Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Кава, кавонька, кавуся...(Продовження, якому немає кінця) Напевно, така вже природа соціальної психології людської популяції, що вона сотні, а то й тисячі років зберігає в пам’яті в усіх подробицях діяння, точніше зло-діяння всіляких там іродів, чингизханів, наполеонів, гітлерів а також дрібної наволочі — берій із єжовими. А от реальні життєписи і навіть прізвища справжніх Благодійників чомусь розмиваються і спотворюються в загальній пам’яті ще за їхнього життя. І людина, про яку йтиметься далі — яскравий приклад такого вибіркового склерозу. Навіть у славетній «Всесвітній енциклопедії кави» (Лондон, 1999 р.) перекрутили фактично все: ім’я, прізвище, національність, віросповідання, походження. І, звісно, написали повну дурницю, що він, начебто, мав типово східну зовнішність. Чи не на підставі такого «відкриття» інший ерудит, одесит за походженням Борис Бурда взагалі записав у своїй кулінарній книжці нашого славетного православного земляка у… юдеї. Тож одразу розставимо численні крапки над численними «І». Наш герой ніколи не носив прізвищ: Колчіцкі, Колчіцкій, Колчінскі і навіть Кольчинський. Він не був поляком, хоча жив на території Речі Посполитої, не сповідував іудаїзм чи католицизм і не мав «типово східної зовнішності». Його справжнє, родове ім’я — Юрій Кульчицький. Народився 1640-го року в селі Кульчиці-Шляхетні неподалік од Самбора. Належав до давнього українського шляхетного роду Кульчицьких і мав за сусіда самого гетьмана Сагайдачного. Щоправда, польські джерела подають як друге ім’я пана Юрія — Францішек. Проте, у православному віросповіданні, а Кульчицький був саме православним, подвійних імен при хрещенні не давали. Власне Зиновій Хмельницький став Богданом за народною традицією давати таке прізвисько-оберег наймолодшій дитині. А Кульчицький, ймовірно, користувався типово польською формою імені Франц у своїх карколомних мандрах. Не все правда навіть у автобіографії Юрія Кульчицького, котру йому традиційно приписують. Він таки займався — і вельми успішно — комерцією. І навіть мав свої офіси у Львові та Відні. Проте, на глибоке переконання серйозних дослідників, шляхтич Кульчицький насправді був розвідником. Бо таке знання східних і європейських мов та звичаїв численних народів у турецькому полоні чи на віденському ринку здобути неможливо. Так школили тільки у легендарному напівміфічному Канцелярському курені на Запорізькій Січі, куди Кульчицький подався з-під рідного Самбора ще зовсім молодим. Про те, що він насправді робив — і то не один рік — у Туреччині, наш земляк натякає однією фразою зі своєї автобіографії: скуштував, полюбив, розкошувався і навчився готувати справжню каву по-турецькому саме під час свого проживання у цій країні. Наскільки нам відомо, кави у турецьких буцегарнях не подають і досі, а чотириста років тому — й поготів. Розвідників на ті часи і на тих теренах було чимало. І не тільки козацьких. Унікальність Кульчицького полягає в тому, що він, сам-самісінький поставив остаточний хрест на багатовікових намаганнях Стамбулу підкорити всю Європу, а не лише її південно-східні креси. Того року турки привели під Відень двохсоттисячну, за іншими даними півмільйонну, добре навчену професійну армію і взяли місто в щільну облогу. Обмежений польсько-українсько-німецький військовий контингент чимдуж мчав на поміч, але… гарнізон Відня складав лише 16 тисяч вояків і 6 тисяч озброєного цивільного ополчення, переважно студентів та ремісників. На додачу в місті спалахнув черевний тиф, тож як би швидко не мчали польські та козацькі коні, а відлік ішов уже не на дні — на години. На додачу обложений гарнізон не мав поняття, що діється там, за турецькими шанцями, бо всі спроби послати розвідників закінчилися смертю для останніх. На додачу польський король Ян Собеський та його німецькі і козацькі союзники не мали ніякої інформації про диспозицію військ, їх кількість, озброєння, амуніцію, себто про все, що необхідно знати для бою з сильним противником, котрий, на додачу, має значну перевагу. І от тоді Кульчицький переодягся в турецький одяг і сміливо вирушив через турецькі позиції. Бездоганне знання мови ворога включно з основними її діалектами, високий професійний вишкіл і трошки щастя сприяли сміливцю. Турки не просто прийняли його за свого, а й підказали найкоротші і найбезпечніші шляхи через контрольовану ними територію. Юрій Кульчицький практично без перешкод віднайшов Собеського з союзниками, передав їм безцінну інформацію і повернувся до обложеного Відня з листом від польського короля, який благав оборонців міста протриматися ще трошечки-трошечки. І вони це зробили, хоча від двадцятидвохтисячного гарнізону на ногах трималася лише половина, якщо не третина вояків. Подальший розвиток подій описаний в усіх військових енциклопедіях і підручниках як «віденське протистояння 1683-го року». Німецькі рейтари вдарили по турецьким флангам, кавалерія Собеського з льоту прорвала центр облоги, а українські козаки, завдяки підказкам Кульчицького, вийшли непоміченими до самісінької ставки Султана і влаштували йому і його гвардійцям такий «кукенквакен», що саме їм, козакам українським не тільки пам’ятник у центрі Відня поставили, а й меморіальну таблицю подяки на місці отого славетного бою. Зараз ця таблиця на стінці спорудженої потому церкви, ми її на власні очі бачили. Щоправда, за радянських часів дипломати СРСР квітів до пам’ятника нашим козакам демонстративно не покладали. Але, як ми домовилися, про сучасну політику — ні слова. А що ж Кульчицький? Про нього не забули. Хоча таке траплялося — і в ті часи, і в нинішні, коли нагороджують переважно непричетних, а герої залишаються на узбіччі. Сам австрійський імператор подарував хороброму українському шляхтичу почесне австрійське громадянство та нерухомість у центрі столиці. Ну ще якісь там кошти на оборудку і посаду у своїй розвідці на додачу. Наш земляк від посади відмовився, пославшись на старі рани і втому, а натомість попросив віддати йому нікому не потрібні 500 мішків із такими собі зеленими зернятками незрозумілого походження і призначення. Бідні австріяки думали, що то харч для верблюдів з армії Султана. А насправді в мішках була кава. І тут виникла ще одна проблема, в якій геній Кульчицького-розвідника спрацював не менш приголомшуюче. Маємо на увазі проблему маркетингу. От подумайте: у свідомості пересічного австрійця — і не тільки австрійця, а більшості європейців — чорна кава асоціювалася виключно з Османською Імперією. Наступне запитання: як поставляться до турецького напою жителі міста, котрі щойно пережили жахливу облогу з боку отих самих триклятих османів? Та це все одно, що, даруйте за легковажне порівняння, продавати у 1943-му році у гастрономах Берліна мацу. Але Юрій Кульчицький знайшов вихід. По-перше, він придумав оту славетну каву по-віденському, зі збитими вершками, обсипаними тертим шоколадом. По-друге, саме з легкої руки Кульчицького каву по-турецькому в Європі стали пити обов’язково з цукром. І третій блискучий маркетинговий хід: до кожної чашки кави Кульчицький додавав невеликий марципан у формі… турецького півмісяця! Зіграв на патріотичних почуттях австрійців — і не помилився. Розламати і з’їсти символ Туреччини і запити все це «трофейним» напоєм — апогей національного самоусвідомлення переможця. Крім культури пиття кави Кульчицький запровадив у Європі ще й інститут кав’ярень як неформальних центрів громадського інтелектуального і творчого життя. З Відня кав’ярні і кава, з вершками і без, але обов’язково міцна, солодка і гаряча поступово поширилася на всі терени Австро-Угорської Імперії, включно з Галичиною, Прикарпаттям і Буковиною. Скільки прекрасних віршів, наукових трактатів і політичних програм народилось у неповторній атмосфері кав’ярні над філіжанкою кави — і не перерахувати! І так було до 1939-го року. А потім настав т.зв. «золотий вересень» і в обозі Червоної Армії на Галичині об’явився «Общєпіт» з його ячмінно-цикорієво-жолудевою бурдою, котру іменували офіційно «кофє бачковоє», і котрою поїли весь чесний люд. Але що характерно — бійці невидимого фронту опору любителів справжньої кави попри репресалії ОБХСС і КДБ відважно готували у саморобних агрегатах саме каву по-турецькому — як і їхній відважний земляк за 300 років до того. Вдячні австрійці до чергової круглої дати назвали одну з центральних вулиць Відня іменем українця Юрія Кульчицького. А згодом прикрасили її пам’ятником нашому земляку. Ну в а неньці-Україні журналісти й досі перекручують його прізвище та ім’я. Мо’, вони не ту каву п’ють? В.Н. |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |