Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Загадка Ломоносова

Нині, коли мова заходить про поезію Ломоносова,частіше згадують «власних Платонів і швидких розумом Невтонів».

Геніальні рядки з «Вечірнього розмірковування”:

Відкрилась прірва
зірок повна;
Зіркам числа нема,
а прірві дна,-
мало хто пам’ятає навіть у Росії.

А ще пригадують, що Ломоносов «героїв славою вічною» був захоплений більше, чим «ніжністю сердечною».

Ось мабуть і все, що можуть процитувати сьогодні широкі кола любителів російської словесності із поета, якого справедливо нарекли «батьком російської поезії», оди якого в XVIII ст. гриміли на всю Росію і не було байдужих серед його читачів.

У 1739 році, перебуваючи в Німеччині, Ломоносов написав оду «На взяття Хотина». В 1749 році Кирило Розумовський підніс цю оду Єлизаветі I. Автор отримав дві тисячі карбованців, а його оди стали невід’ємною частиною торжеств.

Апологети, сприймаючи поезію Ломоносова за недосяжний зразок, тоді сліпо копіювали ці її якості у своїй творчості. Критики також спрямовували свій запал на його вислови, вважаючи їх протиприродними, алогічними. Але і ті, і інші залишили без уваги головний урок, викладений ним письменникам і читачам...

Повернувшись з Німеччини, де він навчався природничим наукам, Ломоносов писав: «Як важко покладати основи! Адже при цьому ми повинні якби одним поглядом охопити сукупність всіх речей, щоб ніде не зустрілося протипоказань...Я, однак, відважуюсь на це...”

Відчуття міці свого духа, усвідомлювання абсолютної новизни тих істин, які відкривалися його  внутрішньому зору, — саме це він проніс через все життя і залишив потомкам. 

Як кажуть — немає пророка у своїй Вітчизні. Так було у всі часи. Багато сучасників Ломоносова не змогли зрозуміти всього розмаху петровських жорстких реформ. Серед прибічників було багато людей, які вкусили від плода західноєвропейської освіти, і вірили в культурну відсталість Росії, нігілістично оцінювали її минуле і свої надії на майбутнє пов’язували з допомогою зовні.

Чудово розуміючи, якою важкою ціною далися народу петровські реформи і переконавшись, що дороги назад для Росії заказані, — Ломоносов висуває свою власну програму подальших просвітницьких перетворень. Він усвідомлював, що її виконання «жахливі очікують перешкоди». Ломоносов показав себе у жорстокій петровській Росії одним із небагатьох у той час дійсно глибоких історичних мислителів. Вчитися у західних сусідів безумовно було необхідно, але вчитися-покладаючись на «свої ресурси».

Досі дослідники ще намагаються пояснити загадки в біографії Ломоносова, який народився 19 листопада 1711 року в селянській сім’ї мопорянина у селі Мішанінське, Архангельської губернії, поблизу  Холмогор.

У цьому прекрасному і суворому краю серед мужніх простих людей пройшли дитинство і юність Ломоносова. Сам він багато раз разом з батьком ходив у море, переносив всі труднощі і небезпеки рибальського промислу. Все це вплинуло на характер Ломоносова, виховало в ньому відвагу і виносливість, ту упертість, яка потім йому пригодилася.

Біломорська північ не знала кріпосного права, жахів татарського поневолення і це надало поморам риси незалежності та особистого достоїнства. Вони жили своїм особливим життям, не звичним для інших російських селян. Вони мали більше можливостей виявити свій талант. Тут розквітав морський промисел, будувалися судна, варили сіль, гнали смолу добували залізо і слюду. Предмети вирізані народними умільцями з морських і мамонтових кісток були чудовими зразками мистецтва. Великою повагою у поморів користувалися книги. Першу освіту Ломоносов отримав у сільського дяка. Освічені люди тут зустрічалися часто. Серед них були представники Київської вченості, випускники Києво-Могилянської Академії-єпископ Холмогорський і Важеський, В.Волостковський. У відкритій ним, серед інших, Холмогорській словенській школі, де вчителями знову ж таки були могилянці Л.Волох і І.Каргопольський, а священиком Курейської єпархії, до якої належало с.Мішанінське Ф.Кардашевський, близько 1724 року навчався Ломоносов. Саме тут він почав вивчати церковнослов’янську, латинську і грецьку мови, познайомився з «Граматикою словенською» М.Смотрицького, одного з перших ректорів могилянки й «Арифметикою» Л.Магницького, з «Недовготворним Псалтирем» відомого могилянця Симона Полоцького, які він уже в зрілому віці називав «вратами своєї ученості».

Саме київські вчителі і школа розвинули у талановитого юнака великий інтерес і жагу до знань, науки і літератури, художнього слова. Саме ці подвижники надихнули його прийняти рішення і в грудні 1730 року, після отримання з допомогою земляків паспорта, з рибним обозом піти до Москви, де  15 січня 1731 року, видаючи себе за дворянського сина, Ломоносова було зараховано до першого класу Московської слов’яно-греко-латинської академії-фари. За півтора року достроково він закінчив всі три граматичні класи. І знову ж таки і в подальшому його не тільки навчали викладачі-могилянці, але і захищали. Коли за безпідставну версію дворянського походження Ломоносова виключали з Московської слов’яно-греко-латинської академії, задум відвідати Києво-Могилян­ську академію у Ломоносова був під впливом і за під­тримки її бувшого ректора і найвпливовішого на той час могилянця у Росії Т.Прокоповича, який захищав Ломоносова: «Не бійся нічого, хоча б під калатання Московського соборного дзвону оголошуватимуть тебе самозванцем — я твій захисник». Ректор Г.Концевич не лише поновив Ломоносова в студентах, але згодом зарахував його до 11 найкращих вихованців, кандидатів до Санкт-Петербурзького академічного університету. Тобто двічі, як зазначають сучасники Ломоносова, Т.Прокопович» оказал услугу отечеству-он даровал России Ломоносова».

Ось одна із загадок його біографії і її розгадка — не цар захищав Михайла Васильовича, а наш відомий могилянець, — це історичний факт. Адже і досі в Росії побутує версія, що Ломоносов був не сином помора з Архангельська, а веде своє походження від царя Петра. Дійсно, цар не одноразово був в Архангельську, працював на Баженівській корабельні, що була поряд з Куростровом, де народився майбутній великий вчений. Свідомість невільно пов’язує ім’я царя і селянина, адже так, здається, легко пояснити дивні загадки життя Ломоносова.

А вони не прості: як міг син простого рибалки з села північної окраїни Росії звершити таку фантастичну кар’єру? В кріпосній Росії простолюдин, «мужик», став дворянином, членом Російської  Шведської і Булонської академій наук, вченим, який просунув світову науку на нові рубежі. За всю історію Росії ні один селянин не зміг повторити долю Ломоносова. Це феноменальний випадок, неймовірна аномалія.

Ще одна загадка стосується батька майбутнього вченого і його відношення з сином.

Василь Дорофійович Ломоносов рано осиротів і жив на подвір’ї свого дядька. В описі 1710 року він відзначений бідним 30 літнім холостяком і, мабуть, у тому ж році він одружився на дочці проскурниці, Олені Іванівні Сивковій. В листопаді 1711 року у них народився син Михайло. Дивує те, що вже по опису 1722 року Василь перетворився в найбагатшу людину Архангельського краю, у нього велика садиба, рибні промисли, ставки для риби, найбільший в Архангельську двощогловий корабель на 90 тон,  який коштував тоді не менше 500 карбованців, гроші великі, як він зумів заробити таке багатство?

Інша загадка. Мати Михайла померла, коли було синові 9 років. Його батько після цього ще двічі одружувався, але синів у нього вже більше не було. Разом з тим він до сина відносився суворо, часто бив його і Михайло відповідав йому схожими почуттями. Через багато років М. Ломоносов написав про себе:

Меня оставил мой отец
И мать еще
в младенчестве...

Дивні слова! Адже в дійсності син сам покинув батька і сім”ю в грудні 1730 року з обозом пішов до Москви . Пішов єдиний спадкоємець найбагатшого промисловика Архангельська! Чому відбувся розрив з батьком?  Розрив на все життя , адже вони ніколи більше не бачились. Син животів в Москві на 3 копійки в день, а батько, жертвуючи великі кошти на будівництво храму за невідомі нам гріхи, не послав йому ні карбованця. Михайло «збивав карбованці» в Архангельських мужиків у Москві, але не попросив у батька ні копійки.

Не менш дивно виглядає навчання Ломоносова. Наказ Святішого Синоду від 7 червня 1723 року суворо забороняв приймати селянських дітей в Московську
Сло­в’я­н­о-­греко-латинську академію. І всупереч забороні Михайло  був прийнятий в січні 1731 року! Правда, він збрехав і назвався дворянським сином, але в академії також не прості сиділи, все швидко перевірили і виявили жахливу по поняттях того часу, брехню. Але замість вигнання  Михайло був зарахований учнем з платою 10 карбованців у рік. Чому Ломоносова не вигнали, коли обман відкрився? Адже з Святішим Синодом жарти були кепські; по впливовості ця організація не поступалася ГПУ або КДБ нашої епохи. І знову ж таки виходячи з усього, «самозванця» вкотре захистив найвпливовіший могилянець  Ф. Прокопович, який у той же час очолював російську православну церкву.  

А далі ще цікавіше! Селянина Михайла відсилають з Москви в Петербург, де в березні 1736 року Кабінет Міністрів Росії затверджує його кандидатуру з двома дворянськими дітьми в довготривале відрядження за кордон — в Англію, Голландію, Францію «для оглядання славних хімічних  лабораторій ». На дорогу Ломоносов отримує 300 карбованців, а на щорічне проживання 400 карбованців, на ті часи гроші великі!

В кріпосній країні, де походження і знатність віками чітко визначало стиль поведінки, селянський син відрізнявся гордотою. В грудні 1739 року вчитель Ломоносова в Німеччині гірничий радник Генкель доповідав в Російську академію про зухвалу поведінку свого учня: «Доручив я Ломоносову роботу, яку завжди сам виконував, розтирати в ступці солі ртуті, але він мені двічі навідріз відповів: «Не хочу!» Далі він страшно шумів, бив з усієї сили в стіну, кричав з вікна, сварився ...» І все це зійшло буйному студенту.

Ломоносов залишає  Фрейберг і повертається до Марбургу, де жила його наречена Єлизавета Цільх. Таємний шлюб з нею був укладений у 1740 році. В 1741 році він був призначений ад’юктом Академії фізичного курсу.

В квітні 1743 року, повернувшись, Михайло Васильович влаштував небувалий скандал в Російській Академії : «Він ... ганьбив професорів  відбірною лайкою, називав їх злодіями і такими словами, що і писати соромно і робив проти них руками знаки підлим і безстидним чином...»

Довели його засівші в академії бездарні і злодійкуваті німці, що вважали російського вченого диким «туземцем». Але образа та була публічною і небачено гучною, та поплатився М. Ломоносов лише відрахуванням із платні.

Знали про це і не тільки державні мужі, до яких звертався не раз з доповідями і записками Ломоносов про необхідність виправлення звичаїв і освіченості російського народу. Як і до графа та мецената І. Шувалова «Про розмноження і збереження російського народу»,  де Ломоносов пише , що могутність велич і багатство всієї держави полягає в збереженні і розмноженні її народу , а тому основна турбота государя має бути за народ. Далі пропонує цілу низку  заходів для покращення становища народу і розмножування- для того щоб упередити утечу кріпосних селян, що буває  від поміщицьких обтяжувань і від солдатських наборів. Треба полегшити їхнє становище, дати медичну допомогу народові, особливо дітям, які гинуть завдяки важким умовам життя, через невігластво і темноту людську. Адже все це актуально і нині, коли велика захворюваність, страшна демографічна криза , а «втеча» — міграція за кордон зашкалює.

В 1745 році Ломоносов стає професором в класі хімії. Працюючи у важких умовах, відчуваючи брак коштів, він робить ряд великих відкриттів в галузі фізики і хімії, водночас займається астрономією, географією, історією, геологією. Всі сили налаштовує на боротьбу «за загальну користь, особливо за зміцнення Віт­чизни».

Якось в академії до Ломоносова завітав царський вельможа. Подивився на вченого, потім, щоб підкреслити його бідність, запитав, показуючи на протерті лікті камзолу:

— Скажіть, це мабуть з ваших протертих ліктів виглядає мудрість?

— Ні, Ваша високість, відповів учений — це дурість заглядає під камзол.

Стараннями Ломоносова в 1755 році в Москві був відкритий університет, що носить нині його ім’я.  Постійна творчість для Ломоносова була підвалинами для сміливих теоретичних від­криттів, одним із проявів його талановитої натури. Пишучи духовні оди, які не були прийняті Духовним Синодом, він сміливо відповідає: «Не здраворозсудливий математик, якщо  він хоче Божу волю виміряти циркулем, таким є у богослов’ї вчитель, якщо він думає, що по Псалтирях можливо навчитись астрономії».

Всі риси таланту М. Ломоносова визрівали і в Київський період його життя, коли його полонила Київська старовина, українська неповторна природа, тут він вчився малювати «І тихий Днепр в себе изображает ивы, что густо по крутым берегам его растут...», — напише пізніше поет. Ломоносов спростовує думку західних дослідників, які приписували Києву гунське походження.

Відомо що високому класу піїтики Ломоносов завдячний був могилянцям. Саме в Києво-Могилянській академії найкраще було розроблено теорію поезії, ораторського мистецтва і латини. Особливо він вивчав поетику Т. Прокоповича. В статті » Про пользу книг церковних в російській мові» (1757 р.) Ломоносов підходить до вирішення завдання «писати про різницю слов’янської мови з російською» в своїх роздумах про три штилі. «Три  штилі» і це знають не всі, не були від­криттям Ломоносова. Ще Феофан Прокопович в 700-х роках в своїх  лекціях по риториці в Києво-Могилян­ській академії говорив про три стилі в ораторському мистецтві: високий, серед­ній і низький. Ломоносов все це поновив для очищення російської літературної мови і російської мови взагалі. 

Поет ніколи не плазував перед вельможами, скрізь і завжди беріг високу людську гідність, за що його щиро цінував О.Пушкін: «Він скрізь був особою:  народжений в низькій касті, він не думав підносити себе наглістю і панібратством з людьми вищого стану. Але зате вмів він за себе постояти і не дорожив покровительством своїх меценатів, коли справа йшла про його честь , або про торжество його любих ідей».

Так, в своїх одах Ломоносов оспівував царів такими, якими вони на його думку мали б бути, намагаючись направити їх на путь просвіти і гуманізму, нагадує їм про невідкладні потреби держави, закликає розвивати науки, зберегти мир.

Багато хто відносився до Ломоносова вороже. Достатньо згадати жахливі своєю несправедливістю відгуки про М.Ломоносова під час його поховання на кладовищі Олександро-Невської лаври, «при великому напливі народу»,  в квітні 1765 року. В особі поета А. Сумарокова проявлялася «інтелігенція»: «Угамувався дурень і не буде більше шуміти!» Спадкоємець престолу Павло, якому теж є пам’ятник у Петербурзі і про якого  народ сказав так «Нерозумний розумного (Петра) доганяє, та Ісакій йому заважає», — теж виказав думку двору: «Що за дурнем жалкувати, казну тільки нищив, нічого не зробив».

Немає сумнівів, що бездушні і бездарні царі та їхні апологети не в силах були оцінити М. Ломоносова, геніальну людину, яка зберегла високий творчий і патріотичний дух у жорстоку петровську епоху.

А можливо справедлива таки чутка?  Скільки загадок, збіжностей! Чи випадкові вони? Але якою б примарною не виглядала ця версія, будемо відверті — Петро I безпосереднього  відношення до народження Михайла Васильовича немає. Був він в Архангельську тричі, але новий 1711 рік зустрів цар в Петербурзі, а потім 16 березня 1711 обвінчався з Катериною у Москві.

Ні не проходить версія, яка створює оманливе враження, що тільки з допомогою зв’язків і протекції можлива кар’єра таланту. «Мій батько нажив своє багатство кривавим потом» — так пояснював «загадку» статків батька сам М.Ломоносов. І тільки до сина заволав дух Василя Ломоносова, який загинув на безіменному острові в 1741 році, з проханням похоронити його по-християнському. Цей страшний сон М.Ломоносов побачив на кораблі у тому ж році, повертаючись з Німеччини у Росію. Він повідомив у Архангельськ абсолютно точне місце, де потрібно шукати батька, який пропав безвісти, помори знайшли і поховали його.

Як сказав М.Некрасов, «по своїй і Божій волі став розумним і великим М.Ломоносов». І через три століття людська пам’ять вдячна російському самородкові, селянському синові. Феномен Михайла Васильовича слугує зразком титанічного громадянського і творчого подвижництва для молоді і нині у не менш сувору епоху, коли йде стрімке розшарування суспільства на бідних і багатих, а талановита молодь, на яку у державі поки що немає соціального замовлення, намагається зна­йти свою нішу все більше мігруючи за кордон в пошуках кращої долі, без роботи, без меценатів на батьківщині і головне, без науково-іноваційної політики у цій царині на рівні держави, яка не в змозі зупинити відтік «мізків і золотих рук».

Бо знову ж таки немає пророка у своїй Вітчизні,-страх, нажива і користь продовжують правити бал. Де ж візьмуться «власні Платони і швидкі розумом Невтони» при таких підходах? Саме тому нинішні «царі» повинні зробити все, щоб «і чужому навчатись і свого не цуратись», покладаючись на «своє розуміння», на «свої ресурси», враховуючи потреби і думку свого народу, внутрішню логіку» свого розвитку». Усе це вельми слушно і нині.

Саме сьогодні наша вітчизняна академічна наука, вища школа потребують оновлення наукових кадрів молодими талантами. А М. Ломоносов у 1761 році писав: «Що до мене належить, то я цьому себе присвятив, щоб до могили моєї з недругами наук Російських боротися, як вже борюся 20 років; стояв за них змолоду, на старості не покину». Ось у чому безперечний і неперевершений феномен «Архангельського мужика» М.В. Ломоносова. Який 300 років тому намагався «достукатися» до самодержців, навіваючи їм і нині актуальну думку, що процвітання держави залежить від розвитку наук. 

По Ломоносову, бути людиною у повному розумінні цього слова — значить бути творцем, примножуючи красу і багатство оточуючого світу, прагнучого у вичерпній повноті пізнати світ і себе у ньому. 

Василь Слободяник
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com