Навіщо більшовикам універсальний солдат?

В СРСР проводилися досліди з метою створення надлюдини?

Відомо, що необмежена влада, необмежені матеріальні ресурси і відсутність Бога в душі робить правителів небезпечними не лише для суспільства і природи. Така бездуховність породжує сатанинське бажання захопити Землю і нав’язати Новий Порядок всім народам, що її населяють. Але як це зробити, коли інші народи не бажатимуть коритися. Напередодні великих битв за переділ світу диктатори звернулися за допомогою до вчених. Мета була поставлена конкретна і амбіційна: в короткі терміни вивести нову породу надлюдини, яка підкоряється, контролююється господарем, виконує всі його накази, і водночас має фізичну і розумову перевагу над противником. Вистежуючи ворожого солдата, надлюдина може годинами перебувати у холодній багнюці, на розпечених каменях, стікати кров’ю, але завдання своє виконає. З історії відомо, що дослідами над людьми займалися в гітлерівській Німеччині, але мало відомо, що аналогічне робили і в СРСР.

У фундаментальній праці «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» (1999, К. ) доктор історичних наук Сергій Білокінь навів дані комісії, яка була відряджена у 1930 році з Москви до Соловецького табору ніби-то для перевірки фактів знущання та тортур над в’язнями. У «Звинувачувальному акті у справі №855 про к/р (контрреволюційну) діяльність наглядацького складу і медперсоналу...» були наведені факти застосування тортур, які практикувались в таборі. Існують серйозні підстави вважати, що дана перевірка була організована для знищення самих виконавців як свідків злочинів комуністичного режиму. Для переконливості наведемо деякі факти, пов’язані з характером самих тортур.

У Соловецькому таборі примушували в’язнів сидіти упродовж 18 годин на так званих «жердочках». В’язень, сидячи на жердині із звішеними ногами, змушений був балансувати, щоб не впасти, бо в такому разі його чекало жорстоке побиття (хто не пробував так сидіти, нехай спробує!).

В’язня із заведеними за спину руками та ногами піднімали на дзвіницю, розташовану на верхівці гори Голгофи, а після восьмигодинного перебування на лютому холоді та шаленому вітрі його опускали ледь живого вниз до теплої кімнати, але всього на кілька хвилин. І так робили до шести разів упродовж 48 годин!

В’язня в літню пору повністю роздягали, і він мав наказ стояти непорушно на пеньку, повністю оголений та обліплений комарами. Будь-який рух головою чи рукою карався жорстоким побиттям.

В негоду (дощ, сніг, мороз) в’язня в натільній білизні примушували непорушно стояти на ребристому слизькому камені до повного знемагання. Падіння з каменя призводило, знову ж таки, до побиття нещасного палицями.

Скидали в’язня з гори Секірки з прив’язаною до його тіла колодою («баланом») з висоти 365 сходинок (!). Тіло не затримувалось на жодній сходинці, а стрімко летіло вниз. Важко собі уявити, що після цього людина була ще здатна рухатись та дихати.

В’язня прив’язували ногами до голоблі, в яку запрягали коня, а потім тварину, б’ючи з усієї сили, змушували бігти по кам’янистій місцевості. Тіло прив’язаного билось об каміння та пеньки.

Практикувалося також такее: групові ночівлі під снігом, тривале занурення в багно, біг на морозі майже без одягу («баня»). Влаштовувались масові «екскурсії» до ями, в яких лежали розтерзані голі тіла в’язнів. Останнє було дуже тяжким психічним випробовуванням для тих, хто ніколи не бачив таких жахливих видовищ.

Виникає підозра, що ці види покарань проводилися не просто для садистичного задоволення червоних катів, а нагадували жорстокі випробовування людини на предмет виживання у вкрай екстремальних умовах.

З якою метою вони проводились на в’язнях?

Майже кожен із нинішніх дослідників історії ГУЛАГу та колишніх політв’язнів, з якими я мав змогу спілкуватися, не змогли дати чіткої відповіді на таке запитання. Це й зрозуміло: документи або знищувалися, або ж нині добре приховуються в архівах Росії. Історик С. Білокінь послався на існування штучно створених бюрократичних перепон в системі оформлень допусків до роботи з важливими архівними матеріалами. Хоч як би там було, але великий масив секретних матеріалів на цю тему досі охороняють, як писав Віктор Суворов, із собаками і автоматниками. Нам залишається дослідити те, що доступне для прочитання та аналізу.

В своїй книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин стверджує, що величезну масу колишніх вояків в таборі можна було стримати від бунтів лише страшними тортурами і суворим розпорядком.

Але ж в Соловецькому таборі початку 20-х років ми бачимо незрозуміле поєднання досить ліберального на той час табірного режиму (відносно вільне переміщення в’язнів на території як самого, так і за його межами табору (на лісозаготівлях чи інших роботах), отримання платні за роботу, заняття ремеслами, мистецтвом тощо) зі знущаннями і тортурами, що викликають у звичайної людини жах й найчастіше ведуть до фізичних та психічних травм, а згодом і смерті. При прискіпливому погляді можна переконатись, що маємо справу з випробуванням в’язнів в умовах, наближених до фронтової обстановки, отже, про проведення на людях різноманітних біологічних дослідів у військових цілях.

Мої пошуки відповіді на ці запитання наштовхнули мене на ознайомлення з деякими статтями в журналі «Вестник Комакадемии», №19, 20, 1927 р. (видавався Комуністичною Академією з 1918 року), після ознайомлення з якими стала потроху вимальовуватись реальна картина. На сторінках вже згаданого часопису друкувались матеріали деяких наукових конференцій та дискусій біологів-генетиків з філософами-марксистами. Марксистів в цих дискусіях в основному цікавило питання передачі індивідуально набутих ознак (в тому числі засвоєних знань та норм поведінки) через гени від батьків до дітей. Існувала думка частини філософів з середовища прихильників теорії Ламарка, що набуті шляхом тренувань фізичні переваги, а також набуті в процесі навчання знання, здатні передаватися генним шляхом від батьків до дітей.

Нова наука генетика стрімко увірвалася в двадцяте століття, і разом з нею з’явилися нові проблеми морально-етичного плану, що створили для людства серйозну загрозу в царині традицій та моралі, існування сім’ї як основи держави, а також фізичного та морального здоров’я націй.

На початку 20-го століття генетики із країн Західної Європи, які займалися питаннями покращення «люд­ської породи», тобто євгенічними проблемами, були серйозно стурбовані тією обставиною, що в Росії часто панують епідемії туберкульозу. Але, на жаль, вони переймалися не тим, що від туберкульозу помирає значна частина населення, а тим, що завдяки епідеміям в Росії відбувається природний добір стійких осіб, здатних боротися з цією недугою (за Ч. Дарвіним — виживає сильніший). Адже відомо, що ця хвороба вибирає своєю жертвою кволих та немічних, тому без належного лікування хворі на туберкульоз як правило не виживають. Оскільки в Росії на боротьбу з туберкульозом витрачалися незначні кошти (як і нині в Україні), то передбачалося, що завдяки природному добору Росія в майбутньому матиме значну перевагу у відсотках здорового населення. Отже, вона матиме сильну армію, а це ймовірно створить певну загрозу для армій Західних держав.

Потрібно врахувати, що вже в середині 20-х років минулого століття з’являлися перші підходи до генної інженерії, створювався банк генетичних даних. Біологічна наука на той час вже володіла методами штучного осіменіння свійських тварин: це птиця, вівці, велика рогата худоба, коні та деякі інші тварини. Отримавши непогані результати в породовиведенні серед тварин, деякі далекі від християнської і взагалі будь-якої іншої моральності вчені мріяли про аналогічні експерименти над людьми. І не лише над добровольцями...

Дискусії, що точилися в наукових колах Західної Європи і Росії, мали чітко окреслений посил: «Хто володіє євгенікою, той володіє світом!». І це гасло не було пропагандистським, тобто далеким від життя, воно мало в своїй основі певну конкретику та зміст. На оволодіння світом претендували ще з часів Олександра Македонського, а в умовах технічної революції та розвитку засобів масової інформації претензії на світове панування вже з’явилися від фінансово-промислових магнатів, об’єднаних в різного роду корпорації, комітети та закриті масонські ложі.

Найвідомішим науковцем в царині цитології та генетики в Росії на поч. XX ст. вважався М Кольцов. Він заснував в 1916 році (за іншими даними, в 1914 році) Інститут експериментальної біології, а в 1920 році — «Русское евгеническое общество» (до речі, Кольцову приписується відомий вислів: » Євгеніка — релігія майбутнього, і вона чекає своїх пророків»). В Москві видавався журнал «Русский евгенический журнал». Питаннями євгеніки та расової патології на професійному рівні займався нарком охорони здоров’я більшовицького уряду М.Сємашко. В експериментальній біології плідно працювали відомі генетики Є.Четвериков, М.Вавілов та інші, однак найавторитетнішим фахівцем з питань антропогенетики був О.Серебровський (до речі, він вважався серед біологів переконаним марксистом).

Серебровський був також провідним фахівцем в галузі області практичних розробок прийомів штучного осіменення свійських тварин. В1929 році він опублікував статтю в «Медико-биологическом журнале» (вип.5, 1929 р.) під назвою «Антропогенетика и евгеника в социалистическом обществе», в якій автор прогнозував створення в найближчі роки банку людських сперматозоїдів та проведення штучного запліднення серед людей.

Як вважав Серебровський, планувати і проводити ці роботи слід було в рамках державної програми і в широких масштабах. Мета ставилась перед генетичною наукою цілком конкретна: вирощування в так званих «розплідниках» для нового комуністичного суспільства майбутніх талановитих та здорових осіб із певними фізичними та психічними задатками. Він писав у вищезгаданій статті (подаємо мовою оригіналу): «Решение вопроса по организации отбора в человеческом обществе несомненно возможно будет только при социализме после окончательного разрушения семьи, перехода к социалистическому воспитанию и отделению любви от деторождения.

Биологически «любовь» представляет сумму безусловных и условных рефлексов и сопровождается размножением. Но при сознательном отношении к делу деторождение может и должно быть отделено от любви по одному тому, что любовь является совершенно частным делом любящих, деторождение же является, а при социализме тем более должно явиться, делом общественным. Социализм, разрушая частно-капиталистические отношения в хозяйстве, разрушит и современную семью, а в частности разрушит в мужчинах разницу в отношении к детям своего или не своего сперматозоида. Точно так же, может быть, несколько труднее, будет разрушено стыдливое отношение женщины к искусственному осеменению, и тогда все необходимые предпосылки к организации селекции человека будут даны. Что касается положительной части воспитания, то она должна будет заключаться лишь во внедрении идеи о том, что для зачатия ребенка должна быть использована сперма не просто «любимого человека», но что во исполнение селекционного плана сперма эта должна быть получена из определенного рекомендованного источника. Наоборот, необходимо будет внушить, что срыв этого сложного, на много поколений рассчитанного плана есть поступок антиобщественный, аморальный, недостойный члена социалистического общества.

Мы не сомневаемся, что именно подобные моральные директивы окажутся отвечающими интересам нового социалистического общества и будут поддержаны жизнью настолько, что через пару поколений будут казаться всем той самой «природой», на которую ссылаются защитники буржуазной семьи и неотделимости любви от зачатия.

Совершенно очевидно, что при наличии такой обстановки евгеника-наука займет одно из самих почетных мест в системе человеческих наук, так как получаемые на ее базе успехи будут самыми драгоценными из всех мыслимых. В самом деле, при свойственной мужчинам громадной спермообразующей деятельности отличной технике искусственного осеменения (находящего сейчас широкое применение лишь в коннозаводстве и овцеводстве) от одного и выдающегося и ценного производителя можно будет получить до 1000 и даже 10000 детей. При таких условиях селекция человека пойдет вперед гигантскими шагами. И отдельные и целые коммуны будут гордиться не «своими» детьми, а своими успехами и достижениями в этой несомненно самой удивительной области — в области создания новых форм человека».

Отже, генетик-комуніст Серебровський пропонував відділити любов від зачаття й зруйнувати основу суспільства — сім’ю, яка є перепоною на шляху створення «нових форм людини». Він наполягав на необхідності застосування певних заходів впливу щодо тих жінок, які, можливо, будуть відмовлятися від ролі машини для народження «державних» дітей. Ну, скажіть, чи не закладалися тут основи «теорії расової гігієни», яку згодом взяла на озброєння націонал-соціалістська Німеччина?

Згодом, з певних полі­тичних міркувань, ця стаття була дезавуйована і надалі вважалася як такий собі науковий «ляпсус». Однак існують підстави вважати, що це далеко не фантазії чи обмовка науковця-марксиста. Це була коротко викладена ціла програма грубого втручання в біологію людини, спрямованого на підрив морально-етичних основ суспільства.

Подібні плани проведення біологічних дослідів на людському матеріалі виношувалися не тільки в сфері біологічної науки, а передовсім в середовищі найвищих партійних лідерів. Микола Бухарін наполягав навіть на обов’язковості використання «огромной человеческой массы» для практичних цілей. Л. Троцький висловлювався таким чином: » Человеческий род...снова поступит в радикальную переработку и станет обьектом сложнейших методов искусственного отбора и психофизической тренировки». Великий інтерес до біології проявляв і нарком освіти Анатолій Луначарський, який написав сценарій до фільму «Саламандра», витриманому в дусі ламаркізму (науковці жартували: «ламарксизму»). За згодою партійних бонз в 1925 році був запрошений на роботу в біологічну лабораторію Комакадемії відомий німецький зоолог-ламаркіст Пауль Камерер, який з невідомих причин загинув в 1926 році (офіційно було заявлено про самогубство).

Значні надії комуністичні вожді покладали на фізіолога І. Павлова, який розробив на піддослідних тваринах методику умовних рефлексів. В.Ленін відмовив лауреату Нобелівської премії І.Павлову у виїзді за кордон для продовження наукової роботи (було офіційне клопотання Червоного Хреста Швеції з цього приводу), мотивуючи свою відмову тим, що СРСР вступив у фазу інтенсивного розвитку, отже, для молодої країни необхідні висококваліфіковані фахівці. Для проведення дослідів на тваринах, в тому числі і на людиноподібних мавпах, за вказівкою Леніна для академіка Павлова в селі Колтушах під Петроградом були створені всі необхідні для наукової роботи умови, яких навіть не мали науковці в Західній Європі. Знайшлися гроші на устаткування та матеріали, незважаючи на тяжкі часи та нестачу ресурсів в країні. Професор військово-медичної академії І.Павлов фактично брав на себе зобов’язання доказати експериментальним шляхом, що умовні рефлекси, тобто набуті ознаки, можуть згодом переходити в безумовні, тобто успадковуватися. Саме на це розраховували марксисти.

Слід сказати, що біологічна тематика на початку 20-х років захопила і деяких письменників, зокрема Михайла Булгакова. Очевидно, що Булгаков, в минулому лікар, знав дещо про медико-генетичні дослідження, що проводилися в наукових установах Росії. Про це свідчать його фантастичні повісті «Рокові яйця«(1924 р.) та «Собаче серце«(1925 p.). Серед українських авторів, які цікавилися даною тематикою, був Михайло Івченко, автор роману «Робітні сили».

В 1922 році на Соловецьких островах була створена система експериментальних концентраційних таборів особливого призначення під скороченою назвою «СЛОН» (Северные лагеря особого назначения), куди привозилится тисячі чоловіків та жінок міцної статури, і які мали військовий вишкіл — переважно стрільці та кулеметники, а також інтелектуально розвинені люди: митці, духовенство, партійні та громадські діячі (це була мініатюрна модель майбутнього СРСР). Серед них була значна доля українців. Мета ставилась цілком конкретна — перевиховання людей в комуністичному дусі та використання живого матеріалу для дослідів військово-прикладного характеру. Країні потрібні були люди особливого типу — переконані марксисти та міцні вояки для майбутніх світових війн.

Терміни ув’язнення початку 20-х років на Соловках були не надто великі — в основному три роки (зрідка п’ять, ще рідше десять). Начальником табору був такий собі Курилко, який зустрічав черговий ешелон в’язнів словами: «Помните, здесь власть не советская, а соловецкая!»

З пропагандистською метою на Соловки була навіть запрошена делегація пролетарських письменників на чолі з М. Горьким. Делегати мали пересвідчитися, що тут формується нова людина — майбутній будівник комунізму. Відомо, що Горький під час відвідин дізнався про тортури (про це йому в Соловках розповів один сміливий підліток, якого згодом розстріляли). Однак знаменитий письменник після цієї поїздки повторював більшовицькі пропагандистські штампи щодо необхідності комуністичних способів перевиховання людини. Що заважало автору глибинних психологічних розвідок дізнатися більше про загадковий табір, не відомо. Страх за власне життя? Переконання? Правду про табір письменник так і не сказав. Тут доречно зупинитись і звернутись до передісторії становлення марксистської ідеології в цілому, оскільки це має принципове значення.

Вождь світового пролетаріату К. Маркс давав своїм прихильникам настанови на знищення світової капіталістичної системи, яка, за Марксом, себе історично та економічно вичерпала. Революційний дороговказ Маркса передбачав наступні етапи боротьби: перший етап — створення суцільного економічного хаосу, збройні заколоти в країнах розвинутого капіталізму Європи з поваленням існуючих владних структур і завершальний етап — організація такого світового порядку, де в майбутньому не буде приватної власності, грошей, церкви, сім’ї, армії, великих міст, інституцій з національними атрибутами. Хто ж керуватиме мільярдами людей з різними національними характерами та традиціями, Маркс не сказав. Хоча, це не було великою таємницею. Каста но­вітніх жерців, мудрих та всезнаючих, уже готувалася до заколоту. В Росії вони отримали назву більшовиків. В Німеччині цих тоталітаристів підсиділи нацисти. В Італії на поверхню сплили фашисти.

Всім відомо, що про необхідність та неминучість світової революції ніхто в Росії не здіймав стільки галасу, як провідники російського пролетаріату В. Ленін та Л. Троцький (Бронштейн). Ніхто з цих партійних лідерів не приховував своїх далекосяжних намірів щодо експорту революції, насамперед в Німеччину, Францію, Великобританію, Угорщину, Польщу та інші держави. Вожді комунізму добре розуміли, що світова революція можлива лише в умовах світової війни, як це підтвердилося на практиці в 1917 році. В тяжких воєнних умовах, де легко спровокувати як економічний, так і політичний хаос, війну із зовнішнім ворогом можна перетворити у внутрішню громадянську війну, тобто революцію, яка має бути класовою та марксистською за характером. Саме цього добивався і продовжувач справи Маркса-Леніна Й.Сталін.

Передбачалося, що нова революційна війна розпочнеться в північних широтах, тобто там, де панують жорстокі морози та випадають глибокі сніги, де солдат революції не одну годину чи добу сидітиме в засідці на верхівці дерева чи в гірській ущелині, на холодному камені чи під снігом, в багні, чатуючи на ворога. Пораненому червоному бійцеві доведеться і падати з коня, і битись тілом об каміння. Солдат революції мусить бути готовим до можливого вклякання та задубіння м’язів від тривалого непорушного сидіння чи лежання, укусів комах, обмороження шкіри. Йому необхідно буде у важких умовах утримувати фізичну рівновагу впродовж тривалого часу (пригадай, читачу, сидіння на жердинах чи непорушне стояння на вологому та слизькому камені тощо). А якщо доведеться падати долілиць, то він має бути навчений вмінню падати, щоб не забитись до смерті або не стати калікою. Війна є війна.

Отже, для переможної війни необхідно створити сильну армію на науковій основі, а для цього важливо відібрати тисячі таких чоловіків, які могли б з найменшими втратами для здоров’я переносити ці труднощі і справно воювати, залишаючись на бойовій позиції непоміченими для ворога, і прицільно стріляти чи коригувати артилерійський вогонь. Для цього тут, на Соловках, планувався і проводився медико-біологічний добір, тобто селекція. Але головне було навіть не в підготовці до випробувань, а у віднайденні найбільш цінних особин для селекції. Від таких «суперчоловіків» та «супержінок», які пройшли відповідні випробування катами і природою, необхідно було отримати потомство. Не виключено, що подібний розплідник дітей із заданими біологічними даними планувався або вже почав діяти в Соловецькому таборі (цілком ймовірно, на острові Анзер), де були, як відомо, змішані жіночі й дитячі бараки (в нацистській Німеччині такі людські розплідники державних дітей діяли пізніше, в 30-х роках, куди для запліднення жінок відряджалися есесівські вояки так званої нордичної раси).

Існують докази, що на території Соловецького табору знаходилася якась втаємничена медико-біологічна лабораторія, в якій проводились невро-психопатологічні досліди на людях. Ось як про це пише С.Білокінь в уже згаданій вище історичній праці «Масовий терор...»: «Не оповідаючи, на превеликий жаль, жодних деталей і не давши посилань на джерела, Ірина Рєзникова навела абсолютно сенсаційну деталь: «В 1927—1930 гг. (криминологический кабинет) проводил социологические и невро-психопатологические исследования среди заключенных, занимался статистической обработкой материалов» (витяг із книги «Православие на Соловках»).

Згодом ця лабораторія була ліквідована. Можливо, в зв’язку з діями комісії з Москви, про яку йшлося на початку даної статті. Якимсь чином це могло б мати відношення до приїзду на Соловки американської делегації в 1929 році. Про такий приїзд є деякі свідчення втікачів з табору, подані в книзі «Соловецька каторга», яку упорядкував і видав в 1931 році у Варшаві Л.Чикаленко. Делегація цікавилася станом утримання в’язнів. В цей день, як свідчать втікачі, в кіосках був білий хліб, який, до речі, ніде не продавався, а декого із в’язнів переодягли у новий табірний одяг, решта невільників була схована від делегації.

Зі слів колишніх одинадцяти в’язнів Соловків (всі родом з України), яким пощастило втекти і врятуватися на території сусідньої Фінляндії, відомо, що в кінці 20-х років широко застосовувалась заготівля промислової деревини на експорт. СРСР потребував багато іноземної валюти для закупівлі в країнах Заходу устаткування, яке працювало б на майбутню світову революцію. На трьох в’язнів була визначена виробнича норма: необхідно було повалити 34 дерева та обчистити кожний повалений стовбур. Навіть здоровим чоловікам за сприятливих умов така норма була не під силу, тому після трьох випадків невиконання завдання до в’язнів застосовувалися покарання-тортури. Робота на лісоповалі була першим етапом випробувань на витривалість. Хворих та немічних там забивали киями, як використаний матеріал, який більше ні до чого не годився.

Завершальні і, очевидно, найважливіші випробування проводилися на горі Секірка, про яку в’язні знали, що звідти не повертається ніхто. Туди в якості піддослідних посилали головним чином освічених українців та колишніх військовиків (білих офіцерів). Свідчать втікачі- очевидці (цитуємо за оригіналом): «Ту Сікірку називають «будинком кари, крові та смерті». В тому будинку віддають своє життя самі освічені українці. Такий будинок переїв не сотні людей, а сотні тисяч».

«І хто туди (на гору Секірку — примітка автора) попадав зимою, прощався з білим світом. У цей будинок відправляли більшість підозрілих людей по побігу, котрі освічені, і хто служив в білих арміях, та взагалі, хто проти них духом...»

«Як вийдеш вранці у двір, то скрізь побачиш кров людську, все стріляють людей вчених».

«З’єднали нас докупи, то як глянеш кругом себе, то тих людей не сотні, а тисячі, і все українці та частина кубанців та донців». «Кавказців теж було немало...».

Кати мотивували свою жорстокість щодо в’язнів таким чином: «Вас привезли сюди не для виправлення, а для знищення». Про це навіть часто повторював й сам начальник табору. Цитуємо свідка-втікача із Соловецького табору: «Нас змушували кричати «здра» і «здра». Здоровкались і здоровкались, аж поки стали бідні невільники падати з ніг від утоми, бо так мордували годин шість. Так змучили, що не можна вже і вимовити те «здра», ну і пішли киї та приклади по плечах. І до того приказують: «Вас сюди привезли не кару відбувати, а життя віддати!» Свідок додає, що за три дні того викрикування «здра» від побоїв загинуло 20 чоловік.

Єдиним рятівним виходом для невільників була втеча з табору. При сприятливих обставинах в’язні тікали в напрямку Фінляндії.

Комуністичні вожді не мали звички залишати сліди (для цього практикувалися розстріли свідків та виконавців). Однак, можна передбачити, що ті в’язні, що, можливо, пройшли через ці тортури на початку 20-х років, ставали об’єктом уваги медико-генетичної та військово-прикладної науки.

Генеральну перевірку на міцність та витривалість нових бійців революції було здій­снено в 1939 році, коли був вчинений напад СРСР на Фінляндію. Фактично це була проба сил — перед майбутньою другою світовою війною. Думаю, що має рацію Віктор Суворов, який стверджує, що комуністична машина готувалася до стрибка на Європу. А до цього моменту Москва діяла заодно з Гітлером проти всієї Європи, щоб поставити її на коліна. Керівництвом Кремля, ймовірно, ставилось конкретне завдання: пробитися через Скандинавію до західної Європи і закріпитися в тому місці, де нападника найменше чекали. Однак мужні фіни за підтримки шведів, дали доброго прочухана агресору. Непривітне для людини природне середовище, в якому вони жили упродовж багатьох тисяч років, зробило з фінів витривалих і стій­ких до снігу та морозів воїнів. Саме вони в 1939 році зуміли відстояти свою країну. Ті, хто прийшов  до їхньої країни як завойовники, не мали достатньої практики ведення бойових дій в цій місцевості, не мали бойового духу, що надихає на подвиги та відчайдушний захист Вітчизни. Війна закінчилась вже весною наступного року, і СРСР недорахувався у власних збройних силах від 170 тисяч до 272 тисяч бійців, тоді як фінів загинуло за весь період війни трохи більше 23 тисяч (разом із цивільними особами). І хоча фінам не вдалося втримати лінію оборони та довелося поступитися частиною своїх території, все ж агресор зазнав моральної поразки.

Невдачі зазнала й та частина біологів-генетиків, яка планувала в стислі терміни забезпечити комуністичний режим науковими та практичними розробками з виведення нової породи людини. Врешті-решт комуністи облишили тішити себе думкою, що «безсмертне» марксистське вчення може передаватися від покоління до покоління генним шляхом. Не вийшло нічого путнього із людськими розплідниками Серебровського — одне мати справу з тваринним організмом, інше — з високорозвиненим людським організмом, який має від природи і Бога свої специфічні біологічні особливості. На щастя для людства, ці таємниці природи тоді ще не були доступні для науковців від марксистської чи націонал-соціалістської політики.

Однак небезпека сьогодні не зникла, вона й досі існує. В останній період генетична наука збагатилася новітніми досягненнями. Впроваджуються в практику генетично модифіковані види рослин та з’явилися перші живі клони тварин. В основному розшифрований геном людини, тривалий час проводяться роботи зі штучного запліднення людини та трансплантації людських органів.

В Україні практично діють впродовж трьох десятків років медичні заклади, де «сурогатним матерям» підсаджують штучно запліднену жіночу яйцеклітину для виношування.

Окрім морально-етичного характеру таких наукових розробок, є ще питання безпеки для майбутнього людства. Найнебезпечнішим є те, що така практика може бути використана політичними лиходіями у своїх мізантропічних цілях.

Олекса ВОЛИНЯНИН (Панасюк), біолог-фізіолог