Українці не мовчали

Повстання селян на Дніпропетровщині напередодні голодомору

Збройне повстання у квітні 1930 р. на Дніпропетровщині — один із найпотужніших, проте досі найменш досліджених селянських виступів в Україні напередодні Голодомору. Ця подія як доказ затятого опору українських селян колективізації, розкуркуленню і хлібозаготівлям заслуговує докладного висвітлення, нових оцінок і узагальнень. Вона спростовує окремі твердження про покірне сприйняття українським народом політики влади, що призвела до масового винищення населення голодом і націлює науковців на створення фундаментальної праці про антирадянський рух в Україні впродовж ХХ століття.

На жаль, в сучасній історичній літературі про це повстання майже нічого невідомо. В одній з фундаментальних колективних праць українських істориків С.В.Кульчицький зазначав, що збройний опір селянства суцільній колективізації не набув поширення через вилучення зброї чекістами, а також неможливості розгортання партизанської боротьби у степовій та лісостеповій зоні, де до того ж було багато військових гарнізонів. Не зупиняючись на подробицях, учений вказав на застосування регулярних військ проти озброєних повстанців на Чернігівщині та Дніпропетровщині. Натомість Л.В.Гриневич у цій же книзі дійшла висновку, що повсюдні антирадянські виступи селян свідчили про наближення громадянської війни.

Для ліквідації «куркульських» повстань в усіх округах України були напоготові військові підрозділи, як правило, стрілецькі полки. Вони формувалися за екстериторіальним принципом та мали спеціально підібраний особовий склад. Згідно з оперативними наказами ОДПУ та ДПУ УСРР польові війська РСЧА могли бути залучені до операцій на селі лише з особливого дозволу голови ДПУ УСРР та командувача УВО.

Перші згадки про Павлоградське повстання просочилися за кордон наприкінці 40-х — на початку 50-х років минулого століття. Посилаючись на публікації тих часів, український дослідник В.І.Улянич кількома рядками розповів про повстанський загін, який нападав на колгоспи та сільради і проти якого виступили опергрупа ДПУ та підрозділи Червоної армії. Очевидно, так само не маючи достатньої інформації, В. Іваненко та Н. Романець у своїй книзі обмежилися згадкою про «одне з найбільших антиколгоспних повстань — Павлоградське».

Виявлені і розсекречені протягом 2006-2008 років Службою безпеки України документи, а також спогади жителів Дніпропетровщини, зібрані співробітниками МГО «Інститут Україніки» та краєзнавцями, дозволяють відтворити більш повну картину цього повстання. Інформація, яку з різних джерел збирали в ДПУ, свідчить, що українські селяни усвідомлювали небезпеку масового голоду, щоправда, не знаючи підступності й масштабів затіяного владою способу їхнього упокорення. Впродовж 1920-х років вони ще переховували значну кількість холодної й нарізної зброї часів Першої світової та громадянської воєн. Навіть у 1932 р. протягом одинадцяти місяців органами ДПУ УСРР було вилучено в сільській місцевості 28 200 одиниць зброї, у тому числі 19 490 — нарізної. У процесі запеклої боротьби з «бандитизмом», яка більше скидалася на війну з власним народом, безперечну перемогу одержували органи державної влади. Селяни, свідомо або й інстинктивно не довіряючи більшовицькій владі та її новій економічній політиці, виявилися передбачливі: політика НЕПу й українізація стали тим маневром, тими тимчасовими заходами, що допомогли врятуватися більшовикам й утримати Україну в лещатах новозбудованої тоталітарної держави. Починаючи з 1927 року, незадоволення селян, які становили основну масу населення України, помітно зростало, виливаючись у ті чи інші форми протесту. Опір заходам радянської влади набував масовості і політичного забарвлення, що підтверджується, зокрема, активізацією діяльності ДПУ в сільській місцевості.

Вже тоді в донесеннях ДПУ з’являються слова із зафіксованих інформаторами розмов селян про небезпеку голоду, про бажання повернути Українську Народну Республіку, добиватися незалежності України та економічної свободи. Більш освічені й активні складали навіть петиції, намагаючись ними тиснути на комуністів і об’єднувати селян. Так, в останні дні 1927 р. від імені Спілки селян України до харківської центральної газети «Вісті» з вигаданої адреси «Київ, вул. Петлюри» було відправлено листа, в якому зазначалося: «Секретариат союза просит Вас поместить в «ВІСТЯХ» нашу ноту протеста, чтобы Компартия знала, что крестьянство Украины объявляет войну партии, ибо уже нет возможности терпеть дальше командование т. т. коммунистов. Да здравствует свободная Украина. Долой диктатуру большевиков… «Ще не вмерла Україна”…» Від імені Українського Революційного Комітету в Україні поширювалися листівки, в яких прямо лунали звернення: «Селяни! Наближається день, коли прийде кінець самовладству більшовицької Москви і Україна буде Самостійною. Уряд Української Народної Республіки і армія українська збирають свої сили і коли настане слушний час рушать на гнобителів-катів України і визволять народ наш трудящий з московської неволі. Час цей скоро надійде — будьте готові!».

Селяни відмовлялися віддавати хліб за безцінь, наївно думаючи, що так звана робітничо-селянська влада не наважиться силою відбирати зароблене власною працею. Жителі українських сіл і міст настільки посміливішали, що вже відверто ставили питання про усунення в Україні радянської влади. Ось фрагменти чергового таємного зведення ДПУ УСРР за січень 1928 р. «Поступившие к нам сведения свидетельствуют о том, что правые украинские круги проявляют огромный интерес к вопросам хлебозаготовок, и что затруднения последнего периода окрылили их надежды на возможность скорого избавления от Советской власти… Сотрудник «Сельского Господаря» МАРЧЕНКО по поводу приезда тов. МОЛОТОВА говорил: «Его приезд лишний раз свидетельствует о том, что УССР — только фикция. Желая получше околпачить украинцев, власть с одной стороны проводит украинизацию, а с другой — грабит украинцев. МОЛОТОВ распоряжается здесь, как англичанин, приехавший в колонию… Не менее МАРЧЕНКО возмущен и ЛЕБЕДЕНКО… Он говорит: «Я слыхал, что МОЛОТОВ, принимая какую-то делегацию, заявил: «что такое ЧУБАРЬ? ЧУБАРЬ всего на всего мой Зав. отделом». Подобные слухи ЛЕБЕДЕНКО распространяет в украинских кругах. О хлебозаготовках ЛЕБЕДЕНКО говорит: «Никогда большевики так нахально и цинично не обкрадывали Украину, как сейчас. Безусловно, будет голод…». Так же настроены поэт ЧЕРНОВ и фельетонист Остап ВИШНЯ. Он говорит: «Грабят нас, дерут, как сидорову козу… В вопросе хлебозаготовок нас третируют, как негров. В Херсонской губернии МОЛОТОВ оставлял лишь 5 пудов хлеба в месяц на семью. Конечно, в результате будет голод». ЧЕРНОВ мечтает о крестьянском восстании и создании «Украинского Правительства”… ЛЕВИТСКИЙ Николай — сотрудник Госплана о хлебозаготовках говорит: «Сейчас на селе от насильственной выкачки хлеба стоит сплошной стон… Такая политика вызывает жесточайшие недовольства. Эта политика приведет к открытым выступлениям нашего крестьянства против Советской власти. На этой политике Советская власть на Украине сломит шею».

До примусових хлібозаготівель додавались свавілля з поширенням позики, вимоги негайного повернення кредитів на сільськогосподарські знаряддя, впровадження системи самообкладання. На основі докладних відомостей про настрої селян та української інтелігенції в ДПУ готувалися документи, які направлялися до вищого партійного й державного керівництва УСРР та СРСР. Протягом 1928-1930 рр. ДПУ УСРР неодноразово повідомляло ОДПУ й партійну верхівку про небезпечні тенденції в українських селах, які могли призвести до краху радянської системи. Оперативні зведення, у яких ішлося, зокрема, про становище на селі та про українську громадськість у містах, секретний відділ ДПУ УСРР готував щотижня, отже, у вищих ешелонах влади добре знали, чим загрожує зростання національної самосвідомості в Україні. З одного боку, це викликало посилену увагу союзного керівництва до України, намагання будь-що утримати над нею контроль, а з іншого — прагнення українців позбутися більшовицького національного і соціального уярмлення. Для влади потенційну небезпеку становило і те, що частина місцевих пар­тійців, робітників, тісно пов’язаних із селом, нещодавно призваних із сільської місцевості червоноармійців, теж співчувала батькам, родичам, односельчанам і з осудом ставилася до нищення українського села.

У передчутті страшного лиха, очевидної загрози існуванню свого роду, селяни піднімалися на боротьбу — активну і пасивну, збройну і беззбройну. Боротьба спрямовувалась проти комуністів, комсомольців, уповноважених партією і присланих з іншої місцевості, в тому числі з Росії, робітників та їхніх добровільних помічників з місцевих активістів — конкретних носіїв сталінського тоталітарного режиму. За рішенням листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) для проведення колективізації і розкуркулення було мобілізовано 25 тис. робітників з Москви, Ленінграда, Харкова та інших міст СРСР. 6435 з них було направлено в Україну, у зв’язку з чим у секретних донесеннях ДПУ було відзначено зростання антиросійських та антиєврейських настроїв серед селян.У збірнику мовою документів показано перебіг селянського повстання, яке одержало назву Павлоградського — за найменуванням одного з районів Дніпропетровської області, де відбувалися основні події. Після повстань на початку 1920-х років Павлоградське стало одним із перших масових виявів незадоволення політикою радянської влади, коли повсталі взялися за зброю, намагаючись змінити режим. У документах, створених у надрах ДПУ, термін «повстання» використовувався одночасно з поняттями «банда», «бандитизм», ним оперували і самі селяни.

В ДПУ зуміли запобігти підготовці повстання, завівши 1929 р. оперативну справу під назвою «Організатори». Нитки змови проти радянської влади, за інформацією ДПУ, протягнулися між низкою районів Дніпропетровського округу і Харковом. У лютому 1930 р. за цією справою у Дніпропетровському та суміжних округах було заарештовано 79 осіб за звинуваченням у підготовці збройного виступу з метою повалення радянської влади. Його майбутніх керівників вистежили і заарештували прямо під час наради у Павлограді. Особливо небезпечних, на думку радянського правосуддя, було розстріляно (21 особа). Проте один з організаторів повстання житель с. Богданівки Кирило Шопін, який в минулому служив у гетьмана П.Скоропадського, уникнув арешту і приступив до налагодження нових зв’язків між селянами. Він виїхав на Дон, звідкіля інформував однодумців про готовність місцевих селян підтримати антирадянський виступ в Україні. Напередодні в навколишніх селах і хуторах відбулося інтенсивне усуспільнення землі, худоби і реманенту й утворилися комуни «Вільний край», «Незаможник», «Ленінський шлях», колгосп ім. Рикова, артіль «Червоний плугатар» та ін. Березневі бунти й «волинки» не допомогли повернути награбованого радянською владою, що послужило однією з причин селянського повстання, в ході якого селяни намагалися повернути насильно відібране у них добро.

Основними гаслами вони обрали «Геть радянську владу!» та «Давайте завойовувати іншу свободу!». Організаційним центром повстання стали села Богданівка і Тернівка. Стихійно сформовані в інших селах і хуторах групи вважали, що там є зброя і командири, а тому треба рухатись до цих населених пунктів. Щоб залучити до своїх лав якомога більше учасників повстання, його ініціатори домовились бити в церковні дзвони і кого добровільно, кого примусово брати в ряди повстанців. Тому, хто сумнівався в успіху, радили в разі арешту твердити, що його забрали силоміць. Найбільшу актив­ність виявляли селяни з Богданівки, які спішно готувалися до виступу, домовляючись про спільні дії з жителями сіл і хуторів Павлоградського, Петропавлівського, Близнюківського, Васильківського та інших районів. До Павлограда змовники відрядили своїх посланців і встановили контакти з працівником Павлоградської районної міліції Степаном Земцовим. 3 квітня у Богданівці за участю делегатів із сіл Тернівка, Кохівка, Мар’ївка, Іванівка, хутора Богдано-Вербки відбулася нарада, на якій було вирішено розпочати повстання 5 квітня з хутора Осадчого.

Провідники стверджували, що скрізь в Україні є великі повстанські організації і що можна розраховувати на підтримку міліції та армійських підрозділів, які примкнуть до повсталих і забезпечать їх патронами та гвинтівками. Повстанці планували дістатись насамперед до міста Павлограда, де на базі місцевого полку РСЧА проходили військову підготовку односельчани-допризовники. Потім шлях мав пролягти до Дніпропетровська, були навіть сподівання на всеукраїнське повстання. Глібов Костянтин і Воронкін Архип розподілили завдання і направили до інших населених пунктів людей для організації збройного виступу.

Повсталим здавалося: достатньо їм висікти бодай одну іскру, щоб піднялося все селянство України, однаково пригнічене непосильними податками, розореними господарствами, хлібозаготівлями і репресіями, що набули системного характеру. 4 квітня на хутір Осадчий, як і планувалось, прибули бли­зько 30 осіб з Богданівки, яких очолювали Воронкін Архип, Аксьонов Іван та Шелепов Іван. Наступного дня до них приєдналися жителі Осадчого і повстанці приступили до ліквідації органів радянської влади й осіб, які її уособлювали. Озброєна вогнепальною та холодною зброєю група розправилася з місцевим радянським і партійним активом та уповноваженими з райвиконкому, відібрала у СОЗ’і коней і вирушила до хутора Водяного. Число повстанців швидко зростало. Через навколишні села і хутори (Путятино, Кохівка, Мар’ївка, Нова Дача) вони попрямували до Богданівки. Прибувши сюди пополудні, повстанці вдарили в дзвони, закликаючи населення приєднуватися до них і йти на Павлоград, де їх нібито чекають. Щоб убезпечити себе, вони взяли під контроль міст, який з’єднував села Богданівку і Тернівку, обірвали телефонну лінію, однак голова однієї з сільських рад вже встиг повідомити про повстання до Павлограда.

Надвечір до села прибув загін міліції, проти якого було відкрито вогонь. Серед поранених виявився і начальник Петропавлівської районної міліції, проте сили були нерівні і повстанці швидко розсіялись. Друга група селян виступила на хуторі Богдано-Вербки. Розправившись з активістами, загін підійшов до Тернівки, де розширив свої ряди. Об’єднані селяни, як і домовились, рушили до Богданівки, однак їм стало відомо про те, що село захопила міліція, і вони повернули назад. План нового наступу не спрацював, бо 6 квітня вранці проти селян уже була задіяна оперативна група ДПУ. Третя група з хутора Сонцево теж виступила 5 квітня і прагнула з’єднатись з Богданівськими повстанцями. Дізнавшись, що їм протистоять добре озброєні сили міліції та ДПУ, селяни не наважились вступати з ними в сутичку, лише поквитались з радянськими активістами. За заподіяні збитки — матеріальні й духовні — повстанці розправлялися з комуністами і активістами, керуючись також почуттям помсти: «Ви над нами знущались, тепер ми над вами». Так, вчителька, яка постраждала від рук повстанців, озлобила селян войовничим атеїзмом, участю в закритті церков та нав’язуванні селянам державної позики. Іншу активістку переслідували за те, що видала організаторів і учасників «жіночих волинок».

Розправа з комсомольцем теж мала своє підґрунтя — він був одним із тих, хто активно забирав в селян молоко «в державу». Цим самим він накликав гнів односельчан, для яких хліб, молоко, картопля були основною їжею. Один з учасників повстання у своїх показаннях так зазначав: «Хіба це правильно, у мене 15 душ сім’ї, а я повинен все молоко здавати по контрактації, а самому доводиться голодувати…».

Те, що повстання було спрямоване проти радянської влади і мало політичний, а не кримінальний характер, підтверджують спогади очевидців та їхніх нащадків. Хоча, «перековані» уже в радянські часи, вони досі користуються тією ж радянською термінологією, оцінюючи дії повстанців, проте трактують відмінну від «бандитської» версію повстання. З окремих фраз видно, як вони зневажливо відгукуються про тих служак сталінського режиму, які відбирали останню зернину, «по дворах ходили, до печі заглядали, щоб нічого не залишилось». У боротьбі не брали участі кримінальні злочинці, повсталі не грабували місцевого населення. Власне, Державне політичне управління УСРР займалося справами, що становили загрозу існуванню радянської влади. Повідомлення про рух селянських загонів до керівництва округу надійшли вранці 5 квітня. Вони були плутані і суперечливі та неабияк налякали владу. В інформації, яка надходила із районів, називалось число повстанців 30, 100, а згодом і тисяча осіб. Проти них негайно було кинуто загін ДПУ на чолі з помічником (заступником) начальника Дніпропетровського окружного відділу Галицьким. Спочатку в його розпорядженні було 15 чекістів, згодом їх число зросло до 35. Їм допомагали майже дві сотні міліціонерів, у тому числі 58 — кінних. Дії військових контролював безпосередньо начальник Дніпропетровського окрвідділу ДПУ УСРР Х. Леонюк. Своєю чергою він доповідав про розвиток подій голові ДПУ В. Галицькому, а той направляв інформацію генеральному секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору.

Всі зазначені особи давали вказівки щодо розгрому повстанського руху, арештів і жорстокого покарання його учасників. Так, В. Балицький, дізнавшись про повстання, негайно відгукнувся телеграмою, в якій вимагав: «Самыми решительными и быстрейшими действиями необходимо ликвидировать вооруженную банду [в] кратчайший срок. Кроме концентрации вооруженных чекистских, милицейских и партийных сил, используйте все агентурные возможности, перебросив надежную агентуру других районов. Примите меры изоляции банды, сужению района оперирования, не допуская проникновения [в] другие районы. Обеспечьте вооруженной охраной Павлоград». Із донесень — телефонограм, повідомлень по прямому проводу, доповідних записок підрозділів ДПУ своєму керівництву видно, наскільки були стурбовані у Дніпропетровську та в тодішній столиці радянської України Харкові розмахом повстання та намірами його учасників. Неспроста на їх придушення, крім опергрупи ДПУ, була притягнута міліція і напоготові стояли червоноармійські полки.

Від самого початку в ДПУ уважно вивчалися гасла повстанців, їх національний та соціальний склад, попередня військова й політична діяльність. У одному з перших повідомлень сповіщалося: «Украинских лозунгов нет», хоча підкреслювалося, що повстанці в минулому належали до табору «гетьманців», «петлюрівців» чи «махновців». Селяни висловлювалися, що борються за життя, за віру, проти насильницького вилучення хліба. Вважаючи свій виступ повстанням, вони ставили за першочергову мету повалення радянської влади, здобуття свободи, «коли буде забрана вся Україна». Боротьба вишколених загонів ДПУ й міліції з розрізненими, слабо керованими і озброєними селянами, тривала протягом 5-6 квітня і завершилась поразкою антирадянського селянського повстання. У його вир потрапили села і хутори переважно Павлоградського, Близнюківського і Петропавлівського районів. За підрахунками ДПУ, від рук повстанців загинуло 7 партійців, 4 комсомольці, 17 безпартійних — загалом 30 осіб, у тому числі голів сільських рад — 2, уповноважених райвиконкомів — 4, голів КНС — 1, секретарів комсомольських осередків — 2, секретарів сільських рад і комун — 4, рахівників СОЗ’ів і комун — 2, членів комуни — 11, учителів — 2, землемірів — 1, робітників — 1. З боку селян загинуло 13 осіб, поранено 5. У них було вилучено 19 мисливських рушниць, 1 карабін, 2 обрізи, 2 гранати та 28 патронів, а також незначну кількість штиків та кинджалів. Селяни, рятуючи своє життя, старались завчасно позбутися зброї.

Про здобуту перемогу голова ДПУ УСРР В. Балицький негайно інформував генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора. Крім втрат, знищених і взятих в полон повстанців, він повідомив також, що «банду» очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України. Поразка селян у змаганнях з радянською тоталітарною системою була неминучою. Їхній виступ розпочався не одночасно, зв’язок між повстанцями через віддаленість сіл і хуторів був дуже поганим. На озброєнні у селян були застарілі гвинтівки, обрізи, мисливські рушниці, кілки та вила. У біль­шості своїй неграмотні українські селяни звичайно ж не могли врахувати висновків з праць радянських теоретиків марксизму-ленінізму, де докладно пояснювались причини поразки селянських рухів у дорадянські часи — стихійність, неорганізованість, відсутність зброї та підтримки з боку інших верств населення, незнання тактики і стратегії бойових дій тощо.

Радянська влада своєю все більш жорстокою політикою на селі викликала відчайдушний спротив, поляризуючи сільське населення. В рядах повстанців опинилися і керівник одного з місцевих СОЗів, і голова сільської ради. За соціальним складом більшість повстанців становили бідняки й середняки, хоча керівна роль належала заможнішим селянам, куркулям. Вони найбільше страждали від усуспільнення землі, майна, реманенту, коней, розорення господарств і заслання.

Отже, йдеться про спалах громадянської війни на селі, спровокований більшовицькими рішеннями про соціалістичну індустріалізацію та колективізацію, прийнятими поза межами України і розрахованими на реалізацію далекосяжних планів як всередині країни, так і у світових масштабах. Одразу після придушення повстання органами ДПУ УСРР було заарештовано кілька сот осіб, після відсіву їх залишилося 360. Такої масової кількості одночасно заарештованих у одному окрузі селян ще не було.

За участь у повстанні до відповідальності було притягнено 210 осіб. Їм інкримінували створення контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення радянської влади, розробку і впровадження планів фізичного знищення комуністів і активістів сіл і хуторів, розгром СОЗів, комун та інших колективних господарств, здійснення збройного виступу. На розпорядчому засіданні Надзвичайної сесії Дніпропетровського окружного суду 4 травня 1930 р. було прийнято рішення провести 7-19 травня у м. Павлограді закритий судовий процес над учасниками повстання. Невдовзі Надзвичайна сесія під головуванням того ж Леонюка та за участю членів окружного суду Бєлікова, Велігодського, секретаря Івановської, прокурора Підлужного винесла суворий вирок. 27 повстанців прирекли до вищої міри покарання — розстрілу. Найстаршому з розстріляних було 54 роки, наймолодшому — 21. Лише 19 заарештованих було звільнено, решта дістали від трьох до десяти років ув’язнення.

На оскарження цього рішення суд надав дві доби. Зрозуміло, що це була пуста формальність, бо вже нічого не можна було змінити. Насправді й її не дотримались. 20 травня 1930 р. о восьмій годині вечора «всенародному старості» голові ВУЦВК Г. Петровському вручили в Харкові телеграму з повідомленням про виконання смертного вироку. Так же оперативно повідомили в Дніпропетровськ про цю процедуру вручення, ніби значну спільну перемогу. На прикладі Павлоградського повстання ми бачимо, як у радянській Україні на корені придушувались організовані, а також стихійні й розрізнені виступи на рівні інстинктивного самозахисту. Для влади цього виявилось замало і вона вжила неймовірно жорстких заходів, щоб остаточно витравити вільнолюбний національний дух на генетичному рівні. Крім придушення в зародку селянського опору і боротьби, радянська влада робила все, щоб світ ніколи не дізнався правди про нескорений народ. Еволюція антиукраїнських дій Сталіна та його намісників в Україні очевидна: від нещадного придушення будь-яких проявів невдоволення й опору — до організації геноциду як засобу масового покарання Українського народу з метою його довічного утримання в тоталітарній державі.

Через два роки після Павлоградського повстання страшний голод охопив Україну, перетворившись на справжнє народовбивство. І це не був випадковий збіг обставин чи спонтанний необдуманий крок тоталітарного режиму. До цього він ішов, послідовно винищуючи всіх незгодних з політикою більшовицької партії і провідників українізації.

Павлоградське повстання, між іншим, багато в чому пояснює причини такої пильної уваги до окремих сіл і районів Дніпропетровської, Київської, Харківської, Чернігівської областей з боку політбюро ЦК ВКП(б) і особисто Сталіна у 1932-1933 рр. Туди, де найбільше не мирилися із заходами радянської влади, і було спрямоване вістря боротьби ДПУ з «куркульсько-петлюрівськими елементами».

У листі до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 р. Сталін давав настанови щодо того, як утримати Україну, де навіть у партії, на його думку, спостерігається засилля петлюрівців: «Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохи по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше… Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять…» За «виправлення становища на Україні» взялися негайно, кинувши на це всю міць державно-партійної машини. У жовтні 1932 р. в Україну відрядили надзвичайну комісію на чолі з В. Молотовим, а в листопаді за директивою політбюро ЦК КП(б)У тут розпочалася масова операція ДПУ з метою викриття «организующего контрреволюционного руководства и кулацко-петлюровского повстанческого подполья».

6 грудня 1932 р. на «чорну дошку» за постановою політбюро ЦК КП(б)У та РНК УСРР в числі перших шести сіл України були занесені с. Вербка Павлоградського району та с. Гаврилівка Межівського району Дніпропетровської області. Наприкінці 1932 р. у чорні рамки потрапили 228 колгоспів у 44 районах Дніпропетровській області. Водночас було застосовано репресії до твердоздавців та одноосібників. За даними Наркомзему УСРР у Дніпропетровській області оштрафовано твердоздавців грі­шми 233 господарства, м’ясом — 66, картоплею — 7 господарств, стягнуто в безспірному порядкові хліба 540 ц, продано майна 225 господарств; одноосібників оштрафовано грішми 945 господарств, м’ясом — 114, картоплею — 166. Такі ж форми репресій щодо селян практикувались по всій Україні, включно з висиланням за межі району й України, позбавленням землі і волі. Там, де нещодавно були родючі поля, де земля родила зерно найвищої якості, щезло все їстівне і приреченими на вимирання виявились цілі вулиці і села. Вміщені у другому розділі цієї книги документи ДПУ УСРР розкривають страшну картину голоду 1932-1933 років, який особливо лютував у районах, охоплених у минулі роки «петлюрівщиною», «махновщиною», «контрреволюцією». Сюди в першу чергу відряджались для вилучення хліба оперативні групи ДПУ. Дніпропетровську групу очолював заступник начальника особливого відділу ДПУ Карелін.

У 1932-1933 роках села Осадче, Мар`ївка, Кохівка, Богданівка Павлоградського району порівняно з селами, які не брали участі у повстанні, пострадали найбільше. Допомога в 50 тисяч пудів жита, надана конаючим жителям Дніпропетровської області за вказівкою Сталіна в червні 1933 р., була насправді позикою, яку слід було повернути з майбутнього врожаю. Документи з фондів Центрального архіву Федеральної служби безпеки Російської Федерації (ЦА ФСБ РФ) та Російського державного архіву соціально-політичної історії (колишнього партійного архіву) — РДАСПІ РФ, оприлюднені на сайті Міністерства закордонних справ Російської Федерації в мережі Інтернет, показують, що Україні допомога надавалась за рахунок її ж власного хліба, відібраного і привласненого союзним центром.

Позики окремим областям, надані за рішенням політбюро ЦК ВКП(б) влітку 1933 р., призначались не стільки для порятунку голодуючих українських селян, скільки для того, щоб вони змогли зібрати новий урожай і повернути його «за борг» у поточному (Харківська область — до 10 серпня 1933 р.) або в наступному році. Приховування і переслідування правди про повстання 1930 р. у Дніпропетровському окрузі УСРР, починаючи від прийняття судового рішення «без участі сторін», зумовили або повне забуття, або перекручені чи нав’язані радянською владою трактування його причин, перебігу та наслідків. Повстання виявилося невідомим в історії Українського народу, а його учасники досі не реабілітовані.

У 1990-ті, не кажучи про 1950-ті роки, ніхто з представників органів правосуддя, посилаючись на недосконале законодавство, не наважився дати соціально-політичну оцінку Голодомору-геноциду, щоб потім таки переглянути справу тих, хто намагався його не допустити. Внаслідок цього борців з носіями більшовицького тоталітарного режиму залишили повністю винними у скоєному, а селян за замах на існування радянської влади у регіоні вважають покараними справедливо. Мотивацією відмови у реабілітації була боротьба селян проти комуністичних активістів, які здирали податки, відбирали землю, майно, хліб. У радянську добу останніх, подібно до Павлика Морозова, вшановували й героїзували. Натомість тих, хто вижив після покарання за опір режиму, на все життя залишили ізгоями в радянському суспільстві, що значною мірою поширювалось і на їхніх нащадків, які донедавна мали серйозні перешкоди для встановлення істини і відродження пам’яті про рідних.

Оцінка боротьби селян з назріваючою катастрофою навіть у 75-ту річницю Голодомору застигла на радянській шкалі. Відповідальних за масове винищення людей внаслідок трьох голодоморів та політичних репресій досі не встановлено. Великий Голод мав своїм завданням підкорити і тіло, й душу Українського народу, але наступна національно-визвольна боротьба в Україні довела його незламність і волелюбність, завершившись утворенням суверенної держави. Нині настав час повернутися до суті законів, що стосуються жертв голодоморів і політичних репресій та їхніх нащадків і діють в незалежній Україні. Цілком закономірно поставити питання про виконання Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», прийнятий Верховною Радою України 28 листопада 2006 р., у якому визнається необхідність відновлення історичної справедливості й утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства.

Заради справедливості в українському суспільстві потрібно остаточно змінити ставлення до тих, хто протистояв насильницькій колективізації, радянському нівелюванню людської особистості, загалом до борців зі сталінським тоталітарним режимом, відкинувши з них радянське тавро на кшталт «бандити», «злочинці», «вороги народу». Йдеться не про «війну пам’ятників» (на місцевих кладовищах збереглися поховання і пам’ятні знаки загиблим радянським активістам, там же десь є і останки повстанців), а про увічнення події. Чимало нащадків і родичів жертв з однієї й іншої сторони живуть поруч і їм нічого ділити, в них одна батьківщина і спільна історія, рівними мусять бути і права на доступ до ретроспективної інформації. Удосконалення українського законодавства стосовно всіх репресованих з політичних мотивів дозволить повернутися до процесу реабілітації, офіційно завершеному наприкінці 1990-х років. Причому йдеться не лише про перегляд висновків щодо реабілітації, виписаних у вкрай обмеженому правовому полі чинних на той час законодавчих актів, а й про внесення змін до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», що був прийнятий 17 квітня 1991 р., тобто до проголошення Україною незалежності. Поглиблене вивчення і здобуті нові важливі факти соціально-політичної історії України 20-х — початку 30-х років минулого століття матиме не тільки наукове, а й суспільно-політичне значення для консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури.

ukrainica.org.ua