ХОДІМО ДО ТАРАСА

150 років з часу
поховання Тараса Шевченка
на Чернечій горі поблизу Канева

Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.

У цих рядках — заповітна мрія Тараса знайти прихисток на рідній землі для зболеної душі, щире людське бажання мати власну оселю. А в інших рядках поезій та листів — і конкретизація такого бажання. Після поневірянь на чужині, десятилітньої солдатчини праглося покласти край самотині, обзавестися сім’єю, мати хаточку і садочок. І обов’язково над Дніпром, обов’язково на горі, обов’язково поблизу Канева. Арешт улітку 1859 року саме в цих місцях та насильницьке випровадження з України завдали великого удару, але й посилили волю здійснити задумане.

Не судилося. Повернувся до омріяних місць у домовині. І то лише завдяки вірності і старанням українських друзів, що були поруч у російській столиці, і тих, хто уболівав за здійснення його заповіту в Україні. Особлива заслуга одного з найближчих до Тараса в останні роки його життя художника Григорія Честахівського (1820-1893), який оберігав і особисті речі покійного та якому українська громада в Петербурзі довірила супроводжувати домовину Кобзаря в Україну, і троюрідного Тарасового брата Варфоломія Шевченка, який став йому за рідного та якому Тарас довірив практичну реалізацію своєї мрії — пошук і купівлю клаптика землі над Дніпром. Хоч історія і не визнає запізнілих умовностей, але якби не конкретизація місця Варфоломієм та не тверда воля Честахівського, сьогодні Україна не мала б оцієї величавої Тарасової гори поблизу Канева. Чи на горі Щекавиці, де вже навіть було викопано яму, чи біля Аскольдової могили, або поблизу Видубецького монастиря — у Києві, чи біля Успенської церкви в самому Каневі — усе це було б не те. А вже нинішні олігархи, як показує практика, прихватизували б і стежки, що вели б до Тарасової могили. «Як би воно добре не було, то все добре тільки по-нашому, а ми давайте добре робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна...» — наполіг Григорій Честахівський. І вибрали Чернечу гору, на яку вказав Варфоломій Шевченко. На її вершині студенти університету, які супроводжували домовину з Києва до Канева, родичі та друзі у дощову негоду викопали могилу, а солдати-муляри змурували цегляний склеп. А 22 травня домовину винесли з собору і — за листом-звітом Честахівського до петербурзьких друзів — «поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений, і повезли як слід діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому». Везли не понад Дніпром — розгулялася весняна повінь, а горами, через ліс, верстов із десять.

Величні і драматичні були ці 150 літ, що минули з того пам’ятного часу. Тягнувся простий люд до Тарасової могили, докладала неймовірних зусиль творча та наукова інтелігенція, долучалися меценати, знаходилися ентузіасти, які самовіддано і самозречено вкладали своє життя, щоб уберегти Святиню. Окрім Григорія Честахівського та Варфоломія Шевченка, у цей ряд вписали свої імена Олексій Андрієвський, Василь Гнилосиров, Володимир Науменко, Іван Ядловський, Василь Кричевський, Михайло Стретович, Дмитро Лебедко, Яків Данилов, нині сущі Зінаїда Тарахан-Береза й Ігор Ліховий та багато-багато інших. За величезну турботу про збереження і впорядкування святого заповідника маємо завдячувати видатним діячам на ниві державності і культури, серед яких Симон Петлюра (засвідчено документально), Микола Скрипник, Павло Тичина, Микола Бажан, Борис Олійник...

Мабуть, є таки Бог на небесах — і ми маємо Святу Гору, яка належить Тарасові і Україні, яку знає і якій поклоняється весь світ. Мені пощастило кілька років працювати на Тарасовій горі — тож став очевидцем всенародного і всесвітнього паломництва. Бували дні, коли по 10-15 тисяч людей прибували з близьких і далеких місць, щоб прилучитися до Святині, причаститися духом Тараса, наснажитись його образом і словом. «Сюди стежки людські навіки пролягли», — узагальнив це дійство Максим Рильський.

У мореплавців старої Європи, які пускалися у далекі мандри, на небесах серед незчисленності зір була своя зоря, на яку орієнтувалися, за якою встановлювали координати свого місцезнаходження, за якою звіряли свій курс. Ця Полярна Зоря слугує і нам. У віруючих різних сповідань є свій Бог — Христос, Магомет, Будда... І в нас — як у людей. Та в українського народу є своя Національна Зоря, за якою звіряють свій історичний курс кожне нове покоління, є свій Національний Бог, перед яким сповідується кожен зосібно. Ця Зоря, цей Бог для нас — Тарас Шевченко. Не влади витворили нам цю Зорю — вони лиш засвідчували свою сутність у сяєві Тараса, допомагаючи нам прозріти. Не вчені дослідники відкрили нам нашого Бога — Тарас Шевченко постав перед нами у Слові, енергетика якого потужніша за найжорстокіші влади і найсильніші армії. Культ із Шевченка зробив для себе народ, бо ніхто — ні до, ні після Шевченка — не висловив його, народу, почувань, його страждань і мрій так, як це зробив Шевченко. Він додає силу борцям, вселяє віру в зневірених, просвітлює розум в одурених. Нас, часом таких різновекторних, що аж моторошно, він єднає і навчає:

Борітеся — поборете!

“Кобзар» Шевченка — це наша народна Конституція і національна Біблія.

Живімо за Шевченком!

Вклонімося йому!

Володимир БІЛЕНКО,
заслужений працівник культури України.