Винахідники концтаборів

Перша світова війна, що розпочалася як збройний конфлікт між Антантою та Троїстим союзом, поставила Україну в епіцентр військово-політичних подій. Українську «карту» в ті роки прагнули розіграти Німеччина, Австро-Угорщина, Росія, свої інтереси у цьому регіоні намагалися відстояти Велика Британія та Франція. Контроль над українською територією з її величезними багатствами мав надзвичайне значення для вирішення конфлікту у Центральній та Східній Європі.

Напередодні Першої світової війни Україна, як складова Росії, виробляла 16 млн т. хліба. Ця цифра мала магічну притягальну силу для всіх воюючих у цьому регіоні сил. Оволодівання цією великою європейською житницею під кінець війни, коли хлібні запаси всіх воюючих сторін вичерпалися, стало конкретною воєнно-політичною метою.

Іншим чинником було використання величезних людських ресурсів України у воєнних цілях.

Так, у збройні сили Російської імперії з 1914 до 1917 pp. було мобілізовано 4,5 млн. українців (близько 35% цієї кількості покликаних до армії).

Українці також воювали в австрійській армії у складі Першого полку Українських Січових стрільців (близько 2,5 тис. чол.).

Всього у складі австрійських військ воювало понад 250 тисяч чоловік.

Німецьке командування з українських військовополонених сформувало т. зв. «Синьожупанну» та «Сірожупанну» дивізії.

З початком Першої світової війни українські землі перетворилися на театр воєнних дій. Протягом усього конфлікту Галичина виступала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її населення зазнало величезних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених бойовими діями, а також політикою як російського,так і австрійського командування.

Найгіршим було те, що самі українці, позбавлені власної державності, повинні були воювати за чужі інтереси і фактично брати участь у братовбивчому протистоянні. Пам’ятаю вкарбований у свідомість розповідь учасника боїв, де українець-галичанин з великим сумом, зі сльозами на очах, усно зазначав: «Зійшлися дві потужні сили в страшному рукопашному бою. І вибив вояк у австрійському однострої гвинтівку з рук вояка в московській шинелі. І увігнав йому у груди свого багнета. І застогнав «московіт» українською мовою: «Боже мій, а хто моїми дітками заопікується без мене?!». І впав на коліна «австріяк» перед ним, і обняв він уже похилену голову солдата,і застогнав тяжко-тяжко: «Прости мені,брате-українцю, що я тебе вбив».

В австрійській армії були й мешканці села Явора, Турківського повіту (тепер Львівська область): Гошовський М.П., Гошовський І.В., Дльницький С.П., Дгнацевич С.М., Дгнацевич М.Ф., Дгнацевич М.В., Леневич Ю.О., Романович Д.І., Юсипович М.М., Осипович М.І, Юсипович А.П., Осипович І.П. та інші. Не повернулися з фронту Бігун А.І,Леньо Ф.І.,Симович М.Ф., Хакуляк О.М., Осипович І.П. та інші. Це лише одне село по якому є чіткі дані.

На австрійському фронті російська армія мала спочатку значні успіхи. Так,однією з найбільш успішних військових операцій, що провели росіяни у 1914 році була битва в Галичині (5 (18) серпня — 8(21) вересня). 24—29 вересня 1914 р. відбулася Городокська битва в якій австрійська зазнала поразки. Розгорнуті з перших днів військові дії між російськими і австро-угорськими військами спричинили велику руїну в Буську, в Перемишлянському і Мостиському повітах, у північній частині Добромильського і Старосамбірського повітів (тепер Львівська обл.).

На початку 1916 р. втрати всієї Галичини (Західної з центром м. Краків і Східної — м. Львів) внаслідок військових дій склали 6 млн. крон. Були знищені більше 40% житлових і господарських приміщень, більше 1500 фабричних будівель. До 1917 р. зруйновано дві третини усіх лісотельних заводів, млинів з 1500—1337. Тим часом австрійська армія зазнавала поразок. У вересні 1914 р. росіянам вдалось не тільки відбити наступ чотирьох армій противника в Галичині і Польщі, а й і відкинути їх за Сан та Дунаєць, створивши загрозу вторгнення до Угорщини та Сілезії.

На початку вересня 1914 р. російська армія прорвала австрійську оборону й 3 вересня й 3 вересня 1914 р. росіяни вступили до Львова.

Австрійські війська відступили до 160 км., до Карпатських гір й дозволили окупувати велику частину Східної Галичини, ця поразка австрійсько-угорських військ мала страшні наслідки для українців Галичини. Успіх росіян підказували австрійському командуванню шукати причин невдач. І воно знайшло їх, охоче повірило звинуваченням поль­ської адміністрації провінції — у зраді нібито в русофільському дусі налаштованих громадян Східної Галичини.

Вшехпольська адміністрація Галичини прагнула використати воєнну завірюху, підтягнути український національний рух до одного знаменника із москвофільством, затаврувати його плямою зрадництва й таким чином розправитися з ним остаточно, без жалю і пощади. З наказу галицьких повітових старост заарештовано спочатку москвофілів, згодом свідомих українців і взагалі українців, а ті з українських діячів, що опинилися в руках військового правосуддя, повісили на шибениці або загинули від шабель та багнетів мадярських гонведів. Можливо,що й при відступі у вересні 1914 р. мадяри (угорці) показали своє «геройство» на безборонному населені, але паніка серед яворських мешканців у ті дні мала більш безпосередню причину.

Вже з перших днів Першої світової війни виявилось, що там, де були мадяри, усе траплялась якась «несподіванка». Четвертий суто мадярський корпус 2-ї австро-угорської армії під командуванням жорсткого і бездарного генерала Терстянського,залишив по собі якнайгіршу славу нестійкої у бою частини і безпощадної супроти безборонних. В Галичині цей корпус позначив свій шлях шибеницями, розстрілами й катуваннями українських селян. Між іншим, до його штабу належав принц Л. Віндішгрец, який 10 жовтня 1914 р. їдучи верхи з двадцятьма гусарами до Явори, руського (тобто українського) села, селяни якого начебто зруйнували і пограбували м. Турку. нарешті затримав підозрюваних. Одного з них, найстаршого, наказав гусарам повісити. Ось чому під час походу через с Явору Січові Стрільці не бачили жодної живої душі!

Австро-Угорська влада у кожному українцеві підозрювала зрадника, тобто прихильника Росії. Вже на початку війни у серпні 1914 р. у м. Золочеві арештовано 150 осіб.

У серпні 1914 р. на околицях м. Турки австрійська влада схопила багатьох українських селян, з яких повішено 70 чоловік. Багатьом українцям-галичанам довелося служити і воювати у складі австрійської армії за чужі українському народу інтереси. Мало місце дезертирство і ухиляння від служби у австрійській армії. Так, в 1915 р. крайовий Кримінальний суд у Львові розглянув справу солдат Т.Біль­чевського і Т.Хоми із м. Сколе (тепер Львівська область), які звинувачувалися у непокорі Австро-Угорської імперії. Рухоме і нерухоме їх майно було конфісковане.

Люди похилого віку й понині пам’ятають пісеньку, яку співали рекрути-українці, які відправлялися до австрійської армії:

Служити синку, у цісаря,

Заслужити си ласку,

Заслужи си жовтий ремінь

І на нього бляшку.

І дійсно, крім військової амуніції і ненависного австрійського герба, надзвичайного бляшкою, житель Східної Галичини у цій армії нічого заслужити не міг.

Перша світова війна важко відобразилася на становищі населення с. Чайковичі (тепер Самбірський р-н., Львів. обл.). У селі розпочався голод і епідемії. Селяни цілими сім’ями вмирали. Під час війни, з 17 вересня 1914 року місто Самбір було зайняте російськими війсь­ками, які перебували тут до літа 1915 року.

Наприкінці вересня 1914 року російські війська зайняли Старий Самбір. У Старому Самбірі розташувалися частини 8-ї російської армії під командуванням генерала О.Брусилова, які перебували тут до першої половини 1915 р.

З осені 1914 року до липня 1915 року Турківський повіт був зайнятий військами російської армії. Під час наступу тут відбулися жорстокі бої. Саме місто Турку -зруйноване.  Через село Кривка Турківського повіту проходив фронт і все населення виселено до концтабору в Гмінді, а село спалено.

Не секрет, що населення Східної Галичини з симпатіями відносилися до російських солдатів, серед яких був великий відсоток україномовних. Перша світова війна викликала у населення краю надію на возз’єднання зі Східною Україною. Надіючись на їх допомогу в боротьбі проти соціального і національного гніту, трудящі з радістю зустріли своїх українських братів. Були випадки, коли українці у формі російських солдат на прохання місцевих селян розправлялися з Галицькими поміщиками, а російська громадськість надавала матеріальну допомогу голодуючому населенню Східної Галичини.

27.04.1915 року унтер-офіцер російської армії Бігунов М. занотовує: «Населення містечка Судова Вишня й навколишніх сіл дуже спів­чутливо ставиться до Росії, її уряду та Царя,безмежно радіючи факту прилучення Галичини до петроградських володінь».

Відверті москвофіли, боячись повернення мадяр, самовіддано допомагали російській армії рити шанці (зокрема, на лінії Потатур—Буща—Поточани—Перемишляни, тепер Львівська область), зводити укріплення, відновлювати фортифікаційні споруди. Звичайно, декого привертала досить висока платня  — «Чоловікові — 1 крб., жінці — 75,підліткам  — 50 коп. за день роботи», однак більшість «залучалася сюди саме за велінням серця».

З самого початку Першої світової війни австро-угорські війська грабували і вбивали українських селян. Тих, кого підозрювали у симпатіях до російських солдатів, арештовували. Для утримування симпатиків Росії австро-угорська влада запровадила концентраційні табори  — у Веслярі,Фрайштадті, Гмінді, Талергофі, Зітцендорфі та ін. Найстрашнішим концтабором вважався Талергоф. Талергоф (4 вересня 1914 р-10 травня 1917 р.) — концентраційний табір, утворений владою Австро-Угорської імперії у перші дні Першої світової війни. Розташований на піщаній долині біля підніжжя Альп, неподалік м. Граца головного міста провінції Штірія, в 12 км від Відня, столиці Австрії. Один з найперших концентраційних таборів у світовій історії XX сторіччя, якого називали «пеклом людської ганьби».

Сюди були депортовані русинські (русини-сини Русі, так називали українців Галичини кінця XIX — початку XX ст.) жителі Галичини, Буковини, симпатизуючі або надумано симпатизуючі Росії, вислані з Галичини за доносами поляків українофілів.

Першу партію галичан і буковинців  — «русофілів» пригнали у Талергоф солдати грацького полку австро-угорської армії від 4 вересня 1914 року. До зими 1915 року у Талергофі не було бараків. Люди-в’язні лежали на землі під відкритим небом у дощ і мороз.

За свідченням конгресмена США М.Мак-Корміка, в’язнів піддавали побиттю і тортурам. В офіційному рапорті Шлеєва від 9 листопада 1914 р. повідомлялося, що в Талергофі на той період перебувало 5700 «русо­філів». З цієї чисельності в’язнів близько 1,915 чоловік (за іншим обліком до 5 тисяч) були лемки (лемки — одна з трьох етнічних груп українців) з 151 села на Лемківщині). Лемківщина розташована в українських Карпатах по обох схилах Східних Бескидів між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до р. Попрад у Словаччині. На початку XX ст. провідною течією в суспільно-політичному житті Лемківщини було москвофільство, ідеї якого поширювали переважно місцеві греко-католицькі священики. У більшості серед репресованих у таборі Талергоф були українці зі Східної Галичини, Буковини, Лемківщини, були також поляки, євреї і військовополонені російської армії. 

У контраційний табір Талергоф для репресованих осіб та їхнії родин потрапили А.Гівель, Д.Ткачик, А.Бобик, М.Гордилиський, І.Скоробогатий, Д.Богоніс і інші мешканці міста Жидачова (тепер Львівська обл.). Мешканіці с. Ясенів Бродівського повіту (тепер Львівська обл.) А.Джек, Д.Пилипів, М.Романів, А.Юрчишин, В.Юрковський, В. Ямпільський та інші за симпатії до Росії потрапили до концтабору «Талергоф».

Тридцять жителів м. Городка (тепер Львівська обл.) були ув’язнені у концтаборі Талергоф, 18 з них загинули у ньому.

Серед ув’язнених 80% становили селяни, решта -інтелігенція (в основному, греко-католицькі священики), ремісники, робітники.

Найбільшу кількість ув’язнених (понад 5 тисяч) привезено до Талергофу восени 1914 року. Всього через Талергоф з 4 вересня 1914 р. до 10 травня 1917 року пройшли не менше 30 тисяч проросійськи налаштованих галичан і буковинців. Чисельність українців досягла 85%. Суворий режим, антисанітарні умови, голод, знущання табірної охорони і виснажлива праця призводили до високої смертності. Лише під час епідемії сипного тифу, який особливо лютував наприкінці 1914 на початку 1915 pp., загинуло 1200 чоловік 15. Сотні в’язнів були засуджені як зрадники австро-угорської монархії до різних термінів позбавлення волі або смертної кари, тільки в перші півтора року загинуло 3 тисячі ув’язнених,серед яких люди похилого віку і діти. Умови перебування в’язнів Талергофу були жаливими. Про це свідчать писемні пам’ятки в’язнів талергофського концтабору Олександра Маковського, Василя Ваврика, президента Руської народної республіки лемків Ярослава Качмарчика, Миколи Антоневича, Юрія Дем’янчика, Миколи Глебовицького, Єфіона Венгриновича, Методія Троченовського.

За свідчень А.Маковського дізнаємося: «За найменшу необачність заколювали на смерть. Щоденно вранці лежали під бараками по декілька закривавлених трупів. Пам’ятаю, як одного разу заколов солдат одного селянина біля котла під час роздавання обіду. Давка була неймовірна. Натискавші ззаду і штовхнули передніх і таким чином людська хвиля захиталася. Найближчий з арештантів, що стояв поруч з караульним ненавмисно штовхнув солдата, за що прийшлося йому заплатити житіям... Іншого разу був я свідком подібного випадку, який відбувся під бараком. Солдат, наніс закутому у ланцюг політичному 13 колотих ран, і тут кинув його на солому, напризволяще долі».

Ось що написав колишній в’язень концтабору Талергоф Василь Ваврик у своїй книзі «Терезин и Талергоф» (Львів, 1928 p.). «Це була найлютіша катівня з усіх австрійських в ‘язниць у Габсбургській імперії». Смерть у Талергофі рідко була природною: там її прививали отрутою заразних хвороб. По Талергофу тріумфально прогулювала насильницька смерть. Про яке-небудь лікування хворих не йшлося. Ворожим ставленням до інтернованих відзначалися навіть лікарі. Про здорову їжу і думати не доводилося: терпкий хліб, часто сирий і липкий, виготовлений із суміші найпідлішого, фальшивого борошна, кінських каштанів і натертої соломи, червоне, тверде, несвіже кінське м’ясо двічі на тиждень по маленькому шматочку, зафарбована начорно вода, найпідліші помиї гнилої картоплі і буряку, бруд, гнізда комах-паразитів були причиною невгасимої зарази жертвами якої падали тисячі молодих, ще цілком здорових людей з середовища селянства та інтелігенції. Для залякування людей, напереконання своєї сили тюремна влада тут і там по всій талергофській площі повбивала стовпи, на яких досить часто висіли в неймовірних муках і без цього пошарпані мученики. В жахливих умовах інтерновані помирали щоденно сотнями від хвороб, антисанітарії, заїдання вошами, які цілими колоніями обсідали й закривали обличчя в’язнів і тільки очі свідчили про животіння репресованих у концтаборі Талергоф. Інтернованих використовували, як дешеву робочу силу для перевезення вантажів. Вони возили важкі вали для утрамбування доріг, їх запрягали у вози, причому вартові підганяли репресованих батогами. В’язні концентраційного табору Талергоф постійно недоїдали, голодували. Розтини трупів інтернованих засвідчують, що багато з них померло з голоду, в шлунках яких знаходили неперетравлену солому тощо.

Згодом у віденському парламенті вибухнув великий скандал щодо нелюдського ставлення до австрійських громадян, вихідців з Галичини, Буковини та Закарпаття, і в 1917 році цей і інші концентраційні табори було наказано закрити. Табір Талергоф був закритий 10 травня 1917 року за вказівкою останнього імператора Австро-Угорської імперії Карла І. Бараки на місці концтабору простояли до 1936 року. При цьому було ексгумовано 1,767 трупів, яких переховали у спільній могилі в найближчому селі Австрії — Фелдкірхен. Нині колишній Талергоф знаходиться на території аеропорту Грац-Талергоф. Після кількалітньої неволі уцілілі в’язні концентраційних таборів поверталися до батьківського порога. Мандрували босоніж із гористих альпійських країн, угорської пусти, задимлених міст Долішньої Австрії та Чеських судетів, з-понад синіх вод голубого Дунаю.

Зігнений у три погибелі, з дрантивою торбою через плече йшов у шумовині цієї мовчазної повені й явірчанин Косачевич Іван Іванович, дідусь автора цих рядків, ще недавній в’язень табору переміщених осіб із Галичини, Буковини, Лемківщини, Закарпаття — Талергоф. І ніс він у своїй торбі єдиного дерев’яного, саморобного трираменного Хреста, виготовленого в таборі, пам’ятаючи, що Хрест — спаситель ний символ, вірним опора, стражденним надія, що під тим знаком буде жити, цілим і неушкодженим повернеться додому. Йшли невинно осуджені, неначе перелітні птахи навесні з вирію, усе на північ, до гір Карпатських, а там далі в широкий світ. І не лиш ті, котрим місць забракло в залізничних вагонах та їхніх дахах, а й ті що змушені були через брак палива покидати довжелезні товарні ешелони. Сотні кілометрів проміряли вони кривавими босими стопами, аби хоч за найвищу ціну, хоч єдиним закривавленим пальцем торкнутися батьківського порога. Сотні знесилених, немічних галичан і буковинців вмирали у придорожніх ровах Європи, у самісінькому її центрі.

Більша група жителів с. Явора, турківського повіту — репресованих концентраційного табору Талергоф повернулася до рідних домівок. Серед них: О.М. Леневич, священник Стояловський, І.В. Голдич, В.М. Кольга, Яворсткий та ін. Однак, близько десятка колишніх в’язнів Талергофу невдовзі померли, в тому числі й Косачевич І.І.

Однак не судилося повернутися до рідних місць де народилися, селянам с. Явора — в’язням Талергофу — Ігнацевичу С.М., Мартичу С.С., Романович Анні та ін..Вони не витримали лихої долі, гнівливої обстановки, жахливого ставлення до в’язнів концтабору Талергоф. У міжвоєнний період у місті Львові двічі (1928 і 1934 роках) проводилися зустрічі колишніх в’язнів Талергофу ( «Талергофські з’їзди”). У концентраційному таборі Талергоф загинули не тільки вихідці з с. Явора, Турківського повіту. Низку смертників концтабору поповнили жителі інших сіл Турківщини, Сколівщини, Старосамбірщини та інших населених пунктів Підгір’я Карпат. Гідні спадкоємці спородили в с. Гнила (тепер с. Карпатське, Турківський район, Львів­ська область) пам’ятник жертвам концентраційного табору Талергоф. Нинішньої осені виповняється 90 років трагедії у концтаборі «Талергоф», що поблизу австрійського міста Грац. Тоді влада Австро-Угорщини скоїла репресії проти тих корінних громадян імперії, які вважали себе русинами. Жертвами погромів, ув’язнень, страт, за таку національну ідентифікацію, «інакомислення» та непокору стали десятки тисяч мешканців Буковини, Галичини і Підкарпатської Русі (тепер — Закарпаття). Враховуючи історичне значення боротьби русинів за національну самостійність, громадянські свободи і соціальні права, виявлені ними політичну волю і героїзм, за що вони стали невинними жертвами переслідувань і репресій з боку Австро-Угорського уряду, Верховна Рада України постановила відзначити на державному рівні 90-річчя трагедії у концтаборі «Талергоф». У зв’язку з цим Верховна Рада України доручила Кабінету Міністрів України за участю органів місцевого самоврядування у Чернівецькій, Львівській, Тернопільській, Івано-Франків­ській та Закарпатській областях визначити і здійснити комплекс заходів з увічнення пам’яті жертв терору проти русинів та відзначення їх участі в національно-визвольній боротьбі українського народу, а також виділити кошти для впорядкування меморіалу «Жертвам концтабору Талергоф». 1914—1918. Галицька Русь на Личаківському кладовищі у місті Львові.

Державному комітету з питань телебачення і радіомовлення України рекомендовано забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів, що проводитимуться на відзнаку 90-річчя трагедії та вшанування жертв концтабору «Талергоф».

Тим часом,австрійська влада тих, кого підозрювала в симпатіях до російських солдатів, продовжувала арештовувати. У звіті російського унтер-офіцера Фурмана О. читаємо: «В містечку Лісец за русофільство заарештовано війта, 62-річного поляка Яна Мажеєвського». Й далі: «У селі Старо-Лісець страчено русина Івана Завидна за те, що він разом з власною клунею спалив 25 ворожих гусарів з їх кіньми». Закінчується звіт так: «Сусіднє с. Русивня втратило свого голову, котрого повісили за сприяння росій­ській армії. Однак, перед тим, як знищити цю людину, з усіх боків було підпалено її маєтність, щоб вона на власні очі бачила, як вогонь знищує надбане важкою працею добро. Та вже навіть вбивши продовжували знущатися над мертвим тілом, розпаливши під ним ватру й впихнувши в рота люльку».

В 1915 році російська армія продовжувала вести наступальні бойові дії. Найбільшими операціями цього року стали бої за Перемишль (лютий-березень) та контрнаступ у Карпатах (березень-квітень 1915 рік). Зимовий наступ австрійців в Карпатах успіху не мав. Відсутність доріг призвела до того, що австрійці не змогли здійснити на цьому напрямку широкомасштабної операції, хоч на першому етапі вони мали успіх, захопивши 17 лютого 1915 року м. Чернівці. Але контрнаступ росіян призупинив австрійське просування вперед. 22 березня 1915 р. після 194 днів блокади росіяни захопили Перемишль. У полон потрапило 110 тис. чоловік. Протягом березня — квітня 1915 року тривав контрнаступ російських військ у Карпатах. Карпатська операція складалася з 3-х етапів: на першому росіяни атакували противника, прагнули від­кри­ти собі шлях на Угорську рівнину; на другому —австрійці своїм контрнаступом прагнули деблокувати Перемишль третій етап-відновлення наступу російських військ після здобуття фортеці Перемишль. На початку весни 1915 року Карпатські перевали ціною неймовірних зусиль та втрат були у руках росіян. Перед ними був відкритий шлях на Краків (Польща).

Царський уряд Росії швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину як новим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською», котра тепер «назавжди”возз’єднується з матір’ю Росією». Однак, це не було полегшенням для галицьких українців, котрі тепер потрапили під російську окупацію. Як свідчить таємна доповідна начальника таємної частини управління полковника В.Мезенцева від 26 лютого 1915 р. воєнному генерал-губернатору Галіції, «жителі сіл Лопушанка-Хомина, Топільниці, Неільної (тепер підпорядкована сільській раді села Топільниця), Стрілок, Тисовиці, Мшанця, Лужка -Горішнього і гігінських поселень Старосамбірського повіту при відступі австрійських військ були попереджені мадярами (угорцями) не підкорятися російській владі, так як у протилежному випадку, по поверненню їх, тобто австрійських військ до Старосамбірського повіту, вони будуть всі повішенні. З приводу цього мешканці цих сіл при появі до них поліції і інших посадових російських осіб чинять їм різний опір — озброюються палицями і не допускають їх до сіл. Населення цих сіл настільки тероризоване мадярами, що при появі російських військ або російської адміністрації кидають свої села і тікають до лісу промовляючи: «Краще вмерти з голоду, ніж бути повішеними мадярами».  Про сумну долю Галицьких українців 1915 року свідчать й інші таємні архівні документи. Зокрема, «Начальник Старосамбірського повіту у лютому 1915 року розіслав усім військовим частинам російської армії, розташованих на території повіту, для заповнення запитальні листи про злиденне становище жителів їм зазнані ними збитки від військових дій. Всі мешканці сіл повіту за винятком сіл Стрілки, Тисовиці, Лопушанки-Хоминої не виконали цю вимогу. Мешканці трьох сіл відмовилися від виконання вимог начальника повіту, пояснюючи свою відмову тим, що якщо помістять свої прізвища у списках і будуть отримувати допомогу від російського уряду, то у випадку повернення мадяр, останні їх повісять.

Для виконання вище названого наказу у названі села від 25 лютого 1915 року були направлені шість козаків, верхи на конях і жандармський унтер-офіцер для примусу селян до заповнення запитальних листів. При прибутті козаків у зазначенні села, всі чоловіки заховалися. Жінки зібралися натовпом на вулицях, кричали: «Давайте сокири, лопати проганяти козаків. «Один хлопчик (з с. Стрілки, тепер Турківський район, Львів­ська область) з палицею в руках підбіг до козаків і хотів вдарити козака, але замість вершника ударив коня і потім втік до хати. Козаки погналися за ним, але жінка не допустила козаків до хати. З цього приводу козаки застосували фізичну силу, відлупцювали нагайками декількох жінок і виконали декілька попереджувальних постріли. 28 лютого 1915 року знову до села Стрілок були направлені півроти солдатів, 50 козаків та 2 офіцери, помічник начальника повіту і унтер-офіцер жандармського управління А.Шва­чич. Солдати оточили село, а козаки зайшли до хати і нагайками вигнали з них на вулицю всіх мешканців Стрілок. Коли козаки гнали чоловіків з села з метою арешту, жінки відбивали своїх чоловіків, при тому дві жінки були побиті козаками до напівсмерті. Внаслі­док каральної операції військових було арештовано 24 особи і відправлено у в’язницю до м. Старого Самбора. Начальник Старосамбірського повіту трьох з них звільнив з метою переконати своїх односельчан заповнити запитальні листи, а решту залишив як заручників. У селі Стрілки залишено для нагляду 5 козаків і чотири солдати. «У рапорті зазначалося,що мешканці названих сіл належали до «мазепинців», тобто «українофілів» представників українського національно-визвольного руху.

Російська окупація Галичини, Буковини, Закарпаття тривала до весни — початку літа 1915 року. Російська окупаційна адміністрація була переконана, що західноукраїнські землі залишаться на віки у складі Російської імперії. Тому військова адміністрація вдалася до дискримінаційної політики у галузі освіти щодо свободи українського слова та у царині діяльності українських організацій врегулюванні прав власності, виконання військових повинностей. Закривалися українські видання, було закрито Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, а згодом і пограбоване його майно. Російська окупаційна влада фактично поставила Українську Греко-Католицьку Церву поза законом. Примусово було вивезено до Росії сотні греко-католицьких священників. Всього з Галичини до Росії було депортовано 12 тис. чоловік.

Отже, події Першої світової війни показали,що політика російської та австро-угорської властей щодо українства була колоніальною, антиукраїнською. Репресії по відношенню до українців як з боку Росії, так і збоку Австро-Угорщини сприяли активізації українського національно-визвольного руху.

Михайло Косачевич, історик
Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі»
Ю.Войцеховським