Не дочекаєтеся!

На все життя запам’яталося юному Тарасові Шевченку 6 грудня 1829 року, день іменин імператора Миколи І. У цей день поміщик-самодур жорстоко побив та ще другого дня звелів відшмагати п’ятнадцятилітнього козачка Тараса за те, що той малював при свічці у покоях і зміг би «спалити не тільки дім, а й місто». На мистецтво поміщик не звернув уваги. Пройде 18 років і вже інший поміщик, головний поміщик Росії, самовладець зверне увагу й на мистецтво поета та художника Тараса Шевченка й, злякавшися, що таке мистецтво здатне підпалити своїм запалом вільнолюбства усю імперію самодержавного владики, звелить відправити українського «бунтаря» в пустельні Оренбургські степи, віддати в солдати і заборонити йому писати і малювати.

І хоч яким важким було життя Шевченка і його народу, в його серці жили радість життя, відчуття його краси, жила та нездоланна життєва наснага, козацька сила і відвага, які допомогли йому не тільки вижити, але й стати провідником усіх українців.

Разом з поетичним генієм Шевченко сприйняв від свого великого, талановитого народу ще й талант художника-живописця, віщі перо і пензель гармонійно поєдналися в його творчій індивідуальності. Не він поставив свій талант на службу народу, це сам народ висунув його могутнім голосом, співом, словесно-художнім і живописним образом висловив свої одвічні соціальні і національні болі, спричинені кайданами кріпацтва, царського свавілля, які висушували, спустошували не тільки тіло, а й душу українського народу. Сам народ нагадав ним про свою героїчну історію, про звитяжні змагання своїх синів і дочок у боротьбі проти татаро-турецького варварства і рабства на галерах, проти шляхетсько-єзуїтських звірств  середньовічної чорної інквізиції, російської та української панської сваволі, що прагнула винищити в  пам’яті народу навіть згадку про самосвідомість, власну мову, високу духовну культуру. Адже Шевченковим словом український народ у ті похмурі роки царського самодержавства висловив незламну волю до боротьби за справедливий соціальний лад, де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!».

Нове відродження України також почалося Шевченком. Адже Шевченко не тільки геніальний поет, художник, він ще і філософ. Сила мови і текстів Пророка настільки потужна і животворна, що здатна змінити речі і світ навкруги, створити цілу країну — Україну. Саме Шевченко підняв тему впливу мови на гідне буття. Мова є домінуючою темою у філософії не тільки минулого, але і ХХІ століття.

Протягом майже двох століть українці і весь світ вслухаються у звучання дзвінких і чистих, мов кришталь, поезій «Кобзаря». Ця книга є неперевершеною симфонією, глибокою і проникливою у розумінні складності і водночас простоти буття, де кожен, читаючи її, відкриває щораз нове звучання пророчого, мудрого Слова Великого Українця.

Здавалося, ми мали б тільки заздрити такому цілісному розумінню фундаментального значення природної української мови. Але, на жаль, в Україні досі мовні проблеми все ще зводяться не лише до питань спілкування, освіти, де є намагання закрити україномовні школи на Сході, але й переростання цих проблем у політичну площину вже на законодавчому рівні держави.

На жаль, нова українська влада, як і її попередники, не може чи не хоче зрозуміти ключову роль української мови для існування не тільки культури, а й якості національної безпеки та становлення української державності.

Адже тепер, коли відбувається непросте становлення незалежної України і є прагнення розкрити глибини і мудрість Шевченка-мислителя і пророка нашими чільниками, зробити його роковини державним святом і не тільки щорічними відвідинами та вшануванням пам’яті Кобзаря у Каневі, але і новим прочитанням його текстів, щоденним піднесенням до вершин пророчої думки українського генія. Тільки так ми зможемо все побачити і збагнути. Адже у полеміко-публіцистичному ключі Б. Гринченко у посланні «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» писав вже у перших рядках цього твору, які сповнені болю і тривоги за свій народ, перейняті гіркою іронією, гострим сарказмом на адресу земляків-лжепатріотів, які співаючи «Ще не вмерла…», — нічого власне не роблять для того, щоб Україна жила, звільнилася від рабства. Здається, жоден поет (після Т. Шевченка) не кидав в обличчя ледачим і байдужим синам своєї матері такі гострі інвективи:

Не хваліться, що живе ще

Наша воля й слава:

Зрада їх давно стоптала,

Продала, лукава.

***

Не пишайтеся у співах

Ви козацьким родом:

Ви раби, хоча й пани ви

Над своїм народом.

Чому і досі ще не чує свого Пророка Україна, на владному Олімпі пасучи задніх на дорогах світової цивілізації, даючи можливість пасквілянтам, прикупленим шельмувальникам т.з. постмодерністській посередності тиражувати в Україні маразматичне пасквільянство, брехню, наклепи на геніїв, нас оберігаючих: Т. Шевченка, Л. Українку, О. Кобилянську. Адже, знову ж таки, — немає страшніше боротьби посередності проти таланту. Саме ця прикуплена зовні і зсередини посередність не тільки вкотре намагається ганьбити святих творців землі української літератури, вона своїм пасквільянством, нав’язливим невіглаством і мудруванням свідомо розхилитує човен української державності, плутаючи свободу слова з розбещеністю, вседозволеністю, невихованістю. Слово пасквіль — це власне ім’я у перекладі з італійської Pasqvino — статуї у Римі, на яку було прийнято вивішувати сатиричні вірші на тему дня образливого наклепницького характеру. Пасквілянт — це завжди вигадник брехні. У нас такої статуї немає, а пасквілянтів доволі. Звідкіля це у них? Всі ці риси є наслідком спадкового «маятникового виховання» у дитинстві. Це коли у дитини виникає одночасне маятникоподібне почуття ненависті і любові. Ставши дорослими у процесі своєї «боротьби» з оточенням, вони часто створюють собі обстановку «розкачування» між успіхами і провалами. Вони приречені бути заручниками цих вад. Геній і талант або є, або його немає. Не володіючи цими якостями, вони приречені залишатися вічними маятниками ненависті і пасквільянства. Занедбана ще з дитинства хвороба заганяється всередину, несучи ятрогенні резонерські словесні навантаження, неспокій у родині, у суспільстві, державі і навіть у світі.

У цьому контексті цікаво інше, що до відомих постмодерністів-шевченкоїдів пасквілянтів Бузини, Забужко, пристав ще один апологет пан О. Кочмаровський у газеті «2000» зі статтею «Отче наш, Тарасе всемогущий» (№30, 5 червня, 2009 р.). Переконувати «переконаних» не буду, тож хіба що за них треба молитися, може тоді вони повірять у щось святе.

Але один аспект з статті знавця «релігійного аспекту феномену Шевченка» від­значу, де О. Кочмаровський намагається чомусь спочатку довести відому аксіому, що творчість Т. Шевченка можна вивчати двома способами: за його власними творами, або ж за працями шевченкознавців. Кочмаровський, скоріш за все, вивчав творчість Кобзаря у шевченкоїдів-пасквілянтів. «В першому випадку це буде Шевченко у чистому виді, а в другому — це Шевченко інтерпретований, якийсь національний символ, створений колективною спів­творчістю». Так, «яки­йсь» це у фальшувальників, а інтерпретований це вже О. Кочмаровським. Це ще і тому, що останній не повною мірою усвідомлює значення Т. Шевченка у долі кожного і всіх українців і не керується його віщим словом-скарбницею українського наукотворення, народотворення, державотворення, не говорячи вже про релігійні духовні аспекти його феномену, посилаючись також на досліджувані аномальності з книжки професора Грабовича, якому не все велике бачилося на відстані, а тим більше духовна сторона шевченкознавства. Здебільшого шевченкознавство сприймається, як академічна, гуманітарна дисципліна, хіба що опосередковано пов’язана з бурхливим поточним сьогоденням. Але зазвичай це не так. Наш національний велет увійшов у народне життя і став тим живим духом, який цілеспрямовує достойних його представників і послідовників.

Шевченкоїди не знають, що саме релігійні, духовні аспекти феномену шевченкознавства — це ще і наука перемагати у справі духовного єднання не тільки українців, але і всього слов’янства. Це було життєвим кредо Шевченка.

Не знають вони, що татарський поет Музагіт Хайрутдінов, який був командиром полку, що боронив Чернечу гору, не раз казав, звертаючись до воїнів під час Другої світової війни: «Будьте достойні великої честі обороняти Тарасову землю». Зі словами «Борітеся — поборете» — йшли в атаку два батальйони Харківських студентів на Чернечій горі — святині нашої України. 160 бійців студбату та їхній командир залишилися там у вічній почесній варті поряд із Кобзарем.

Хіба пасквілянтам відоме справжнє шевченкознавство і його феномени, про те, що Шевченко посідав і посідає чільне місце, будучи Сонцем української поезії, не тільки у сучасній українській культурі, але й українства всього світу, 22-х мільйонів розпорошених по всьому світу. Що він постав в образах на покуті українців Сибіру, Забайкалля, Далекого Сходу не як вождь і як ідол, а зійшов сонцем правди і нескореності українського духу у серцях мільйонів переселенців, а нині — остарбайтерів, вражаючою і досі ніким незбагненною, заслуженою любов’ю до свого Поета. Народ сам возвеличив його і канонізував, поставивши його портрет поряд з іконою у рушниках та лампадками. Цього ніколи не збагнуть прикуплені пасквілянти-садомазохісти. Але це розуміють українці всього світу, адже «Кобзар», який намагаються теж шельмувати, вони читали і перечитували сім’ями і плакали, будучи вигнанцями з рідної землі до Сибіру, Забайкалля, Крайньої Півночі, Далекого Сходу. Кобзар зігрівав їх стражденну душу. Всі вони також, як і «Кобзар», вчать нас і досі українського народознавства та любові до Батьківщини, до величі української нації, її душі, духовності людяної культури, українського патріотизму. Саме у «Кобзарі» народ знаходив і знаходить собі заступника, ангела-хранителя, душу люблячу і співаючу.

Будучи людиною глибокодуховною, Тарас Григорович ніколи не претендував на роль Месії і не ставив себе вище Творця, доля якого його глибоко хвилювала, адже знову ж таки народ возвеличив поета земним Апостолом і Пророком Божого Слова і саме тому Біблія цитує рядки з «Кобзаря”:

Ми віруєм твоїй силі

І Слову живому:

Встане правда,

встане воля

І Тобі одному

Поклоняться всі язики

Во віки і віки.

Саме тому пасквілянти мають і вдень і вночі читати «Біблію», щоб «тверезитися і бадьоритися…» — як казав апостол. Вольному — воля, а спасенному — рай. Не тупцювати біля підніжжя Голгофи. Що лукавити за Шевченка, коли поет дійсно всім своїм життям подав приклад найтоншої альтруїстичної етики, не боючись згинути, став не тільки Апостолом  Христового Слова, а також українським Прометеєм.

А щодо «Подражанія ХІ псалму», то це, як кажуть, сам Бог велів Апостолові наслідувати. Це робили майже всі відомі поети. Як казав Вольтер — все нове шиється зі старого. Саме тому фальшувальникам-борзописцям теж порадив би наслідувати, якщо вони здібні це робити — щось у Соломона, щось у Вольтера, а щось у Шевченка і не шукати плями на Сонці. Недаремно говорять, Богу — Богове, а кесарю — кесареве...

А стосовно «восторженного фанатизма почитателей», то український народ давно навчився відрізняти грішне від праведного, зерна від полови: особливо маразматичних домислів маргіналів, що  живуть колоніальними інтересами сусідів. Шанувальники творчості Т. Шевченка добре розуміють, що він не Бог, навіть не Боголюдина, як Ісус Христос, а земна людина, яка добивалася правди для всіх, а не визнання власних заслуг: «Серце болить, а розказувать треба». Як можуть співіснувати страждання і Бог, несправедливість і Бог, гріх і Бог — ось чим переймалися всі геніальні письменники — Гоголь, Достоєвський. Так і Шевченко все життя поклав на олтар. Віра в Бога і його прийняття було водночас і важким, і радісним, темою не тільки творів, але і всього життя поета, для якого Творець не був «дідусем з бородою». Тільки істинно віруючий християнин Шевченко міг писати у щоденнику: «Милосердний Бог — моя нетлінная надія», «Віруй! І віра спасе тебе!» — в листі до Козачковського. Усе життя Тарас шукав відповідь на запитання: «Хто ж пошле нам спасеніє, верне добру волю?» Тоді ж він знайшов її: «Обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю». І під­твердив в кінці життєвого шляху: дорогу до добра знайде лише єдиний народ. «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» — визріла його молитва до Творця. Саме тепер ці пророчі слова мала б почути вся Україна і не тільки, знову ж таки у роковини на Чернечій горі та перед черговими Парламентськими виборами на тлі економічної, політичної кризи.

Свою Україну любіть,

Любіть її…

Бо время люте,

В остатню тяжкую

минуту

За неї Господа моліть…

Адже справжнім Шевченко був і є завжди, і скрізь, навіть коли відзивався про Сковороду чи Державіна, бо не було того, чого б не зрозумів би геній Шевченка, а якщо він щось і не так тлумачив, то мав право те сказати, бо вони були рівноапостольні, і між святими буває суперечка. А «нездібність у досягненні вищих божественних істин через сильну заболоченість власної свідомості» спостерігається все більше у фальшувальників-резонерів, спричиненою знову ж таки «маятникоподібною ненавистю» в обстановці постійного «розкачування».

Сьогодні є над чим замислитися не тільки НАН України, а також і новій владі, хто і на чиє замовлення розхитує човен культури, освіти, духовності і державності в Україні, продукуючи, тиражуючи пасквілі на наших корифеїв, геніїв-охоронців і не тільки.

Не секрет, що українська література перебуває у штучному гетто. Саме тому цей вакуум заповнює прикуплена посередність, п’ята колона борзописців, відстоююча проколоніальні інтереси замовника, а не української держави. Нині і це важливо і те, на якому рівні науковому та методологічному вивчається творча спадщина у школах і вишах всіх наших корифеїв, геніїв нас охороняючих і не тільки в мовно-літературному аспекті, але і в історичному. В пізнанні українського народознавства, любові до своєї Батьківщини і нації, її душі і духовності, людяної культури, патріотизму і життя тих «розпорошених» по світах українців, де в кожній хаті красний кут на покуті. А на божниці біля святих зображення без німба — Тараса Шевченка. І моляться вони до них разом біля ікон: «Хай святиться ім’я Твоє…». Сім’єю сідають за стіл і читають свого Пророка. Проводять пісенні конкурси на вірші Шевченка.

Стає страшно, коли трієчник учень і студент, тоді трієчник вчитель і асистент, доцент, професор і академік… Ось в чому суть нині вакууму академізму і звідки беруться шельмувальники-пасквільянти, адже з глечика не виллється більше, ніж у ньому є. Це піна, яка завжди підіймається на поверхню під час розбудовчого перехідного періоду.

Кріпак і меценат, кріпак і пророк, пророк і державотворець — ось чого ще не можуть второпати нинішні підпанки-фальшувальники.

Знані у світі меценати, подвижники брати Семеренки, що були теж кріпаками, переживали, що в Європі мало знають Україну, а тому вкладали, не як нинішні товстосуми, кошти в розвиток національної культури.

На першому виданні «Кобзаря» Т. Шевченка написані слова вдячності автора: «Коштом Платона Семеренка». Але що було після виходу книжки в світ. «Оце не по-нашому, не по-нашому він зробив», бурчав сердито Платон Федорович. А потім, пригортаючи до серця «Кобзаря», промовляв, скрушно похитуючи головою: «Його талант покровительства не потребує». Не потребує він того і нині. Але хочу запитати, де можна придбати нині виданого меценатами «Кобзаря» і не те що повне зібрання творів Шевченка хоча б до роковин, так само Л. Українки, П. Мирного, інших корифеїв, а пасквільянства хоч греблю гати. І винні тут мабуть ми всі, від пересічного українця до Президента, що даємо можливість затятим постмодерністським вурдалакам, халявщикам паплюжити, ганьбити не тільки наших геніїв-охоронців, але і все українство.

Історія України знала вже борзописців-павсквілянтів, але всі вони канули в Лету, адже геній і злодійство несумісні.

І все-таки не обійшлося без ложки дьогтю у бочці меду на святкуванні нинішніх роковин Т. Шевченка без бузинятини в телерепортажі по «Інтеру» вже сьогоднішніми «царями, п’яними господарями» з Петербургу, «маскарадного та іронічного», де звинуватили не російського царя-ірода Миколу І, який заслав в Орську фортецю, в Аральські пустелі українського Кобзаря і Пророка, замордувавши його там, зробивши важко хворим, що і стало причиною його передчасної смерті, а не в ніякому випадку та драбина з Бахусом, проданої квартири-музею Шевченка у Петербурзі. Страшніше інше, що цю гірку іронію долі і невігластва віщує канал українського телебачення, кого ж він захищає і кому служить!? У цьому контексті не були також переконливими коментарі у телеефірі можновладців з приводу відмови від державної премії Т. Шевченка лауреата у царині літератури. Адже всі ці ложки дьогтю, маскарадності та іронії на радість усякій бузинятині і кому це вигідно, дають можливість когось заново «ліпити», робити з Шевченка такого собі «смертного» кумира. Можливо тим, хто, поставивши біля кочерги ліру, припав до корита? А для «повного щастя» позбутися ще й авторитету Шевченка? Аби не відчували себе пігмеями наділені владою слабохарактерні підкаблучники й жирні коти різних мастей, що труться біля них? Тож не робімо для себе кумира, але маймо над собою Бога. Ім’я його кожен знає сам.

А тому вихід, як завжди, є, це не тільки відродження і шанування у ювілеї і роковини, а повна реанімація «літературно-історичного тіла» Кобзаря, а значить і українства у школах, коледжах, вишах і НАН України. А це значить, і реанімація знову ж таки «історичного тіла» нашої національної творчої еліти, бо народ ніколи не здає своїх Пророків на поталу, геніїв його оберігаючих. 

І коли зануджені, заклопотані нинішні дослідники, більше чомусь фальшувальники, заходять у спочивальню Тараса Григоровича поцікавитися, чи мертве тіло, а він, підвівшись, каже їм: Не дочекаєтесь!

Василь Слободяник