україні. І це при тому, що держава має найбільші у світі ресурси не лише чорноземів, але й  доленосних подій.

Найбільша таємниця української і всесвітньої історії — Спас, покликаний знімати протиріччя громадського буття. Суспільство, що не розуміє історію, постійно уляпується у всілякі біди, а Спасителі їх розгрібають (подібно до саперів на мінних полях). І так тягнеться не 2011 років від Різдва Христова — а з моменту зародження державності-цивілізації, приблизно 7-9 тисячоліть. 

Близько 6 століть тому геніальний італієць висунув «код Вінчі», що поклав початок епосі Відродження власного коріння європейської культури, яке на той час вже було отруєне чужоземною доктриною «кінця світу». Череда наступних епох — німецької Реформації, французької Просвіти, англійською НТР — припинила самознищення європейської культури, але все-таки не змогла запобігти епідеміям, громадянським і світовим війнам. Проте з них, подібно до міфічного Фенікса, розвернулася епоха слов’янського Неоправослав’я (які чомусь принизливо вважають «неоязичництвом»). У цього явища є свій інкубаційний період, початок і код: чудеса португальської Фатіми 1915-1917 рр., Животворний вогонь труни Господня в Єрусалимі. Не станемо розглядати тут ці зарубіжні факти (зазначимо в них лише очевидні вказівки на загальнолюдську суть закладеної слов’янством епохи), зосередимося на українських. На практиці це відкриття трипільської археологічної культури чехом В.Хвойкой, а в теорії — геніальна «Архітектура Всесвіту» нашого земляка Н.Руденка: політв’язня часів занепаду СРСР, потім Героя новонародженої України.

Посилаю читачів до названої книги (окреме видання 2001 р. якою Національна Академія наук України намагалася спаскудити і знищити, але Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна» узяв через декілька років під захист); зосереджуся на очевиднішому і тому широко відомому відкритті культури Трипілля.

Свою умовну назву дістала вона в 1893-1901 рр. за розкопками біля однойменного села на Київщині. Відтоді на проблему, що дуже успішно розробляється археологами, став нашаровуватися панцир історичного нерозуміння — подібний до тих, які на сотні років заховали, приміром, суть звершень князя Володимира Хрестителя або гетьмана Богдана Хмельницького. Каменем спотикання для академічної науки і тоталітарних, і незалежних десятиліть стало друге, ще грандіозніше відкриття в трипільській культурі.

Зробив його геодезист К.Шишкін, теж (як і Хвойка) непрофесіонал і неукраїнець. Його статтю «Про використання аерофотознімків в археології» 1964 р. керівництво Інституту археології АН УРСР ризикнуло опублікувати — але без визначення «поселень-гігантів», яке суперечило постулатам «історичного матеріалізму» Маркса-Леніна. З 1991 р. сміливості фахівцям додало, але ненабагато. Візьмемо вершину сучасного трипіллязнавства: видану (спасибі меценатам С.Платонову і С.Таруті!) всупереч ІА НАНУ «Енциклопедію Трипільської цивілізації» під редакцією М.Відейка. Ну, раз була вже цивілізація, то мають бути і обов’язкові для неї міста. На жаль, така логіка не до снаги археологам; адже вони — працівники лише однієї з допоміжних дисциплін історичної науки. «Поселення-гіганти» підведені колегами Відейка та ним самим до «міста на етапі становлення, першої перехідної форми до утворення справжніх ранніх міст». Тобто ще не міста, навіть не ранні, — а лише деяка перша перехідна до них форма поселень — «протоміст». І це при тому, що останніми прийнято вважати в археології селища площею 3-5 га, що містили близько 200 будинків і 1000 осіб; у трипільській же культурі ці кількості досягали 450 га, 2700 одно-триповерхові будов, 15-30 тисяч людей. І це не в I, як Рим, а в VI — III тис. до н. е. (До речі, Гелон на землі України I тис. до н. е. теж був найбільшим містом планети; його укріплення охоплювали близько 5000 га і могли б вмістити Рим, Карфаген, Вавілон разом узяті).

Найголовнішу причину логічних нестикувань історичної науки і археологічного трипіллязнавства трохи відкриває стаття «Поселення-гіганти трипільської культури» другого тому тієї ж енциклопедії. Це назва міжнародної наукової конференції на честь 110-річчя початку досліджень В. Хвойки. Проходила вона в серпні 2003 в селі Тальянки на Черкащині, яке перекриває нині частину найбільшого міста усіх культур землян IV тис. до н. е. Конклав фахівців з Англії, Ізраїлю, Молдови, Росії, Румунії, України фактично очолював колишній ведучий співробітник ІА АН УРСР В.Збенович. Хіба ж дозволять йому заявити про трипільські міста? Адже скажеш місто — слід говорити про державу; скажеш держава — потрібно ставити його на 2, а то і 4 тисячоліття попереду «першого» Єгипту і Вавилонії. А проблеми самоназв й інших аспектів історії археологічного Трипілля? А перенесення витоків цивілізації з Месопотамії в Дунайсько-Дніпровський регіон? Не кажучи вже про переписування підручників і енциклопедій, про зміну теорії істмату Новою теорією історичного розвитку людства (НТІ, Ю. А. Шилов, 1994 р.). Ось і топчуться збеновичи-відейки, імітуючи біг — по кругу, під суддівством та тренерством фінансистів-полі­тиків — сліпих і безглуздих без розвідданих науки. Зловмисність тих і інших — справа двадцята; найголовніше зло виходить саме від «кругового бігу на місці», обумовленого межею сил Homo sapiens. Проти цієї-то безвиході і повстав ланцюг епох Відродження-Неоправослав’я.

Але два відкриття культури Трипілля — квіточки. Ягідки на них проявилися двома роками раніше висунення НТІ; вони-то і породили цю теорію (покликану змінити марксизм-ленінізм).

Як би надбудовувавши, але і гуманітарно поглиблюючи хресний шлях Руденка, в 1992-2011 рр. побачили світ монографії, статті, романи Шилова. Сидіти йому (тобто мені), спасибі БОГУ і людям, поки не довелося, — але 13 років заробляв на конвеєрі цегляного заводу. Книгу конфіскували, фільм поклали на полицю, навіть пістолетом погрожували — вже в незалежній Україні 1995, 2000, 2011 років. І не скажу, що «гнобили чужинці», а виручали суцільно українці; бувало також навпаки, і нерідко. Що поробиш: закони історії — загальнолюдські і відгукуються Homo, а не межам та націям. Хотілося б, звичайно, щоб трудами користувалися — в першу чергу — родичі-співвітчизники. Але насильно любий не будеш; українцям підказують охочіше шанувати чуже і цуратися свого.

Так от, третє відкриття в трипільській культурі — це возз’єднання археологічних останків з Писанням. Не з тим, зрозуміло, проти якого зважився завуальовано повстати Леонардо да’Вінчі, — а з тим, яке мав на увазі вавілонський історик Берос: прадавні Священні Книги зберігаються в Скіфії. Дійсно, працями сербського етнолога С.Верковича і російського шумеролога греко-українського походження А.Кіфішина були обнародувані літописи і міфоритуальні пісні XII—VII—III тис. до н. е., на тисячоліття передуючі і якісно відмінні від «Біблії» рубежу до і н.е. часів пізнього рабовласництва. Розбиратися з усіма вищезгаданими фактами, систематизувати їх та робити висновки  я і зважився — ще до конфіскацій, до  вигнання з ІА НАНУ на початку 1998 р. Все ширше відкривався переді мною, істориком, Православний вхід в цивілізований світ — і Неоправославний вихід із смертоносної безвиході сучасної історії, вихід на другий виток спіралі розвитку державності-цивілізації. Загальнолюдської, євразійської, європейської, слов’янської, а значить і української.

Чи слід перераховувати книги, повторювати головні їх висновки? Мрію завершити хоч би тритомне зібрання творів: наукових, мемуарних, художніх.  У цій статті скажу лише про найголовніше: про громадське походження, тоталітарну модифікацію, демократичну перспективу Спасительства, — до з’ясування чого і звелася, по суті, справа усього мого життя.

Отже, Спас — інститут зняття суперечностей, що накопичуються культурою у процесі становлення цивілізації. Його формування почалося разом із зародженням цивілізації близько 10 тисячоліть тому — наприкінці кам’яного століття, в горнилі Великої неолітичної революції. Яка відірвала («відтворюючим господарством»: скотарством і землеробством) людину від пуповини матері-природи (від еконіш мисливців і збирачів «привласнюючого господарства»). Третина шляху становлення належить  апофеозу індоєвропейської держави Аратти, що обіймала терени України. Те суспільство на чолі з жерцями, інтелектуальною елітою результативно утримувало гармонію природи-і-людини. Історики та політики не бачать, тим більше не розуміють цього відрізку шляху — розчиняючи його в етапах дикості і варварства первіснообщинного ладу, вважаючи період військової демократії передднем наступної державності (нібито споконвічно рабовласницької, потім феодальної і буржуазної). Звідси і логіка марксизму-ленінізму: оскільки в основі цивілізації лежить соці­альна нерівність та експлуатація народу, який винайшов її в ім’я виходу з кривавого хаосу періоду воєн, то цивілізацію слід спалити «світовою революцією» і прийти до нової общинної (комунізму).

Але ж не Енгельс та Маркс придумали завершальні слова книги «Походження сім’ї, приватної власності і держави», вони процитували американського етнолога Л. Моргана: «суспільство майбутнього стане відродженням — але у вищій формі — свободи, братерства і рівності древніх родів». А ось слова його колеги і сучасника С. Верковича з листа до царя-реформатора Олександра II: «Цей дивний пам’ятник (Веда словена) зберігає спогади про початкову цивілізацію роду людського і за важливістю перевершує усі відомі древні пам’ятники, не виключаючи санскритську Веду. Кожна сторінка переповнена прикладами незрівняної доблесті й іншими вражаючими якостями. Особливо рельєфно оспівуються щирість, самовідданість, дружелюбність, правдивість, великодуш­ність, найніжніше милосердя до сиріт і вдів, і безмежне непохитне благоговіння і відданість до Богу і Царя. Тоді уся держава представляла одну велику сім’ю, члени якої стояли один за одного так непохитно, як стіна». Ці рядки і фактаж, що стоїть за ними, спонукали самодержця-ліберала на видання знайденої Верковичем «Веди», що відбила аратто-«трипільський» початок державності з необхідним інститутом Спасительства.

Петербурзьке видання найдавнішої з Вед і усіх Священних Писань планети вийшло в рік вбивства Олександра II; вважаю, що ці події пов’язані між собою. Більше століття на книгу ніхто не посилався; її вилучили було з культури слов’ян і землян. Але в 1997 і 2003 з’явилися софіївське і московське видання «Веди словен», а в 2010 — книги варненського і київського дослідників витоків Спасительства. Абсолютно незалежно один від одного (але спираючись при цьому на «Веду», супутні нею пам’ятки археології, а також на державність Аратти і арійське її оточення), С. Попов і Ю. Шилов вийшли на Божественну суть ведичного Коляди як прадавнього Спасу — і дали наукове, а не тільки релігійне та уфологічне, трактування Його інституції.

Зосередимося на подієво-історичному його оформленні. Згідно з «Ведами словен», були у одвічної Праматері три сини, первинна ТРІЙЦЯ: Вішну, Сіва і «молодий Браха» Коляда — Кола ДІЙ, БОГ кругообігу років і сільськогосподарських циклів калиць (міст-держав). Перший брат опікав Всесвіт, другий — Землю, а третій — рід людський. Спустився одного дня Коляда з неба на землю і побачив, що люди порушили взаємодію живої і мертвої води. Коли молодший доповів про це матері і братам своїм, то Вішну зопалу вирішив людей винищити. Проте, зрештою, сімейна рада прийняла інше рішення, згідно запропонованому Колядою плану (тут витік Спасительства властивого первинній цивілізації-держави слов’ян та інших індоєвропейських народів). План був такий: 1) нехай Матінка-Майя народить Коляду повторно — вже не як БОГА небесного, а як земного; 2) Цар-Коляда обійде країну і по «Зоряній книзі» ТРІЙЦІ просвітить увесь народ; 3) вознесеться Зіркою знову на небо і будучи прийнятий там Вішну, Коляда щорічно (на своє Різдво 24-25 грудня, обумовлене появою Венери-зірки і початком збільшення дня після зимового сонцевороту) сходитиме з небес і відвідуватиме усі будинки землян — кроплячи «живою водою» благополучні сім’ї, а неблагополучні — прирікаючи на звиродження «мертвою» водою. Такий корінний для цивілізації Землі міфоритуал. Традиція якого 2011 років тому почала обростати нашаруваннями похідного від неї християнства.

Наскільки і як взаємо­зв’я­зані два різночасні Спасителі: Коляда громадської епохи та Христос епохи рабовласницької?

Порівнявши «Веди» і «Євангеліє», С. Попов дав першу відповідь: на 85,7 %, по 12 з 14 ознак. Загальними для ведичного Коляди VI — III тис. до н. е. і євангельського Христа церковних редакцій I — IV вв. н.е. являються: непорочне зачаття, народження в печері і поява над нею зірки, поклоніння волхвів, побиття немовлят, небесна божественність новонародженого і отримання ним статусу земного царя, проповідування Спасу, його вознесіння і щорічне Різдво. Сюди ж слід додати освячення водами, шанування хреста і Святого письма та його заповідей. Необхідно зазначити, що Коляда проповідує по «Златна книга з ясни звезди» річного циклу, яку Ангел приніс з небес в печеру і вручив новонародженому Спасу, Богу-цареві; і що наступне вознесіння ЦАРЯ-БОГА пов’язане лише з виконанням його проповідницької місії, без всяких натяків на розп’яття й інші муки (як у Христа). До того ж міфоритуал Коляди не обмежується релігійною вірою в «друге Пришестя», а має під собою раціональну основу: календарну, демографічну і навіть біофізичну (інтуїтивно осягнуту жерцями і донині збережену йогами, характерниками, мудрецями індуїзму, ламаїзму, буддизму, козацтва).  

Є вже відповідь і на питання: яким чином «Веди словен» стали зразком для «Євангелія»? Виходимо зі свідчення Бероса, що прадавнє Святе Письмо з’явилося в Скіфії. Відкриття протошумерського архіву Кам’я­ної Могили на Запоріжжі та араттської «Веди словен» в Родопах підтвердили цей постулат. Хранителькою перших текстів «Вед» називають Самовілу — в такій же якості відому грекам і римлянам; у античній літературі згадуються також її персидська, халдейська, єгипетська, палестинська модифікації. Це і є шукана основа вирішення проблеми спадкоємності «Євангелія» від ведичних пісень слов’янського Спасу. Подієвий вузол трансформації текстів міг зав’язатися і в палестинському Кумрані, і в районі Тавриди. Другий центр явив світу і православне християнство — союз двох якісно-різночасних релігійних елементів культур. Союз цей був створений народами (тавро-русами, греко-візантійцями) в ім’я зміцнення державності і переходу її від общинної до двох перших тоталітарних формацій: рабовласницької, а потім феодальної.

У цивільній присязі херсонесців III ст. до н. е. є рядки: «і ..... народові охраню і не передам на словах нічого таємного ні еллінові, ні варварові». Довго билися учені над пропущеним словом, поки академік О.Трубачев не показав його тотожність арійсько-індійським ШАСТРАМ, Зводам Божественних Приписів. Подальші дослідження покажуть: чи був херсонеський САСТЕР ближчим до «Зоряної книги» Коляди чи до майбутньої «Благої звістки» про Його спадкоємця? Проте і сьогоднішній науці відомо немало. Так, Христос проповідував переважно в палестинському десятиградді, центром якого був Скіфополь. Коли чутка про розп’я­ття і воскресіння Спасителя досягла Херсонеса, житель його Сімеон вирушив в Єрусалим, а потім став першим християнином-мучеником і святим; його останки зберігалися в печерній церкві св. Юрія. З іншого боку, початок масового переселення послідовників Христа в Тавриду був обумовлений проповідницькою місією (з 34 р.) апостола Андрія в Скіфії, а потім (з 66 р.) юдейськими повстаннями проти Риму. Міграція галілеян-тіверців I — II ст. у пониззя Буга-Прута наблизила християнство до хранителів «Веди», виявленої потім в болгарській частині Македонії. Вже в 92-101 рр. римський єпископ Климент, засланий в Тавриду імператором Траяном, знайшов тут багато храмів і християнську общину в дві тисячі сімей. Можливо, з їх середовища вийшов «скіф Діонісій», ініціатор літочислення від Різдва Христова.

Пройшли віки, рабовласницька формація змінилася феодальною; християнська релігія як ‘регулювальниця’ держапарату під­ступала до Русі. Звідси, «із Скіфії», прибуло в Константинополь посольство ченців із звинуваченнями своїх єпископів в неправослав’ї; на його ж вимогу відбулося в 533-534 рр. остаточне прийняття папою постулату про ТРІЙЦЮ. Чи не з Херсонеса вийшло це посольство? Адже тут навіть в IХ столітті, судячи по церковному «Слову на перенесення мощів св. Климента», продовжувала існувати ведична віра — «і християнство («благовір­ність») лише оформило те, що сходило до таврської (індоарійської) старовини» (по О.Трубачеву). Тоді представником місцевих жерців-брахманів був Дігіц, який на прохання християнського архієрея розігнав грозову хмару. У наявності дружнє співіснування двох етнокультур і релігій, під знаком якого єпископ Арій в 330 р. хрестив Візантію. І хрещений в Херсонесі князь Володимир прийняв саме цей варіант аріанства, яке отримало в Русі статус «православного християнства». У відповідному святилищі і базиліці Гурзуфського Сідла простежується спадкоємність тавро-грецької культури та візантійського віровчення. Кам’яні гробниці і печерні поселення яких (із загальною для них традицією Коляди-календи) стають праобразом місцевих церков. Звідси ж поширився в православній Русі «корсунський хрест» дохристиянського походження — рівносторонньо-сонячний з напівмісяцем в основі. А покровителька Діва таврського коріння — ‘Богиня’ і ‘Діва’ одночасно, правонаступниця ведичної Майї — стимулювала, очевидно, образи християнської Марії та Софії.

Вказані вище дослідження і обнародувані за ними монографії можна вважати піком епохи слов’янського Неоправослав’я; далі підуть віки його адаптації. Епоха рубежу витків земної цивілізації вимагає фахівців і еліти надзвичайної якості. Ці люди повинні не битися, а знімати суперечності —  життя матеріального тіла і безсмертя його ж польової душі. Народи під керівництвом такого, оновленого Спасу стануть творцями «весняної» культури, що споріднена культурі Аратти і чужа до його наступних тоталітарних «сезонів» Шумера, Візантії — у дусі яких вихована сучасна наша еліта.

Юрій ШИЛОВ,
академік, професор.
Спеціально для «Персоналу Плюс»