Виправдання і осуд

У час, коли триває міжнародна операція в Лівії задля втілення резолюції Ради безпеки ООН, майже щодня лунають і все нові голоси з засудженням цієї схваленої Організацією Об’єднаних Націй інтервенції. У той час, коли одні називають цю місію гуманітарним втручанням, інші таврують її як імперіалізм.

В осередді дебатів навколо операції в Лівії стоїть одне з найскладніших питань зовнішньої політики: коли одні держави мають право на силове втручання в справи інших?

Ті, хто схвалює втручання в Лівії, пояснюючи його гуманітарною необхідністю, ґрунтують свою позицію на концепції відповідальності за захист цивільного населення.

Ця концепція, відома за неформальним англійським скороченням R2P, значно поширилася останніми десятиліттями і отримала всесвітню підтримку в вересні 2005 року. Тоді керівники держав чи урядів понад 150 країн на засіданні Генеральної асамблеї ООН погодилися, що поділяють спільну відповідальність не тільки за реакцію на геноцид, воєнні злочини і злочини проти людяності, але і за їхнє відвернення.

Прихильники концепції кажуть, що відвернути такі злочини буває можливо дипломатичними, юридичними й політичними заходами, включно з можливістю економічних санкцій, але іноді необхідним крайнім заходом може стати й воєнне втручання. Та навіть серед прихильників є великі розбіжності щодо того, коли і як варто вдаватися до такого втручання.

Експерт лондонського Королівського інституту об’єд­наних військ Шахшанк Джоші нагадує, що за останні 10 років сталося вже дві інтервенції, обидві в мусульманських країнах, Афганістані й Іраку, і в обох випадках одним із виправдань були саме гуманітарні наміри. Тому нині, в випадку з Лівією, політики відчувають великий тиск, хоча й згодні, що суверенітет не може бути щитом, за яким можна чинити напади на мирне населення.

При голосуванні щодо резолюції про Лівію ціла третина членів Ради безпеки ООН утрималася. Серед них і ті країни, які занепокоєні, що колись концепція відповідальності за захист цивільного населення може стати підставою втрутитися і в їхні справи, — такі, як Росія, Китай чи Індія.

«Якщо відповідальність за захист перероджується в якусь ліцензію для Заходу на втручання в те, що ці країни вважають за свої внутрішні справи, або на обмеження їхньої здатності вдатися до законної, на їхню думку, сили проти збройних чи напівзбройних рухів, — це може викликати в них серйозну стурбованість», — каже Шахшанк Джоші.

Бувають і інші причини непокоїтися — наприклад, небажання стати на слизький шлях балансування між гуманітарним втручанням і воєнною інтервенцією. Саме через це утрималася при голосуванні Німеччина, яка вже бере участь у непопулярній кампанії в Афганістані.

Існують і сумніви, чи не є готовність втручатися на захист цивільних занадто вже відкритою концепцією, щоб стати основою зовнішньої політики. Як можна, наприклад, вибірково втрутитися в Лівії, але не в інших кризах — таких, як у Бахрейні, Кот-д’Івуарі чи Демократичній Республіці Конго, — не наразившись на звинувачення в переслідуванні власних інтересів? Але наявність таких складних питань не означає, що варто взагалі перестати й намагатися зупиняти насильство, каже експерт Шахшанк Джоші. «Те, що ми не можемо втрутитися скрізь, не означає, що не треба втручатися ніде. Отож є простір для суджень про поєднання і гуманітарних, і стратегічних міркувань, і міркувань розсудливості, але немає причин, чому між ними не можна досягти певного балансу при формулюванні зовнішньої політики», — наголошує дослідник.