![]() Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
![]() |
![]() |
![]() |
||
![]() |
||
![]() |
||
МИКОЛА ГАЛИЧ — ЛЮДИНА-ЕПОХА![]() В липні цього року чернігівчанину Миколі Федоровичу Галичу виповнюється сто років! нещодавно довгожитель написав унікальну книгу спогадів, яка охопила величезні пласти нашої історії. Рідко коли в руки читачеві потрапляють спогади людини, яка упродовж життя вчилася, воювала, працювала пліч-о-пліч з нашими прадідами, дідами, батьками. Спогади ветерана є унікальними, бо відбивають не просто факти історії, а й емоції, особисті враження, подають гамму почуттів властивих певному поколінню і віку. Хто крім Миколи Галича, наприклад, може згадати події механізації сільського господарства у 1930-х роках? У господарства прибувала нова, нікому не відома техніка — комбайни, які довелося запускати у роботу і ремонтувати. Як нам, поколінню, що лише з книжок знає про 1941-й відчути атмосферу перших днів війни? Послухайте нашого ювіляра і відчуєте вир емоцій — від розпачу до надії. Книга «Сто лет — не предел» призначена, передусім, для рідних, але вдумливий читач розуміє, що спогади цікаві і для людей, що живуть історією, соціологією, психологією. Сторіночка в літопис епохи, що минула, написана людиною, яка була безпосереднім свідком колосальних супільних зрушень, змін геополітичного масштабу. Такі люди, як древні амфори, зберігають не лише факти історії, але й емоції, прагнення, роздуми людей, які жили до нас, формували наші моральні засади, нашу громадську позицію. Буденне життя, без властивого радянській епосі ідеологічного надриву, як би пронизує усі спогади ветерана. Дитинство в спокійному старому Чернігові на березі зачарованої Десни, душевні стосунки з батьками, дідусями, бабусями, природа древнього українського краю — усе це навіки закарбувалося в пам’яті Миколи Федоровича і стало витоком його непохитної волі до життя. Особливе ставлення до природи, рослин, тварин — всього, що оточує українця з дитинства і вибудовує його волю боронити рідний край від всіляких зайд. Щем за понівечиною війною українською землею, біль за поруйнований побут співмешканців, співпереживання до людей, що зазнали непоправних втрат — все це яскраво проступає у спогадах ветерана. Людина від природи народжена будівничим, організатором комфортного життя, змушена була взяти в руки зброю і долучитися до хаосу руйнування. Але в цій битві добра і зла Микола Галич був на світлій стороні і його самовідданість була щедро підтримана Божественими силами у подальші роки життя. Прагнення жити чесно і по совісті, незважаючи на важкі обставини і випробування війною, завжди відзначало життєвий шлях ветерана. І нині це залишається його кредом життя. Навчання в технікумі, робота в машинно-тракторній станції (запустив в роботу перший на Чернігівщині комбайн), перше кохання, заняття боротьбою, строкова служба в танкових військах. Юнацькі розваги, емоції, суперництво у праці, навчанні, спорті. Бажання довести свою потрібність суспільству і, зрештою, влаштуватися у ньому задля успішного життя. Микола Федорович випробовує себе у різних сферах життя, він живе разом з країною, але формує в собі стійкий моральний стрижень. Звичайний для радянської людини ланцюжок подій розриває страшна війна, яку Микола Федорович зустрів вже будучи покликаним в кадрову Червону Армію. Перше бомбардування, перший бій на кордоні біля річки Лозина, убиті німці і румуни пливуть трупами у кривавих водах, перші страшні втрати в лавах радянських танкістів, перший гіркий наказ до відступу. Таке не забувається ніколи. Таке навіки викарбовується в пам’яті страшними буденними для війни епізодами. То знак, що в цій тотальній бійні нікому не буде пощади: ані ворогам, ані своїм... В запеклому бою за маленьке українське село Христинівка в серпні 1941 Микола Галич був поранений в голову і руку. Разом з іншими пораненими переправлявся через Дніпро, вимірював кроком гіркі кілометри відступу з української землі. Автор не боїться писати правду про хаос на переправах, про невиправдані втрати людей, майна, техніки. Доля випробувала на міцність українця в далекому Челябінську, де він важко захворів на тиф. Як вважає сам Микола Федорович, вижив, на подив лікарів, тільки тому, що з дитинства займався спортом, не зловживав алкоголем, не палив, не боявся важкої фізичної праці і, в результаті, — мав міцне серце, чудовий імунітет. Але, окрім цього, була у Миколи Федоровича таємниця, яку він присягнувся зберігати до кінця своїх днів. На таке довге і важке життя ще маленьким Миколу в древньому чернігівському храмі благословив священик. Саме він передрік хлопчикові довгі роки життя аж до 100-річного ювілею. Бог оберігав фронтовика упродовж усієї війни, відводячи то багнет, то кулю, то осколок. Про ці знакові епізоди не раз згадує ветеран у своїх спогадах. Читаєш і переконуєшся, що Бог дійсно супроводжує праведників, даючи їм і випробування, і свою ласку. Війна ще більш загартувала організм і волю Миколи Федоровича. Молодий офіцер-танкіст служив в 91-ій танковій бригаді, яка брала участь в знаменитій Сталінградській битві. Мороз, сніг, погане харчування, щоденні бої, нервове виснаження, страшні втрати — усі ці випробування увінчалися тріумфом — 6-а армія Ф. Паулюса капітулювала! А Микола Галич отримав свій перший орден за подвиг в бою за Гумрацький аеродром. Він захопив ворожий літак з важливим архівом документів. А усього за бойові заслуги перед Батьківщиною Галич має три ордени Великої Вітчизняної війни і два ордени Червоної зірки. Після знаменної перемоги на Волзі 1-шу танкову бригаду перепідпорядкували знаменитій 3-й гвардійській танковій армії під командуванням генералполковника П.С.Рибалка. Після цього Микола Федорович був учасником майже усіх знакових операцій Великої Вітчизняної: Курської битви, битви за Дніпро і Київ, Корсунь-Шевченківської, Львівсько-Перемишльської операцій. Адже тоді 3-тя гвардійська армія була наступальним тараном, який пробивав оборону супротивника, а в пролом спрямовувалися піхотні підрозділи. Особливо важкими були бої на підступах до Берліна, де німці, вже перебуваючи на своїй землі, чинили радянським військам запеклий опір. Автор брав участь в боях за плацдарми на річці Нейсе, у форсуванні останньої водної перешкоди — Шпреє, в оточенні Котбуського і Берлінського угруповання ворога. Пройшовши усю війну, побувавши не раз в смертельно небезпечних ситуаціях (горів в танках, ворог стріляв в обличчя, намагався заколоти багнетом), ветеран залишився доброю, душевною людиною, для якої завжди мають ціну слова борг, честь, зобов’язання, совість. Завжди врівень з професійною кар’єрою Микола Федорович ставив сім’ю. Атмосфера взаєморозуміння, взаємовиручки, вірність в любові — це ті цінності, які культивувалися в сім’ї його батька, поштового працівника Федора Васильовича Галича і матері Антоніни Львівни. Цю теплу сімейну атмосферу Микола Федорович переніс і у свою нову родину. Так він виховував своїх дітей, онуків, правнуків. Напевно, під цим впливом вони і стали успішними, працелюбними громадянами України. Після війни Микола Федорович був старшим інспектором окупаційних зон Німеччини і добре пам’ятає атмосферу тих перших післявоєнних днів. Життя післявоєнної Німеччини теж було повне тривог, жорстокостей, насильств. Микола Федорович добре розумів, що Німеччина має відродитися з попелу новою, демократичною, миролюбною країною. Ніколи він не захоплювався темною ейфорією помсти, примітивної ненависті, яка переносилася у багатьох солдатів Червоної армії і на мирне німецьке населення. Микола Федорович, як людина совісті, чітко розділяв на біле і чорне такі поняття. Бо справжній чоловік має чесно битися лише з озброєним ворогом, а не зривати злість на жінках і підлітках. Микола Галич присвятив немало сторінок спогадів подіям перших повоєнних років у Німеччині, де він працював на відповідальних посадах аж до 1947 р. Вони описують події, коли народжувалася фактично нова, але розділена на окупаційні зони Німеччина. Ці спогади можуть бути цікавими і професійним історикам. У січні 1947 р. М. Галич пішов в запас і разом з дружиною і дитиною повернувся на батьківщину в Чернігів. Почалося нове мирне життя, в якому колишній фронтовик теж знайшов своє місце. Його вірність сімейним цінностям, любов до дітей, дружини була такою ж самовідданою, як і військові подвиги. У 1950-1960 рр. Микола Галич працював на керівних посадах Облавтотреста, двічі обирався депутатом Чернігівської міськради. Загальний трудовий стаж ветерана — 65 років! Віддушиною для автора спогадів завжди служила рідна природа, праця на землі. Навіть будучи в дуже похилому віці — далеко за 90 років — Микола Федорович продовжував працювати на городі, посадив нові садові дерева. Така спрага жити, працювати, творити, любити — завжди була життєвим правилом цієї дивовижної людини, саме вона несла його бурхливими життєвими морями до знаменного 100-річного ювілею! Андрій ГУСЄВ |
![]() |
![]() ![]() |
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |
![]() |
![]() |